Українська сценаристка Анна Мєлікова разом з німецькою режисеркою Ізабель Штевер нещодавно представила на 79-му Міжнародному кінофестивалі в Локарно фільм «Я рідко прокидаюсь мріючи» (I Rarely Wake Up Dreaming) — історію української квір-пари, чиї стосунки та уявлення про свободу змінюються на тлі повномасштабної війни. Стрічка, створена у німецько-українській копродукції за сценарієм Мєлікової, увійшла до основного конкурсу фестивалю та згодом отримала нагороду молодіжного журі The Environment Is Quality of Life.
Для Мєлікової це вже друга спільна робота зі Штевер після Grand Jeté, прем’єра якого відбулася на Берлінале у 2022 році. В інтерв’ю для «Harper’s Bazaar Україна» сценаристка розповідає, як особиста історія її друзів перетворилася на сценарій про війну, ідентичність і свободу, чому головних героїв зіграли непрофесійні актори та як говорити про український досвід так, щоб він був зрозумілим і близьким міжнародному глядачеві.
В основі фільму — реальна історія ваших друзів. У який момент ви зрозуміли, що цей дуже особистий досвід може стати кіно? І як ви визначали межу між реальною історією та художнім вимислом?
Ще в той момент, коли цей досвід був, як мені здавалося, суто особистим і не мав того політичного та суспільного контексту, який є у фільмі зараз. Після того як один із партнерів змінив гендерний маркер у документах із жіночого на чоловічий, мої друзі одружилися в Києві та приїхали відсвяткувати це до Берліна. Тієї святкової ночі ми багато говорили про те, як гендерний перехід впливає на їхні стосунки.
У мене одразу виник імпульс: про це треба написати. Мені здавалося, що такі історії ще недостатньо представлені в кіно. Ми домовилися, що після Берлінале, де відбулася прем’єра нашого з Ізабель Штевер — моєю дружиною та німецькою режисеркою — фільму Grand Jeté, я приїду до моїх друзів у Київ, запишу наші розмови на диктофон і на їхній основі почну писати сценарій. Це був кінець січня 2022 року.
А через місяць, щойно закінчився Берлінале, почалося повномасштабне вторгнення, яке повністю змістило фокус цієї історії. Звісно, у перші тижні я навіть подумати не могла про те, щоб щось писати. Ми з Ізабель були постійно зайняті різними видами допомоги нашим друзям, які покинули Україну або залишилися у своїх містах. Але після деокупації Київської області, коли я зрозуміла, що мої друзі, які живуть там (зокрема, в Ірпені та Бучі), перебувають у відносній безпеці, я змогла трохи видохнути й вирішила, що мені потрібно щось робити, щоб якось впоратися з цією жахливою реальністю, а не просто сидіти вдома й постійно плакати від жаху, гніву та безпорадності. Тоді я почала писати сценарій.
Я відвідала багатьох друзів, які через війну опинилися в різних частинах Європи. Усі вони розповідали мені, як прожили 24 лютого та перші тижні після нього. Тому основну історію моїх квірних друзів я частково фікціоналізувала, але здебільшого не вигадувала з нуля, а доповнювала фрагментами інших реальних історій.
Я б сказала, що реальність — це сирий матеріал для сценарію, з якого формується скульптура: щось відсікається, щось додається. Потім підключається робота Ізабель з акторами та мізансценою, і це збагачує персонажів та оживляє їх.
Головні ролі виконують непрофесійні актори — Маркус Брайт, експерт із нейроінклюзії, та журналістка Таня Миронишена. Чому для цієї історії було принципово важливо обрати саме людей без професійного акторського досвіду? Що вони принесли у фільм такого, чого, можливо, не міг би дати професійний актор?
Ізабель і я не ставили собі за мету одразу взяти на головні ролі непрофесійних акторів та акторок. Єдине, що ми точно знали: трансгендерного чоловіка повинен грати трансгендерний чоловік. Звісно, професійних українських акторів-трансчоловіків не так багато. Тому ми вирішили, що не будемо обмежувати себе критерієм професійності.
Коли я, завдяки участі як членкиня журі кінофестивалю Sunny Bunny, отримала фотографію Маркуса як першого кандидата на одну з двох головних ролей і показала її Ізабель, вона сказала: «Думаю, ми вже знайшли Олега». Пошуки акторки на роль Олі були не набагато складнішими й тривалішими. В Ізабель було бачення, що Олег та Оля повинні бути схожими, щоб у фільмі відчувалося: вони ніби одне ціле. І тоді особливо боляче, коли обставини порушують гармонію в їхніх стосунках.
Одного вечора я просто скролила Instagram і побачила пост про якусь культурну подію. В аудиторії сиділо багато людей, і серед них я помітила дівчину, яка, як мені здалося, чимось нагадувала Маркуса. Я не знала, хто вона, і навіть не знала, де саме відбулася ця подія, в якій країні. Але завдяки невеликому ресерчу наступного дня я вже знала, як її звати. Це була Таня Миронишена. Ми з Ізабель написали їй і запропонували зробити селф-кастинг. Паралельно ми розглядали на цю роль професійних акторок. Усі вони були чудові. Але між Танею та Маркусом була магія.
І для Ізабель було дуже важливо, що з ними ця історія набувала сучасності. Їй здавалося, що з професійними акторками це могло б бути більше про позачасний, вічний конфлікт. А Таня та Маркус — люди сьогодення, представники молодого покоління, яке дуже обережно ставиться до особистих кордонів, до safe space. І Ізабель здавалося, що якщо показати саме на прикладі цього покоління, як російський агресор руйнує цей safe space, це буде особливо сильно. Бо йдеться не тільки про напад на людське життя, а й на певний спосіб життя.
Після прем'єри фільму в Локарно ми вже отримали багато вражаючих кінорецензій з усього світу, у яких, серед іншого, хвалять гру Тані та Маркуса за їхню справжність та автентичність. І це, звісно, їхня власна заслуга, а також заслуга Ізабель, яка разом із ними вибудовувала їхніх героїв протягом довгих репетицій та імпровізацій, що тривали майже рік.
Кадр із фільму «Я рідко прокидаюсь мріючи», 2026
Гендерний перехід одного з героїв відбувається на тлі війни — часу, коли суспільство особливо жорстко визначає, що означає бути чоловіком чи жінкою. Наскільки саме цей конфлікт між особистою ідентичністю та нав’язаними ролями був для вас центральним?
Він став одним із центральних уже під час написання сценарію. Тому що сама реальність перемістила це питання в центр. До того ж це одна з головних тем у режисерській творчості Ізабель.
На самому початку, як я вже зазначила, я думала, що центральним буде внутрішній конфлікт у квір-парі, де одна людина починає гендерний перехід, а інша не одразу приймає це рішення. Мені здавалося, що це, з одного боку, дуже специфічна історія. А з іншого — багато людей, незалежно від сексуальної орієнтації, могли б певною мірою впізнати себе в цьому конфлікті. Бо всі ми змінюємося протягом життя — внутрішньо чи зовнішньо — і нашим партнерам не завжди легко одразу прийняти ці зміни.
Але коли почалося повномасштабне вторгнення, стало зрозуміло, що гендерний перехід — тобто індивідуальне рішення людини привести певні статеві ознаки у відповідність до власної гендерної ідентичності — набув зовсім іншого суспільного значення.
І ми зосередилися саме на цьому.
У промові Ізабель Штевер звучить парадоксальна формула: «Відмовитися від свободи, щоб здобути свободу. Взяти зброю, щоб захищати країну». Як ця суперечність працювала для вас під час написання сценарію?
Йдеться про те, що в суспільстві, яке було змушене захищатися від агресора, індивідуальні свободи відходять на другий план, бо на першому — прагнення вижити як нації. Як нації, яка не окупована чужими наративами, а має власну ідентичність і власну свободу.
Мені б не хотілося розкривати певні деталі сюжету, але можу сказати, що деякі ідеї, які ілюструють цей парадокс у фільмі, прийшли саме від Ізабель.
Фільм розповідає про український досвід, але водночас — про універсальні речі: кохання, тіло, свободу, страх втратити себе. Що вам було найважливіше показати міжнародному глядачеві про Україну поза звичним воєнним наративом?
Нам дійсно було важливо розповісти про український досвід так, щоб аудиторія по всьому світу могла ідентифікувати себе з якимись аспектами цієї історії. Щоб було відчуття: так, це сталося саме в Україні, але за певних умов це може відбутися будь-де. Тому ми вирішили розглянути ці питання крізь призму молодої квір-пари, з якою глядачам із сучасного західного світу легше ідентифікуватися. Але бажання, страхи та конфлікти наших головних героїв є універсальними.
Якщо на мою країну нападуть, я вирішу залишитися чи поїхати? Чи зможу я зберегти тиху мову інтимності, якщо навколо будуть руйнування та насильство? Якщо суспільство почне наділяти певними характеристиками ідентичність, з якою я себе ототожнюю, як я зможу до цього адаптуватися?
Молодіжне журі Локарно відзначило саме цей фільм. Чи бачите ви в такій реакції сигнал, що молодше покоління сьогодні інакше сприймає теми гендеру, ідентичності, війни та свободи?
Так, коли ми побачили обличчя цих людей, цього молодого журі, ми відчули, що вони дійсно можуть стати значною частиною нашої аудиторії. Вони схожі на Олю та Олега. Вони, як і наші герої, переймаються питаннями гендеру, екології, етики, поваги до власних та чужих кордонів. І наш фільм дає простір цим людям, що не часто відбувається з фільмами про війну.
Ця нагорода свідчить про те, що наш фільм порушує питання не лише про минуле, а й, зокрема, про майбутнє. Але ми свідомо працювали над фільмом так, щоб з його героями змогли ідентифікувати себе навіть ті, хто раніше ніколи не стикався з проблемами представників ЛГБТК+, завдяки універсальним питанням, пов’язаним із життєвим шляхом головних героїв.
Цей фільм, зокрема, й про толерантність. Які стрічки ви порадили б подивитися, щоб розкрити тему толерантності / які вчать толерантності?
Якщо чесно, я не дуже люблю фільми, які чомусь вчать. Але мені здається, що справжнє мистецтво майже завжди про толерантність. Про можливість дивитися на будь-які явища з різних ракурсів і приймати нашу інакшість.
Наприклад, більшість фільмів у програмі ЛГБТК+ фестивалю Sunny Bunny завжди про це. Коли я була там членкинею журі у 2023 році, ми присудили головний приз фільму про трансжінку «Моя порожнеча і я» режисера Адріана Сільвестре. Цього року, коли Ізабель була в журі, переміг фільм Софі Гельдман «Виховання Джейн Каммінг» про кохання двох вчительок на початку XIX століття, яке було зруйноване через засудження суспільства.
Але якщо під толерантністю мати на увазі не тільки ставлення до ЛГБТК+ людей, а більш загальне явище, то з останнього мене особливо вразив фільм «Королева в морі» Ленса Гаммера про стосунки літніх людей, де дружина має деменцію. Або поетичний боді-хорор «Альфа» Жулії Дюкорно, який охоплює багато суспільних проблем: пандемію, наркозалежність, міграцію. Ці фільми не ставлять собі за мету чогось навчити. Але вони чесно розповідають зворушливі історії та змушують нас думати, відчувати, ставити собі багато некомфортних запитань. Сподіваюся, це робить і наш фільм.
