Щодня, досліджуючи вулиці власного міста чи подорожуючи новими напрямками, ми зустрічаємося в публічному просторі зі скульптурами — історичними монументами, пам'ятниками, встановленими на честь відомих діячів, чи сучасними абстрактними арт-об'єктами, які пропонують множинність трактувань.
У спеціальній колонці для Harper's Bazaar Ukraine кураторка виставок сучасного мистецтва, журналістка та артлекторка Льона Радченко розмірковує про те, чим сьогодні є публічна скульптура, як вона взаємодіє з глядачем, які дискусії викликає, як впливає на простір та спільноту і перетворюється на повноцінний досвід.
Публічна скульптура дедалі частіше стає предметом суспільних дискусій
У всьому світі переглядають, демонтують або переосмислюють пам'ятники. Через це сучасні художники все рідше створюють «монументи назавжди» й частіше працюють із тимчасовими інсталяціями або роботами, що можуть змінюватися разом із суспільством. Україна переживає свій складний культурно-історичний процес. Що саме ми маємо увічнювати? Чи має воно бути героїчним? Чи може воно бути крихким, тимчасовим?
Активно розгортаються дискусії навколо демонтажу памʼятників як маркерів ворожої культури та імперської політики. Хтось досі тужить за бронзовим Булгаковим в Києві. І навіть думка артспільноти про сумнівну художню цінність даної роботи не може розвіяти цей смуток.
Кураторка Льона Радченко
Хтось ініціює дискусію навколо робіт Нікіти Зігури, який нещодавно представив на міжнародній виставці в Монако скульптуру «Пластиліновий чоловічок» в якості антивоєнного висловлювання. У тексті, що супроводжував проєкт, автор написав, що українських і російських військових «пропагандою та грошима, а також жорстоким відловом затягують в мʼясорубку війни», чим викликав хвилю критики в українській мистецькій спільноті. Коментувачі зауважували, що таке формулювання фактично ставить знак рівності між агресором і тими, хто захищає свою країну, а також знецінює подвиг українських військових. Нагадаю, що Нікіта Зігура є автором десятка публічних скульптур в Україні та закордоном. І як вплинуть його нинішні погляди на сприйняття війни за незалежність України за кордоном і на долю його ж скульптур в Україні — питання відкрите.
Сьогодні змінюється не лише те, кого ми зображуємо, а й сама природа публічної скульптури. Якщо ще століття тому вона була насамперед інструментом увічнення, то нині дедалі частіше стає способом розмови із містом і його мешканцями. Сучасні міста наповнюють найрізноманітніші паблік-арт обʼєкти: надувні, світлові, звукові, зроблені зі скла, перероблених матеріалів, кінетичні. Цей список можна ще довго продовжувати.
Вони можуть бути складні і прості водночас, виконувати різні функції. Але майже всіх їх будуть обʼєднувати загальні тенденції: всі вони будуть взаємодіяти насамперед з емоційною сферою, просто різними способами.
Сучасна скульптура більше не прагне вічності. Вона прагне взаємодії
Робота нідерландського митця Флорентайна Гофмана
Вуличні скульптури та інсталяції вже не вимагають захоплюватися ними або сприймати їх як важливий декоративний елемент місця. Все частіше вони пропонують взаємодію, діалог, гру.
Будь-яке, навіть невелике за розмірами, місто має класичні скульптури та памʼятники. Їх виготовляли і розташовували у відповідності з певним ракурсом. Сьогодні ж більшість робіт проєктують так, щоб їх можна було не просто обходити, а переміщати у просторі, заходити всередину чи навіть видиратися на них, чути, запускати механізми, змінювати їх своєю присутністю.
Зʼявляються артобʼєкти, які можна перевозити з одного парку в інший. Або зовсім в інше місто. З останніх прикладів — проєкт «Діалог», що відбувся в Києві в червні в межах ІІІ фестивалю «Культ Києва. Маніфест» за кураторства Льони Радченко та Павла Гудімова.
На терасі Малого театру зʼявилися величезні двометрові деревʼяні стопи — скульпутра Володимира Семківа «Діалог», виготовлена в межах Львівського тижня скульптури 2025.
Скульптура Володимира Семківа «Діалог» в Києві
«Ноги» буквально дійшли зі Львова, де вони рік стояли в парку навпроти памʼятника 100-річчю ЗУНР, утворюючи певний діалог з місцевим контекстом. Перемістившись у центр Києва, в оточенні старовинної та новітньої архітектури вони запропонували нові теми для дискусії. Адже будь-яка робота не існує ізольовано.
«Діалог» — це одночасно і антимонументальність, відмова від героїчного пафосу, притаманного багатьом радянським та імперським скульптурам, і розмова з містом, і роздуми про людське тіло, і мистецтво як процес.
Загалом відмова від прямого наративу — ледь не найголовніша риса сучасного мистецтва. Відкрита метафора допускає різні інтерпретації, таким чином перетворюючи глядача на активного учасника процесу.
Скульптура «Cloud Gate» у Чикаго
Скульптура перестала бути просто об'єктом — вона стала досвідом
Найуспішніші вуличні артобʼєкти завжди стають туристичними магнітами. Тисячі людей планують свої маршрути так, щоб відвідати їх, зробити фото на їхньому тлі, викласти в соцмережі. Інстаграм став одним зі способів переживання сучасного мистецтва.
Сьогодні один і той самий автор може створювати музейні роботи, предмети для колекційного дизайну й інтер'єри для модних брендів. Скульптура дедалі частіше існує не на п'єдесталі, а в житловому просторі. Матеріал та сюжет більше не говорять про статус твору. Зараз ви навряд чи почуєте розмови про «високу» культуру бронзової чи мармурової статуї. Адже бієнале та музеї представляють масштабні інсталяції з найрізноманітніших матеріалів. З постійним розвитком технологій артринок переживає новий інтерес до тривимірного мистецтва. Тим більше, враховуючи його фотогенічність.
Скульптура Олексія Сая «Чорна хмара» на фестивалі Burning Man. Фото: Григорій Веприк
На вартість скульптури скоріше буде впливати концепція, авторство, історія експонування та місце художника в міжнародному мистецькому процесі. І фактично в останню чергу — матеріал. До того ж скульптура стає активним інструментом відомих брендів.
Відомі готелі, модні бренди та бутики активно запрошують до співпраці і повноцінного співавторства митців, замовляючи у них не логотипи, не декор, а твори та художні прийоми, на яких вибудовється модна ідентичність. А деякі бренди навіть впроваджують міжнародні премії для сучасних митців.
Loewe Foundation Craft Prize, Kobina Adusah, 'I Still Face You'
Що ж стосується України, то суспільство вже більше ніж десятиріччя тому усвідомило необхідність переосмислення пам'ятників, монументів, меморіалів. Але все ще дискутує, якою має бути скульптура, щоб говорити про війну, памʼять, крихкість та інші теми? Яким загалом має бути простір навколо? Яка роль громади в цьому? І наскільки ми є частиною глобального культурного процесу в світі? Нині ми переживаємо одну з найцікавіших трансформацій у своїй історії.
Війна, деколонізація, несталість оточуючого простору, поява нових культурних інституцій — це все спонукає до діалогу. Україна сьогодні переосмислює не лише те, кого і що варто увічнювати. Вона переосмислює саму роль публічного мистецтва. Скульптура дедалі менше говорить мовою монументів і дедалі більше пропонує діалог. І за моїми спостереженнями, все більше людей готово до нього долучитися.
