Ми любимо фільми про журналістів. Можливо, тому що режисери рідко показують нас звичайними людьми. У кіно журналісти зазвичай бувають двох типів: герої або фріки. Іноді — героїчні фріки. Але майже завжди — люди, безнадійно закохані у свою професію. Напередодні Дня журналіста редакція Harper’s Bazaar Ukraine згадує найяскравіших, найстильніших і найдивакуватіших представників професії, у яких ми закохалися з першої екранної секунди.
Тора Текер та Тессела Текер, «Аве, Цезар!»
Двійнята-журналістки світської хроніки у виконанні Тільди Свінтон переслідують голлівудських магнатів із такою пристрастю, ніби винайшли папараці ще до появи фотокамер. Стильові, зухвалі, по- коенівські, злопам'ятливі - одним словом, там, де Міранда Прістлі вчилась, вони викладали.
Люсінда Кременц, «Французький вісник»
Власне, у черговому бездоганно симетричному фільмі Веса Андерсона прекрасні та зіркові всі редактори й журналісти. Але історія Люсінди (Френсіс МакДорманд), яка висвітлює студентські протести й навіть не намагається дотримується журналістської етики чи озіритися на вікову прірву між нею та бунтівником у виконанні Тімоті Шаламе — викликає окрему симпатію.
Сюзан Стоун-Маретто, «За що варто померти»
Якщо ви подумали, що Сюзан працювала у «гарячих точках» та висвітлювала конфлікти на релігійному підгрунті, ризикуючи життям... то ви помиляєтесь. Але якщо ви думаєте, що готові чесно відповісти на питання «Як далеко я готовий зайти заради успішної кар'єри в журналістиці?», то спочатку все ж подивіться «За що варто померти». А потім повернемося до цієї розмови.
Вейн Гейл, «Природжені вбивці»
Чоловіча версія попереднього кейсу. Телебачення, сенсації та моральна катастрофа в одному флаконі — у культовій стрічці Олівера Стоуна. Якщо Сюзан Стоун була готова на все заради слави, то Вейн Гейл готовий на все заради рейтингу. У його світі журналістика давно перестала бути пошуком правди й перетворилася на шоу, де найцінніший ресурс — чужа трагедія. Цікаво, що автор оригінального сценарію Квентін Тарантіно настільки не погоджувався з численними змінами, внесеними до сценарію Олівером Стоуном, що згодом фактично зрікся фільму й залишився в титрах лише як автор історії.
Кітті Поттер, «Висока мода»
Фільм-фетиш для всіх, хто хоч раз мріяв потрапити за лаштунки Тижня моди, — «Висока мода». Тут журналістів, редакторів і зірок більше, ніж здорового глузду. Кітті представляє журналістський цех, але особиста любов — тріо головних редакторок глянцю Harper's Bazaar, Vogue, ELLE. (Власне, тому вони на фото, а не кравсуня Кім Бейсингер, яка у свій акторський prime time виконала роль Кітті.) Задовго до Міранди Прістлі вони вже демонстрували, як виглядають влада, конкуренція та бездоганний костюм у модній індустрії. Свої впізнають одразу.
Лі Саймон, «Знаменитість»
Журналіст Лі Саймон проживає найкраще життя інтерв’юера: вечірки, зірки, знайомства, червоні доріжки. Щоправда, є підозра, що в редакцію він так і повернеться без матеріалу. Але будемо чесними: коли навколо Леонардо Ді Капріо, супермоделі та голлівудські вечірки, дедлайн раптом починає здаватися дещо переоціненим винаходом.
Ларрі Флінт, «Народ проти Ларрі Флінта»
Той рідкісний випадок, коли головний редактор здатен викликати однакове захоплення, обурення й бажання негайно закрити журнал. Ларрі Флінт — цілком реальна людина: видавець Hustler, провокатор, скандаліст і герой одного з найгучніших судових процесів в історії американських медіа. У 1988 році його справа дійшла до Верховного суду США й стала одним із найважливіших прецедентів у боротьбі за свободу слова. Після перегляду залишається не так багато відповідей, як запитань. І головне з них: чи готові ми захищати свободу слова тоді, коли нам категорично не подобається те, що сказано?
Рауль Дюк, «Страх і відраза в Лас-Вегасі»
Живе нагадування про те, що між журналістським експериментом і повною катастрофою інколи дуже тонка межа. Він їде робити репортаж, губить сюжет десь дорогою до Невади, зате знаходить американську мрію, десяток галюцинацій і статус культового героя. Найкумедніше, що персонаж майже не вигаданий: Рауль Дюк — альтер его Гантера Томпсона, який свого часу настільки змінив правила журналістики, що перетворив репортера на повноцінного героя власного матеріалу. Якщо після перегляду вам здається, що ваша редакція працює в хаосі — просто згадайте, що комусь довелося редагувати тексти Гантера Томпсона.
Марчелло Рубіні, «Солодке життя»
Напевно, найвідоміший журналіст в історії кіно. Репортер світської хроніки, який проводить ночі серед кінозірок, а дні — в пошуках сенсу життя. Іронія в тому, що саме цей фільм подарував світу слово «папараці»: персонаж на ім’я Папараццо виявився настільки впливовим, що його прізвище стало частиною всіх мов світу. Минуло понад 65 років, а Марчелло досі залишається напрочуд сучасним героєм — людиною, яка постійно перебуває в центрі подій, але ніяк не може зрозуміти, чи саме там хоче бути насправді.
