На першу зустріч із редакторами своєї монографії Жанна Кадирова привезла коробку маленьких роздрукованих зображень. Планували впоратися за чотири місяці. Працювали понад два роки, сперечалися про обкладинку, відмовлялися від давніх робіт і додавали нові – життя не чекало, поки книжка піде до друку.
З нагоди виходу англомовного видання Distanz, створеного у співпраці з PinchukArtCentre та Kunstverein Hannover, говоримо з художницею про цей відбір, друзів у війську, подорожі її робіт і рослини, які отримують нове життя в її домі.
Жанна Кадирова. Монографія, видавництво DISTANZ, 2026. Видана у співпраці з PinchukArtCentre та Kunstverein Hannover.
Жанно, з власного редакторського досвіду знаю: вибір обкладинки – це завжди батл. Як було у вас?
Це і був батл. Але спочатку ми сперечалися навіть про те, якою має бути сама книжка (усміхається). У мене вже виходили видання про окремі проєкти, виставки чи періоди творчості. Такої великої монографії ще не було. На початку я хотіла зосередитися на роботах про війну: передусім створених після 2022 року, а також на кількох, які робила ще з 2014-го. Але редактори книжки, Крістоф Платц-Ґаллус і Бйорн Гельдхоф, створили інституційну коаліцію. Сказали: ні, ми представляємо тебе ширше. Старі роботи теж мають увійти, а новим приділимо достатньо уваги.
Відправною точкою були дві мої персональні виставки 2023 року: «Хліб насущний. Перша ретроспектива» в Kunstverein Hannover і «Траєкторії польоту» в PinchukArtCentre. Вони були дуже різні, хоча деякі роботи повторювалися. Редактори переконали мене, що потрібен ширший погляд на мою творчість.
«Траєкторії польотів» — перша ретроспективна виставка мисткині в Україні, PinchukArtCentre, Київ, 2023. фото: Сергій Іллін.
Strategic locations, Galleria CONTINUA, париж, 2025. фото: Hafid Lhachmi
А що ти хотіла бачити на обкладинці?
У мене є серія «Harmless war», у якій білі металеві геометричні форми пробиті уламками. Мені здавалося, що це буде красиве дизайнерське рішення: книжка, ніби прошита шрапнеллю. Але мене переконали взяти впізнавану роботу – з тих, що показували на Венеційській бієнале 2019 року в основному проєкті Ральфа Руґоффа «May you live in the interesting time». Там були представлені «Маркет» і Second Hand – роботи того періоду, коли я працювала з кахлем. Це було стратегічне бачення, до якого я дослухалася. Зображення мало бути впізнаваним для людей, які бачили основний проєкт бієнале. Для мене було важливо й те, що робота створена в Україні, пов’язана з українською фабрикою та її історією. Крістофу подобалася ще одна фотографія Second Hand, із Гавани. Вона красива, але надто віддаляла нас від українського контексту. Зрештою зійшлися на цьому зображенні: воно впізнаване, красиве, гарно лягає у формат обкладинки.
мистецький перформанс «Маркет» (Market), у якому скульптури продуктів із бетону продавалися на вагу, Kyiv Art Week, Київ, 2018. фото: з архіву жанни кадирової.
«Маркет» (Market) на міжнародному ярмарку сучасного мистецтва PULSE Miami Beach, Майамі. фото: з архіву жанни кадирової.
«Маркет» (Market) у межах основної програми 58-ї Венеційської бієнале, Венеція, Італія, 2019. фото: з архіву жанни кадирової.
Тобто за цією естетичною фотографією стоїть історія конкретного місця?
Так. Я досліджувала, як колишні промислові підприємства перетворюються на комерційну нерухомість. Це процес, який відбувається в усьому світі, але тут – конкретна історія України. Я працювала на території колишньої Дарницької шовкової фабрики. Мою роботу над проєктом курував Олег Соснов. Він організував взаємодію з локацією. Територія ще не була реконструйована, залишалися цехи без ремонту, без вікон. Я знімала відео, дивилася архіви, порівнювала, як виглядав цех, коли фабрика працювала, і що з ним відбувалося тепер, коли там уже продавали дивани чи одяг.
На фабриці працювали близько шести тисяч людей, переважно жінки. Була навіть власна теплиця: до 8 Березня всім треба було подарувати квіти. Були спорткомплекси, дитячі табори, самодіяльні ансамблі, мозаїки. Мозаїки, до речі, збереглися в інтер’єрах. А плитку я встигла взяти для своїх робіт.
«Second Hand. Київ» — інсталяція зі скульптурами одягу з повторно використаної керамічної плитки Дарницького шовкового комбінату, «Даринок», Київ, 2015. фото: з архіву жанни кадирової.
«Second Hand», інсталяція з керамічної плитки покинутого госпіталю в Гавані, Куба, 2019. фото: з архіву жанни кадирової.
Перша виставка Second Hand відбулася безпосередньо на території цього торгового простору. Поруч із роботами висіли тексти, архівні фотографії. І ми зробили перформанс – розігрували айфони з кахелю. Тоді вийшов 4-й айфон із чіткою пласкою гранню, і я вирізала ідентичні форми з радянської чорної плитки із зеленуватим відливом. Таку можна було побачити в під’їздах, на цвинтарях. Насправді це перероблене зелене скло. Я вирізала з цієї плитки айфони.
На відкритті ми поставили барабан, влаштували розіграш. Прийшли друзі, але це відкрита територія – зібралися й випадкові відвідувачі.
Художники вигравали айфон з кахелю і дуже раділи. Але треба було бачити обличчя людей, які виграли айфон і отримали шматок плитки (усміхається). Вони були дуже розчаровані. Пізніше на ярмарку в Монако ми продавали їх за ціною справжнього айфона. Один купили. Це було смішно.
фото: з архіву жанни кадирової
Ти наголошуєш, що показала кахельні речі саме там, де колись працювала фабрика. Наскільки для тебе важливо залишити роботу пов’язаною з місцем?
В моїй практиці важливу роль займає взаємодія з місцем: його простором, історією, особливостями. До повномасштабного вторгнення це був один із ключових принципів моєї практики. Я й зараз намагаюся його зберігати.
У Second Hand згодом з’явилося кілька серій. Я працювала над проєктом «Second Hand» у різних країнах і містах: у Гавані на Кубі, у Le Moulin поблизу Парижа у Франції, у Сан-Паулу в Бразилії, а також в Одесі — на території судноремонтного заводу № 2. Він виходить просто до моря, під пам’ятником Невідомому Матросу. Улітку в тих цехах було велике ком’юніті художників, майстерні. Можливо, хтось залишався й узимку.
У книжці довелося відмовитися від якихось робіт, які ти хотіла залишити? Чи вдалося «продавити» все улюблене?
Коли ми визначилися, що беремо й старі роботи, почали багато відкидати. Я назбирала все, що хотіла, а далі ми разом вирішували, що входить у концепцію, що повторюється, що надто локальне. Редактори бачили мою творчість із дистанції, цілісніше. І я задоволена відбором.
Наприклад, не включили «Діаманти» з керамічної плитки. Це був один із моїх перших проєктів, у 2006 році – фактично моя візитівка. Але реальність змінилася. Тоді з’являвся гламур, хотілося всього красивого, блискучого, дорогого. А тут – гламур, зроблений власноруч із повсякденного матеріалу. Це працювало в той момент. Зараз ми до цього вже звикли, спектр значно ширший. Як об’єкт робота й далі цікава, але для того, що ми хотіли розповісти в книжці, ця історія була надто локальною.
«Діаманти» — серія скульптур із кахлю, цементу та монтажної піни, що імітують дорогоцінне каміння, 2006–2011. фото: з архіву жанни кадирової.
Натомість узяли «Дядю Толю» - втомленого робітника у робі з недопалком. Ніби того самого робітника з радянських мозаїк, де всі молоді, пафосні й точно знають, що йдуть у світле майбутнє. Тільки цей постарів, а майбутнього так і не отримав. Тут актуальність зберігається.
«Сантехнік Толя» — скульптура з керамічної плитки, що зображує звичайного працівника побутової сфери, 2005. фото: з архіву жанни кадирової.
Увійшла й «Дошка пошани» з моїм портретом. Я тоді ще була зовсім невідомою художницею – і розмістила себе на дошці пошани. Це насамперед іронія щодо пафосу, який Радянський Союз вибудовував навколо праці: взірцевий робітник, на якого всі мають рівнятися, умовна п’ятирічка за три дні.
«Дошка пошани» — серія фотографічних автопортретів, у яких мисткиня перевтілюється в типові образи радянських працівників, 2003. фото: з архіву жанни кадирової.
«Діаманти» - це був час, коли глянець тільки входив у наше життя. Я страшенно хотіла рожевий телефон-розкладачку, який побачила в журналі. Так його й не отримала. А в тебе був такий предмет бажання?
Мені важко згадати конкретну особисту мрію. Я дивилася на ці зміни радше з іронією. «Діаманти» якраз про це: немає, але хочеться – робимо своє. Зіткнення блиску з… повсякденною плиткою. До речі, нас із Ксенією Гнилицькою теж запрошували зніматися в журналах, одягали в якісь речі. Зараз було б смішно знайти ті фотографії. Але все це відбувалося ніби паралельно зі мною.
фото: Ігор Македон
Ми думали про політичне мистецтво, вихід на вулицю. Ми були проти старої комуністичної риторики й проти радикальної правиці. Намагалися натомість аналізувати, де в цій Україні місце культури, сучасного мистецтва, про яке майже ніхто нічого не знає. PinchukArtCentre тільки відкрився. Я ще не сприймала себе як окрему авторку – була частиною групи «Р.Е.П.», росла, формувалася. хоча я і мала персональну практику до. Спільна діяльність дуже впливала. Потім був «Penoplast» - музичний перформанс із костюмами, музикою, співом. Це був час пошуку. Наше ком’юніті було далеко від світу вечірок і глянцю. Ми його бачили, але жили іншим.
«Penoplast» — музичний перформанс-гурт, учасницею якого була мисткиня; виступи в костюмах із пінопласту, з 2003 року. фото: з архіву жанни кадирової.
Після «Паризької комуни» «Р.Е.П.» показала інше мистецтво. Наш світ — мистецтво, яке тоді тільки створювалося. Мабуть, тому я й відчувала себе паралельно з тим, що активно з’являлося в Україні. Нещодавно передивлялася відео тих років: комуністичні колони на київських площах, поруч перші агресивні націоналістичні рухи. Важко повірити, що це Київ лише двадцять років тому.
А поки ви відбирали старі роботи й згадували двотисячні, ти встигла створити нові. Їх теж довелося вміщувати?
Саме так. Через те, що робота затягнулася, я додала проєкти, яких на початку ще не було. «Ліс» для мене дуже важливий, я третій рік над ним працюю. Це човен на дні колишнього Каховського водосховища, навколо якого росте найбільшмолодий ліс в Європі. Проєкт презентували в Гельсінкі. Ми запросили кураторку Паулу Топпілу адаптувати її текст для книжки.
«ЛІС» (THE FOREST) — МУЛЬТИМЕДІЙНА ІНСТАЛЯЦІЯ ЖАННИ КАДИРОВОЇ, СТВОРЕНА В РАМКАХ HELSINKI ART COMMISSION 2025. ПРОЄКТ ДОСЛІДЖУЄ ІСТОРИЧНІ, ЕКОЛОГІЧНІ ТА ВОЄННІ КОНТЕКСТИ ТЕРИТОРІЇ КАХОВСЬКОГО ВОДОСХОВИЩА. ПРЕЗЕНТАЦІЯ ВІДБУЛАСЯ В ГЕЛЬСІНКІ. ФОТО: З АРХІВУ ЖАННИ КАДИРОВОЇ.
Потім додала Military Mail Express, зроблений для колумбійської бієнале в Меделіні. Мій товариш, чеський художник Павел Стерец, написав текст, ми взяли цитату куратора бієнале - Оскара Ролдана Алзате. Я все підготувала так, щоб уже не було можливості зарізати цей додаток.
Зрештою всі погодилися, бо ці проєкти показують мене з інших ракурсів. У «Лісі» я працюю як фотографка й відеографка, у Military Mail Express роблю акцію: перевожу листи, документую подорож. Це відходить від скульптури, інсталяції, монументальних робіт, за якими мене переважно знають.
Коли вперше тобі вдалося потримати готову книгу в руках?
У Венеції, коли ми відкривали український павільйон і виставку Still Joy у Палаццо Контаріні-Поліньяк. Зробили невелику презентацію: були редактори, представники видавництва. Крістоф із помічницею привезли десять примірників. Тиражу в нас іще не було, ми її не розповсюджували – просто нарешті потримали в руках і зафіксували: книжка є!мВенеція – місце, де збирається спільнота з усього світу. Там було багато авторів текстів, і тим, хто приїхав, я подарувала примірники. Потім кілька книжок довезли до України – це було дуже непросто. А тепер їх нарешті можна придбати.
Я дуже рада, як відбулася презентація у «Збірці», де її можна придбати: невелика виставка була інтегрована і в книжкові полиці, і в Галерею без назви. Ракета, яка пролітає через усю книжку, тепер літає й книгарнею – до 10 листопада. А 11 листопада презентація відбудеться у книгарні «Сенс» у Львові, де її також можна буде придбати.
Твої роботи – мандрівниці. А російська ракета ще й пролітає через усю книжку. Як вона там з’являється?
Вона розділяє розділи. Ця ракета летить через усю мою творчість. Проєкт Russian Rocket почався влітку 2022 року. У ньому є класичний вуличний жест: маєш маленький стікер, клеїш його без дозволу, фотографуєш і надсилаєш на сторінку проєкту. Трошки вандалізм, але політичний (усміхається). Спочатку це був ще й фандрейзинговий проєкт. Я передала стікери та ведення сторінки волонтерськмй організації Kyiv Angels. Гроші спрямовували на військові потреби. Зараз цей проєкт менше в моєму фокусі, але він триває.
Будапешт, Угорщина
Лондон, Велика Британія
Венеція, Італія
с. Березово, Закарпатская область, Україна
всі фото - авторська документація проєкту «Російська ракета» (Russian Rocket). стікери з зображенням якої розповсюджуються художницею на @russian.rocket.2022.
Kyiv Angels приймали замовлення, надсилали наклейки. Люди надсилали свої фотографії, я – з моїх подорожей, а адміністратор публікував їх і новини про виставки. Для книги ми взяли максимально широку географію: сніг, острови, пальми Лос-Анджелеса, азійські країни, Європу. Намагалися вибрати найрізноманітніші й найкрасивіші фотографії. Це документація на телефони, без претензій на суперякісну зйомку.
У колумбійському місті Медельїні, де ти нещодавно взяла участь у бієнале ти теж залишила ракету?
Так. Мене здивувало, що там ідеально чисте метро – жодного стікера чи графіті. Тобто там є райони, про які розповідають страшні речі, а метро ідеальне. І я зробила свій маленький вандальний внесок: треба було розширювати географію проєкту.
Узагалі для мене було важливо побачити країну, де війна триває так довго. Зараз ситуація зовсім не така, як у вісімдесятих, за Пабло Ескобара. Але історія насильства й війни присутня в мистецтві.
З Оскаром, куратором колумбійської бієнале, ми продовжуємо товаришувати і плануємо подальшу співпрацю. Я навіть витягла його до Венеції на презентацію книжки. У ній є цитата з його тексту про Military Mail Express.
У цьому проєкті ти буквально стала поштаркою між Україною й Колумбією. Як це відбувалося?
Я працювала з колумбійськими військовими в «Хартії». Дуже вдячна військовим за відкритість до мистецької ініціативи. Я приїжджала до будинку, де вони жили, вони писали й малювали листи. Відвідувала тренування, дивилася, як відбувається підготовка. Одного разу навіть потрапила до них на обід. Вони не можуть їсти нашу їжу й готують свою. Звичайно, я спробувала її з ввічливості… виявилося, їхня їжа для мене теж занадто специфічна (усміхається).
Я відвозила листи колумбійських військових, які воюють в Україні, на їхню батьківщину. Там збирала відповіді, потім привезла їх назад. Вони читали ці листи. Це був класний досвід.
«Military Mail Express» — мистецький проєкт про листування з українськими військовими колумбійського походження, що воюють на боці України. Металевий конверт із фронтовими листами подорожує від Харківщини до Колумбії, 2025. фото: з архіву жанни кадирової.
У тебе на плечах шалик із принтом картоплею – це теж частина цієї колумбійської історії?
Це робота колумбійського художника Ернесто Рестрепо Морільйо, з яким ми хочемо зробити подвійну виставку. Він працює з картоплею: робить її з кераміки, з м’якого матеріалу, брудну, чисту, золоту, маленьку – будь-яку. Його ідея в тому, що Латинська Америка колонізувала Європу картоплею. Мені подобається цей іронічний підхід. Мій кам’яний хліб теж має іронічний бік, і в нас є ідеї, як це поєднати. А шалик – це подарунок. Дуже його люблю.
Ти згадала фабричні теплиці, і я хочу повернутися до квітів. У нашому попередньому інтерв’ю ти розповідала, як вивозила рослини зі зруйнованих будівель. Наша літературна редакторка читала й плакала. Чому квіти? Вони для тебе особливі – чи це я так чую?
Історія з фабричною теплицею мене вразила, бо зараз важко уявити, що хтось витрачатиме стільки ресурсів, щоб вирощувати квіти для працівниць. Мені це здалося шматочком утіленої утопії. Красивий факт.
А взагалі моя бабуся була вчителькою біології, хімії, фізики й дуже любила квіти. Вона вміла прищеплювати рослини в саду. Пам’ятаю її томи Мічуріна з красивими мальованими яблуками. Тоді ще не було такого вибору книжок із картинками, а там – дуже красиві кольорові ілюстрації. Мабуть, це було перше занурення у світ природи.
У мене теж є сад, але він трохи дикий. Можливо, мені такий стиль подобається. Люблю спостерігати, як рослини цвітуть, випускають нові листочки. Є ділянки, де саджу те, що мені цікаво.
Коли я побачила ті нещасні квіти у зруйнованих будівлях, подумала: чому б їм не жити в мене? Вдома є місце, світло, великі вікна. Це просто емпатія. Мені їх стало шкода.
«Біженці» — фотодокументація зруйнованих війною інтер’єрів, з яких було евакуйовано кімнатні рослини із деокупованих територій України, 2022–2025. фото: з архіву жанни кадирової.
Тобто ти їхала не по новий мистецький проєкт?
Я взагалі не планувала робити проєкт
Коли мене питають, як я придумую наступний, - щоразу по-різному. Ніколи не знаю, що робитиму далі.
Восени 2022-го року ми поїхали на деокуповану Харківщину з волонтерами – подивитися, що там відбувається. Побачила будівлі соціальної. інфраструктури - лікарні, школи, бібіліотеки з проваленими дахами, вибитими вікнами, взяла фотоапарат друга й почала документувати. У нас був великий бус, можна було забрати рослини.
Потім уже почала спеціально їздити й шукати, розвивати проєкт далі. Досліджували й Київщину. З Богданівки мені дозволили забрати рослину зі школи: на фотографії обгорілий клас, вибиті вікна й два зелені листки. Через розбиті вікна в горщик потрапляла вода – так вона й вижила. Тепер на цій рослині вже понад двадцять листків. Вона в Копенгагені, на виставці, добре почувається. Тринадцять рослин із шістдесяти з проєкту «Біженці» поїхали туди з Венеції.
Знову роботи-мандрівниці. Їхні історії ти теж продовжуєш записувати?
Важлива частина проєкту – тексти, які я доповнюю щоразу. Пишу від імені рослин, але спеціально уникаю уточнень, за якими можна відразу зрозуміти, хто говорить. Тому спочатку здається, що це розповідає людина: «ми ночували на вулиці, нам не давали води, нас залишили в автобусі, сховали між коробками». Але поступово розумієш: щось не так. Наприклад, коли вони розповідають, як стояли між коробками на митниці в темряві кілька днів. І потім стає зрозуміло, що це історія квітів, які ніби самі її розповідають.
фотодокументація «Біженці» та інсталяція з евакуйованих кімнатних рослин із деокупованих територій України на виставці «still joy», організованої PinchukArtCentre, що відбулася цього року на 61-ї Венеційській бієнале, Венеція, Італія, 2026. фото: OKNOstudio.
А як ти взагалі перевозиш їх через кордони?
Щоразу по-різному. Живі рослини – це величезна проблема з документами. До того ж мої не суперздорові: вони пережили складні часи.
Останнього разу допоміг мій хороший друг Томас Іванаускас: їхали автомобілем із дипломатичними номерами. Він зараз живе в Києві й часто буває за кордоном.
Був і такий досвід: оформили документи на нові рослини, куплені в магазині. Потім ті рослини повернули, але отримали фітосанітарний сертифікат. Це було як із біженцями, які перетинають кордон по сфабрикованих документах. І ці історії стають частиною проєкту.
Останній розділ, який додала у Венеції, до книжки вже не потрапив. Як вони приїхали з Білостока до Венеції, потім із Венеції до Копенгагена. Спочатку через Гранд-канал – живописно. Потім у Местре на склад, потім іще на один склад, через Нідерланди – і нарешті до Копенгагена.
За кожною рослиною є ще й людина, яка її віддала?
Є історія пальми з Покровська. Співробітниця покровської бібліотеки Олена Олехнович розповіла: десять років вона росла в неї вдома, а коли перестала вміщатися, переїхала до бібліотеки. Прожила там іще п’ять років. Тепер усі евакуюються, немає можливості забрати рослину із собою, і жінка передає її мені. Радіє, що пальма житиме. А я могла її забрати, бо мала місце вдома. Коли потім усі рослини разом поїхали на одну з виставок і будинок повністю спорожнів, у мене три дні була депресія. Я так до них звикла.
Вони мене радують. Стежу, хто випустив квіточку, як відновлюється, як з’являються нові листочки. У деяких були побиті горщики, і Денис зробив ящики. Я поставила рослини разом – вийшли красиві композиції. Називаю їх гуртожитками. Є навіть кактусний гуртожиток – такий тазик, у якому живуть дітки кактусів, що повідпадали під час транспортування. Мабуть, у нас відбувається якийсь обмін.
Дуже складно відділити, де професійна діяльність, а де життя. На багатьох етапах вони переплітаються, перетікають одне в одне.
Ви нарешті відкрили фонд «Паляниця». Розкажи про це.
Аудиторія проєкту «Паляниця» – переважно за кордоном: це люди й інституції, які купують і виставляють «паляниці». Це насамперед їхня підтримка, солідарність з Україною. Водночас вони отримують мистецький об’єкт. А фонд – це вже офіційна структура в юридичному полі. Ідея створення фонду належить Леоніду Марущаку і Марті Білас, з якими ми працювали над проєктом «Гарантії безпеки». Вони мені цю ідею передали. Але фондом зараз управляє і повністю займається Сергій Кухтін. У нього є також свій благодійний Фонд «Фундація Майбутнього», який допомагає дітям-сиротам, дітям, яких було викрадено росіянами й повернуто на батьківщину.
Ми вже отримали перші перекази від закордонних галерей. Це гроші за роботи «Паляниці», які тепер надходять до фонду як благодійні внески. Кошти ми спрямовуємо на допомогу митцям у війську. Потреби постійні, їх багато. Будемо закривати.
«Паляниця» — серія скульптур у формі традиційного українського хліба, створених із річкового каміння на Закарпатті. Гуманітарний мистецький проєкт на підтримку України, 2022 — дотепер. фото: з архіву жанни кадирової.
Ти підтримуєш зв’язок із митцями, які зараз воюють?
Звичайно. Це мої друзі: ми разом виставлялися, організовували фестивалі, музичні події. Насправді коло ширше за художників – музиканти, діджеї, бармени. Люди з мого ком’юніті, які пішли до війська й мають постійні потреби.
Нещодавно зустріла в Києві художника і скульптора Іллю Новгородова. Він допомагав готувати мою виставку в PinchukArtCentre 2023 року. Ми навіть не домовлялися заздалегідь – мені просто повідомили, що він у Києві. Перед цим він сорок п’ять днів був на позиції. Якщо я можу привертати увагу, щоб хтось купував «паляниці» й ми допомагали, - робитиму це. Я усвідомлюю, що можу продовжувати художню практику завдяки тим, хто зараз захищає нас.
Вчора закинчилася Art Cologne, там теж були представлені мої роботи. Чотири - продано, одна з них - «Паляниця». Звичайно, галерея має свій відсоток – це нормальні комерційні відносини, нічого страшного.
На Закарпатті каміння є, збираємося в нову експедицію. Головне, щоб робота розповідала світові про нас і гроші надходили на допомогу.
«Паляниця», 2022 — дотепер. фото: з архіву жанни кадирової.
У друзів на фронті залишається час на творчість?
Дуже мало. Ми ще до відкриття фонду співпрацювали із Софією Помогайбо – вона казала, що часу на творчість узагалі немає. Богдан Сокур зараз у відпустці. Повертався до творчості, до живопису. Вони з його дівчиною Ольгою Трегубовою навіть робили виставку в артцентрі Павла Гудімова «Я Галереї» (Ya Gallery). Йому вдається щось робити, але це стало можливим не з першого року. Є ще Сашко Лень та їхня група. Вони організовували виставковий проєкт, ми намагалися допомогти з донатами. Використовуємо всі можливості.
Багато «паляниць» продали з Василем Байдаком. На благодійних аукціонах ціни, звісно, інші, ніж за кордоном, але гроші відразу потрапляють на картку військового. Іноді це набагато краще, ніж чекати, поки колекціонер побачить роботу, вирішить купити, оплатить. З однією австрійською інституцією в Тіролі оплата тривала понад рік. А тут можна швидко отримати п’ятдесят-шістдесят тисяч гривень на потреби військового. Я дуже вдячна людям, які це роблять.
Ти відстежуєш географію «паляниць»?
Вона широка: Європа, Індія, Тайвань, Японія, США, Дубай, Грузія. Ми нарахували вже вісімдесят чотири виставки – персональні й групові. Важко сказати, де їх не було. Але ми продовжуємо її розширювати.
Під час Каннського фестивалю я помітила, як часто різні країни повертаються у своїх фільмах до Другої світової війни. А які теми ти побачила на цьогорічній Венеційській бієнале?
Я провела у Венеції двадцять днів і майже нічого не побачила. Навіть основний проєкт. Тільки павільйони поруч.
Було два монтажі: Still Joy і наші «Гарантії безпеки». А коли почалося відкриття – суцільна комунікаційна робота. Усі члени команди одночасно давали інтерв’ю. Треба було пояснювати, що в українського проєкту дві локації, що другу теж потрібно знайти: там контекст, відео про подорож оленя. Найбільше дратувало, що перше запитання часто було про появу російського павільйону. Не про нашу роботу, а про очікувану реакцію українців. Це відволікало від того, що ми хотіли сказати.
фото: з архіву жанни кадирової
фото: Valentyna Rostovikova for Ukrainian Pavilion
фото: Marta Mancuso for Ukrainian Pavilion
«Гарантії безпеки» (Security Guarantees) — проєкт Українського павільйону на 61-й Венеційській бієнале, у центрі якого — евакуйована з Покровська бетонна скульптура «Оригамі Олень». Венеція, Італія, 2026.
Про що ви натомість хотіли говорити?
У проєкті «Гарантії безпеки» багато шарів: евакуація мистецтва під час війни, гарантії, які виявилися не гарантіями, а папірцем, поневіряння українців, які, як цей олень (Скульптура «Оригамі Олень», відлита з бетону, яку евакуювали із прифронтового міста Покровськ – центральний об’єкт проєкту «Гарантії безпеки». – Прим.ред.), шукають дім, переїжджають з однієї країни в іншу. Ми задоволені тим, що зробили. Але про тенденції мені складно говорити: побачила замало. Сподіваюся приїхати до закриття, подивитися виставки. Маю зустріч з технічною командою наступних проєктів, де буде показано «Оригамі Оленя».
Ти не встигла подивитися основний проєкт бієнале. А в кіно вибратися вдається? Що з недавнього тебе зачепило?
На Київському тижні критики подивилася фільм Васяновича «За перемогу!» - сподобався. Ще фільм про Томаса Манна. Якраз нещодавно прочитала «Зачаровану гору». І, звичайно, «Демони» Наталки Ворожбит. Я була вражена грою Руслани Писанки – раніше не знала її як кіноакторку. Вона дуже потужна. Я відходила на «Молодість», переглянула майже весь Національний конкурс за участі робіт друзів. З інших робіт дуже сплодобались фільми «Роя» Махназа Мохаммади, «Боягуз» Лукаса Донта, «Спогади Ірану» Пегаха Ахангарани.
У нашій попередній розмові ти казала, що стіни твоєї квартири білі, картини, які їх прикрашали ти зняла. Що змінилося?
Стіни майстерні прикрашають подяки від військових підрозділів. Прапор «Вовків Да Вінчі». Ще 2022 року до мене приїхала велика компанія: капелан, два командири. Богдан Сокур тоді теж був із ними, зараз він уже в іншому підрозділі. Привезли прапор на подяку. Я повісила – так і висить.
Вдома є картина Іллі Ісупова, яку він ніяк не забере. Ще є вишивки, які потенційно стануть роботами серії «Тривога», але поки не оброблені.
«Тривога» — серія традиційних вишитих картин і графічних робіт із написами «Повітряна тривога», створена на тлі повномасштабної війни, 2022 — дотепер. фото: з архіву жанни кадирової.
Взагалі збираю українські вишивки. Хоча мала кілька експериментів: робила роботу з французькою вишивкою й французьким текстом про тривогу – її придбав музей у Марселі. Потім вирішила: це українська історія, має бути українська вишивка. Але мені привезли кілька з Австрії, і на одній я впізнала Шенбрунн. Поруч живе мій хороший друг Стефан Вебер, австрійський юрист, який допоміг продати багато «паляниць». Він викладає європейське право в Києво-Могилянській академії – онлайн, але й приїздить в Україну. Ми з ним, його дружиною та сином навіть разом зустрічали у Києві 2025-рік. Думаю зробити виняток і подарувати йому роботу з цією вишивкою. Поки вона чекає, а я дивлюся, як усе закомпонувати.
Ще висить плакат із портретом Богоматері, привезений із маленького італійського містечка Буонконвенто, неподалік Сієни. Неймовірний ренесанс. І маленька робота Ксенії Гнилицької з різнокольоровими смужками – подарувала на день народження, ніби зібрала кольори, які я люблю.
Є скульптурки, келихи, чарочки. І кавові чашечки, які іноді привожу з різних країн.
Тобто вранці можна вибрати, у яку подорож повернутися?
Так. Заварюю каву в гейзерній кавоварці, беру маленьку чашку. Сьогодні, наприклад, із Копенгагена – і згадую, як там було класно. Є з Тайваню, з Чеджу – там уже чайні. Це легко привезти замість магнітика на холодильник. Спомин, який залишаю собі.
