У музиці є щось, що складно передати словами, але можна спробувати зловити у фотографії. Для українського фотографа Дениса Дідківського це стало не просто професією, а способом бути ближче до індустрії, якою він захоплюється. Його об'єктивом уже потрапили Kendrick Lamar та Rosalía, а в серпні 2026 року роботи Дениса увійшли до шортліста Abbey Road Music Photography Awards 2026 одразу у двох категоріях — Portrait та Emerging Photographer of the Year. У новому «Фотозбільшенні» говоримо про першу камеру, три пісні на концертну зйомку, візуальні орієнтири, Beyoncé та бажання одного дня опинитися поруч із її командою.
Ти говориш, що фотографом був, скільки себе пам’ятаєш. Як почався твій шлях у фотографії та коли захоплення перетворилося на професію?
Я був фотографом, скільки себе пам’ятаю. Ще з дитинства мені було важливо фіксувати моменти — неважливо, чи це було відео, чи фотографія. Я просто намагався зберегти те, що відбувається навколо, за допомогою того, що було під рукою: від першого iPad до телефону.
Перша професійна камера з’явилася у мене в 16 років. Саме тоді я почав більш усвідомлено занурюватися в процес і шукати різні форми вираження. Але, якщо чесно, я б не сказав, що колись мріяв стати фотографом, бо, здається, я завжди ним був. Просто з часом це змінювало форму — від інтуїтивного бажання зафіксувати момент до свідомої професії.
Які фотографи чи митці вплинули на формування твого візуального бачення?
У мене немає чіткого переліку імен серед фотографів, які мене надихають. Я радше звертаю увагу на самі роботи та візуальні рішення. Мені важливо не занурюватися повністю в естетику одного автора, щоб не втратити власний голос. Тому моє бачення — це завжди мікс впливів, досвіду і того, що мене оточує. Іноді в одному кадрі можуть поєднуватися дуже різні референси, але саме це зрештою формує щось цілісне й особисте.
Якщо говорити ширше про митців, то однією з найбільших інспірацій для мене є Beyoncé. Звичайно, це її музика, але не менш важлива й візуальна мова. Її візуальні альбоми, фотосесії до релізів, editorial-проєкти — це завжди продумана ідея та сильне висловлювання.
Ти багато подорожуєш. Наскільки зміна місць і середовищ впливає на твоє натхнення та фотографію?
Подорожі для мене частково — це ескапізм. Останні майже п’ять років я, можна сказати, живу без постійного місця проживання, бо досі не до кінця знайшов своє місце у світі, з надією одного дня повернутися додому.
Особливе місце в моєму житті займають США — передусім завдяки їхньому впливу на формування сучасної культури. Водночас мене сильно тягне до історії, зокрема до Давньої Греції та Римської імперії. Але не в академічному сенсі, а радше через відчуття: архітектуру, фактури, фрески, світло, простір. Є відчуття, що багато речей, які ми робимо сьогодні, так чи інакше мають коріння саме там.
Загалом я дуже люблю природу — довгі прогулянки, свіже повітря, простір. Для мене важливо мати баланс між містом, роботою і цим спокоєм.
Одна з найважливіших речей у подорожах — можливість вибудувати власні стосунки з кожним містом. Не через путівники чи чиїсь маршрути, а самостійно: виділити час, піти одному, увімкнути музику і просто загубитися. Відчути місто без плану й знайти в ньому щось своє.
Якщо говорити про мої захоплення, то вони так чи інакше пов’язані з візуальною культурою — це музика, кіно та модна індустрія.
Більшість твоїх робіт пов’язана з музичною індустрією. Чим тебе приваблює саме концертна фотографія?
Live music photography — це, мабуть, те, що драйвить мене найбільше. У більшості випадків у тебе є лише три пісні — 10–15 хвилин, щоб відчути артиста і передати його енергію. Це завжди виклик: одночасно з тобою працюють десятки фотографів, але тобі потрібно зробити щось своє — і візуально, і емоційно. Саме в цьому для мене є сенс. Це про адреналін, концентрацію і момент, який більше ніколи не повториться.
Одним із найсильніших професійних досвідів стала зйомка Kendrick Lamar та Rosalía на Primavera Sound 2023 у Мадриді. Що запам’яталося найбільше?
Коли ти бачиш, як артист готується до виходу, розумієш, що за кілька хвилин він буде буквально за кілька метрів від тебе. Водночас ти маєш бути максимально зібраним, щоб встигнути зловити свої кадри. Це дуже інтенсивне і живе відчуття. Тут немає другого дубля. Це не студія, де можна щось повторити або виправити. Усе відбувається один раз — і ти маєш бути готовим.
А яким був твій перший досвід концертної зйомки?
Перший концерт я знімав у 2018 році в Києві. Це були виступи LAUD і KAZKA. Мені тоді було 15, і я одразу зрозумів, що це моє.
Я не дуже люблю концерти без камери — без неї почуваюся ніби «без рук». Для мене це спосіб проживати музику: через спостереження, фіксацію моменту й увагу до деталей.
Тобі нещодавно виповнилося 24 роки, а твоя кар’єра вже активно розвивається. Як ти сам оцінюєш цей етап?
Цей рік, напевно, став для мене одним із найбільш різноманітних і насичених у кар’єрі. Але найцікавіше — я помітив, що через фотографію ніби повертаюся до своїх минулих захоплень. У дитинстві я грав у теніс, займався боксом, був у театрі — і зараз ці сфери знову з’являються в моєму житті, але вже з іншої перспективи, через об’єктив.
Зараз ти також стоїш на порозі нового етапу — переїзду до іншої країни. Які відчуття це викликає?
Це трохи хвилює, але водночас дуже надихає, тому що нове середовище завжди означає нові можливості, нових людей і нові історії.
З ким із артистів тобі найбільше хотілося б попрацювати?
У першу чергу я згадую Beyoncé. Це, мабуть, мій план максимум: опинитися поруч із її командою, створити щось разом або хоча б перетнутися в роботі. Також серед артистів, яких я дуже люблю, — Kendrick Lamar, Rosalía та Ariana Grande. Це люди, які зараз перебувають на піку своєї індустрії і водночас досить закриті для медіа, тому потрапити в це коло — окремий виклик.
Як ти ставишся до розвитку штучного інтелекту та його впливу на фотографію і візуальне мистецтво?
Я не сприймаю повністю згенероване зображення як повноцінну авторську фотографічну чи художню роботу. Так само для мене «AI artist» — це зовсім інша категорія, ніж митець, який створює роботу власними руками, досвідом і баченням. Тому я за баланс. Не хочу боротися з технологіями — навпаки, мені цікаво вчитися використовувати їх там, де вони справді можуть допомогти. Але я не хочу, щоб інструмент підміняв автора.
Cаме людський досвід, емоція, смак і здатність щось сказати через свою роботу роблять мистецтво живим і надають йому цінності.
