Редакція Harper's Bazaar Ukraine продовжує знайомити із книжковими новинками, сучасною класикою та виданнями, які відкривають нові способи говорити про свободу, владу та людський досвід.
Після тривалої відсутності на українському книжковому ринку читачам знову представили романи «Оповідь служниці» та «Заповіти» канадської письменниці та феміністки Марґарет Етвуд. Видавництво Beagle випустило їх одночасно як завершену дилогію про альтернативний світ Гілеаду.
Написана у 1985 році «Оповідь служниці» стала одним із найважливіших романів про природу тоталітаризму та жіночу свободу, а через майже тридцять п'ять років письменниця повернулася до цієї історії в романі «Заповіти», щоб показати: навіть режими, які здаються непорушними, зрештою починають руйнуватися зсередини.
Обидва романи були екранізовані, що принесло їм міжнародну популярність та справжню впізнаваність. З 2017 по 2025 рік на Hulu виходив серіал «Оповідь служниці» з Елізабет Мосс, який здобув численні нагороди «Еммі» і «Золотий глобус», а у квітні 2026 року глядачам представили продовження історії в шоу «Заповіти» з Енн Дауд та Чейз Інфініті.
«Етвуд пише про те, як працює влада — і якою крихкою буває свобода. Більшість її книжок — про жінок і про насаджені їм суспільством та культурою ролі: дружина, господиня, “посудина” для народження дітей. Сама авторка наполягає, що така реальність не є простою жахалкою: коли публічний шовінізм стає нормою політичної мови — ми вже рухаємось у бік Гілеаду. У “Заповітах” ми бачимо, як тоталітарна система почала гнити зсередини. Попри життя в тотальному страху, завжди лишаються ті, кого неможливо зламати»,
— розказує про книгу головна редакторка видавництва Beagle Жанна Капшук.
Пропонуємо прочитати уривок із роману «Заповіти» та ближче познайомитися з історією, що завершує культову антиутопію Марґарет Етвуд.
Уривок з книги «Заповіти»
Ви просили розповісти, як мені було зростати в Гілеаді. Кажете, це буде корисно, а я ж хочу бути корисною. Певно, ви сподіваєтеся почути самі жахіття, але насправді в Гілеаді багатьох дітей любили й плекали так само, як будь-де, і багато дорослих були добрими, хоча й припускалися помилок так само, як будь-де.
Сподіваюся, ви не забуватимете, що всі ми схильні до ностальгії за теплом, яке відчували в дитинстві, хай якими химерними здаються іншим його обставини. Я згодна з вами: Гілеад мусить зникнути — надто багато в ньому несправедливості, надто багато фальші, надто багато того, що суперечить Божим намірам, — але дозвольте мені оплакати те добре, що буде втрачене разом з ним.
У нашій школі рожевий колір призначався для весни й літа, сливовий — для осені й зими, білий — для особливих нагод, як-от неділя чи свято. Руки закриті, волосся сховане, спідниця доходить до колін, коли тобі менше ніж п’ять років, і на два дюйми вища від кісточки, коли більше, бо ж чоловічі жадання — жахлива річ, і їх слід стримувати. Погляди чоловіків повсякчас блукають тут і там, наче прожектори, наче очі тигрів. Їх треба оберігати від нашої сліпучої сили й принадності наших ніг — струнких, худих чи повних, наших рук — витончених, м’язистих чи слабких, нашої шкіри — персикової чи вугруватої, наших сяйливих, м’яких кучерів, грубих неслухняних пасом чи тонких кісок — байдуже. Які б не були наші риси та форми, ми мимоволі є тенетами й спокусами, невинними й неосудними причинами того, що чоловіки п’яніють від хоті через саму нашу природу, тож хитаються, затинаються й падають через край («Край чого? — питали ми себе. — Це щось схоже на скелю?») — і летять сторчголов у полум’я, наче кульки з палаючої сірки, які жбурляє лютою рукою Бог. Ми — заручниці неоціненного скарбу, що невидимо живе всередині нас; ми — шляхетні квіти, які слід тримати в теплицях, інакше на нас налетять, обірвуть пелюстки, заберуть наш скарб, і тоді нас розтопчуть і пошматують ненажерливі чоловіки, що можуть чигати за будь-яким рогом там, у великому світі, сповненому гострих кутів і гріхів.
Саме таке розповідала нам у школі вічно застуджена й шмарклява Тітка Відала, поки ми ниділи над вишиванням серветок, картин і накидок для ослінчиків (найулюбленішими мотивами були квіти у вазі та фрукти в мисці). Однак Тітка Есті, наша улюблена вчителька, казала, що Тітка Відала перебільшує — і нíчого лякати нас до божевілля, бо ж це може погано вплинути на наше щастя в майбутньому шлюбі.
— Дівчатка, не всі чоловіки такі, — заспокоювала вона нас. — Найкращі з них мають сильний характер. Дехто вміє триматися гідно. А як повиходите заміж, побачите — усе це зовсім інакше, і буде зовсім не страшно.
Не те щоб вона щось про це знала, бо ж Тітки заміж не виходили, їм не дозволяли. Саме тому в них були книжки і письмо.
— Коли прийде час, ми з вашими батьками мудро обиратимемо вам чоловіків, — говорила Тітка Есті. — Тож не бійтеся. Вчіться і довіряйте старшим, вони зроблять усе якнайкраще, і все відбуватиметься як слід. Я молитимуся за це.
Та, попри ямочки й приязну усмішку Тітки Есті, ми радше схилялися до версії Тітки Відали. Мені снилися кошмари: скло теплиці розбивалося на друзки, далі було роздирання, шматування, топтання копитами, і по землі розліталося шмаття — те, що доти було мною, — рожеве, біле й сливове. Мене жахала сама думка про дорослішання — про те, щоби бути достатньо дорослою для шлюбу. У мудрий вибір Тіток не вірилося: я боялася, що зрештою мене віддадуть за охопленого хіттю покидька.
Рожеві, білі й сливові сукні були обов’язковими для нас, особливих дівчат. Звичайні дівчата з Еконородин носили повсякчас однаковий одяг у гидкі кольорові смужки та сірі накидки, як у їхніх матерів. Вони навіть не вчилися вишивати хрестиком чи плести гачком — хіба що шити, робити квітки з паперу і всяке таке. Вони не були призначені для шлюбу з кращими чоловіками, Синами Якова та іншими Командорами чи їхніми синами — не те що ми. Хоча деякі з них могли цього досягти, як дійдуть віку, якщо виявляться досить гарненькими.
Кадр із серіалу «Заповіти»
Про це ніхто не говорив. Ми не мали вихвалятися своєю привабливістю, це було нескромно, так само як і помічати красу інших. Хоча ми, дівчата, знали правду: краще бути вродливою, ніж потворною. Навіть Тітки приділяли гарненьким більше уваги. Але якщо ти вже обрана, це не так і важливо.
Я не була зизоока, як Гульда, не супилася вічно, як Шунаміт, і брови мала не ледь помітні, як у Беки, але була незавершена. Обличчя моє було схоже на печиво з очима-родзинками й зубами з гарбузового насіння, яке готувала для мене Зілла, моя улюблена Марфа. Утім, хай і не надто вродлива, я була дуже-дуже обрана. Не лише для того, щоб стати дружиною Командора, — насамперед я була обрана Табітою, моєю матір’ю.
Ось що Табіта часто мені розповідала:
— Я пішла прогулятися до лісу й надибала зачарований замок. У ньому було замкнено багато дівчаток, у них не було матерів, і злі відьми наклали на них свої чари. Я мала чарівну каблучку, яка відчинила двері замку, але врятувати могла лише одну дівчинку. Тож я роздивилася усіх гарненько, а тоді з усього натовпу обрала тебе.
— А що було з іншими? — питала тоді я. — З іншими дівчатками?
— Їх урятували інші матері, — відповідала вона.
— Вони теж мали чарівні каблучки?
— Авжеж, люба моя. Щоб стати матір’ю, обов’язково мусиш мати чарівну каблучку.
— А де та каблучка? — запитувала я. — Де вона зараз?
— Тут, у мене, — відповідала Табіта, показуючи на середній палець на лівій руці, який вона називала «сердечним». — Та моя каблучка могла виконати лише одне бажання, і я використала його на тебе. Тож зараз це звичайна, буденна материнська прикраса.
Тут мені дозволялося приміряти каблучку — золоту, з трьома діамантами: великим і двома маленькими обабіч. На вигляд було схоже, що вона й справді могла колись бути чарівною.
— То ти підняла мене і понесла? — запитувала я. — Геть із лісу?
Я знала цю історію напам’ять, але мені подобалося знову й знову слухати її.
— Ні, люба моя, ти тоді вже була надто велика. Якби я тебе понесла, то почала б кашляти, і відьми нас почули б. — Я знала, що все так і було, бо вона й справді часто кашляла. — Тож я взяла тебе за руку, ми тихенько вийшли із замку, так, щоб відьми не чули. Обидві шепотіли: «Тсс, тсс…» — Тут вона підносила пальця до вуст, і я повторювала за нею, з насолодою промовляючи те «Тсс, тсс…». — …А тоді ми дуже швидко побігли через ліс, якомога далі від злих відьом, бо одна з них таки помітила, як ми виходимо. Ми бігли, бігли, потім сховалися в дуплі дерева. Це було дуже небезпечно!
Я справді невиразно пригадувала, як бігла через ліс і хтось тримав мене за руку. Чи ховалась я в дуплі? Здавалося, що десь таки ховалася. То, може, все це й було правдою.
— А тоді що сталося?
— А тоді я привела тебе до цього чудового будинку. Хіба ж ти тут не щаслива? Ми тебе так плекаємо, всі ми! Правда ж, нам обом пощастило, що я тоді обрала тебе?
Я пригорталася до неї, притулялася головою до її худого тіла, відчуваючи горбочки ребер. Вона обіймала мене, я притискалася вухом до її грудей і чула, як калатає всередині серце — здавалося, воно билося все швидше, наче вона із хвилюванням чекала на мою відповідь. Я знала, що відповідь ця має владу — я могла зробити так, щоб вона усміхнулася або ж ні.
Що я могла сказати, окрім «так» і «так»? Так, я була щаслива. Так, мені поталанило. І це була щира правда.
