З початку повномасштабного вторгнення з України поїхало більше 25 млн людей. Серед них – талановиті фотографи, митці, моделі, художники, автори. У пошуках безпеки яскраві представники інтелектуальної спільноти були вимушені залишити рідні домівки.
Ті, хто залишився, протягом перших років мігрували все далі від кордонів — у Київ, що призвело до неймовірного міксу талантів звідусіль. Проте останній рік показує іншу динаміку: все більше молодих творчих людей повертаються назад з-за кордону, переїжджають у рідні, хоч і прифронтові міста, або долучаються до війська.
Навчившись сприймати війну як нову, жахливу, але вимушену реальність, суспільство поступово припиняє тікати від неї, вирішуючи йти туди, де страшно. І що найбільш цікаво — знаходить там натхнення. Досліджується, як краса та мистецтво можуть співіснувати з сиренами, що лунають по 10 разів на день. Як може війна стати джерелом натхнення, і чому мистецтво зараз є вкрай важливим не тільки для висвітлення подій у світі, а й для усвідомлення себе в новій реальності. Як мода та сучасна фотографія розвиваються паралельно зі службою у війську або очікуванням коханих з боїв — журналістка Ксенія Ковальова дослідила молодих митців, представників квір-спільноти, які будують нову еру мистецтва майже на лінії спротиву.
Аріна Петрова, дизайнерка
«Ми маємо розмовляти зі світом зараз будь-яким способом яким ми вміємо це робити. Писати статті, знімати кіно, робити музику, створювати арт та одяг», — Аріна Петрова.
«Я дуже сімейна людина. Для мене важливо оточення однодумців, моїх близьких людей, сім’ї. Якщо чесно, амбіції підштовхували мене до столиці, але я не можу залишатися поза контекстом війни, як от інтегруватись в європейську країну», — розпочинає інтерв’ю мисткиня Аріна Петрова, яка створює ексклюзивні шкіряні аксесуари, добре відомі в Парижі та Берліні.
Через кілька років після початку війни вона повернулась з-за кордону до рідного Харкова, аби розвивати моду та мануфактуру в прифронтовому місті.
«Раніше думала, що могла б залишитися, але знаходячись далеко від війни, я зрозуміла що випадаю з контексту. А мені хочеться бути поруч з подіями, які відбуваються зараз в моїй країні. В Парижі я жила десь пів року, в Берліні — рік, там я багато ходила по музеях, споживала європейське мистецтво, але оглядаючись назад я думаю, що це був дуже депресивний період у моєму житті, я сильно переживала втрату дому та не була там щасливою. Зараз я проживаю значно більше щасливих днів в Україні».
Як більшість молодих митців, спочатку Аріна обрала Київ, але зрештою плани змінились: «Я думаю що кожне місто в якому ти живеш — має якусь місію в твоєму житті. Харків — це місто в якому я можу себе реалізувати зараз краще за будь-яке інше. Воно відповідає моїм потребам, дає мені можливість створювати, не відволікає гедонізмом, зайвими людьми чи подіями, як наприклад Київ. Харків зараз відчувається мені як лезо: він відсікає все зайве, він вилікував мене та підсвітив те, що важливо».
Бути майже в центрі війни впливає на творчий темп і розвиток: відсутність спільноти, обмежене коло спілкування та постійний тиск щоденних обстрілів формують нову реальність, у якій мистецтво не зупиняється, а навпаки — загострюється: «Я думаю що митцю важливо бути в осередку подій. В Берліні я відвідала виставку Ай Вейвея, дивилась його роботи з лего. Ми познайомились з ним особисто у вересні 2025 року в Харкові. І я знаходжу кумедним те, що зустріла його в рідному місті, бо він приїхав сюди знімати кіно».
Коли ми говоримо про повернення додому, останні роки доволі багато людей зазначають, що їх надихає саме хвиля розвитку українського мистецтва, яке стало значно сильнішим за останні роки.
Одна з причин мого повернення в Україну — це те, що мені важливо робити українське мистецтво.
«В нас є сімейний бренд Bob Basset — всесвітньо відомий бренд з тридцятирічною історією made in Ukraine. Він допомагав мені коли я була дитиною, а під час війни підтримка знадобилась йому. Війна дуже перезібрала мою особистість. Події останніх років допомогли мені зрозуміти, що єдине важливе в житті митця — це створення. Я багато працюю зараз, бо хочу встигнути сказати те, що маю сказати. Немає значення де ти живеш, має значення скільки ти робиш кожен день та як ти допомагаєш цим країні».
Як зазначають багато представників сучасного мистецтва, війна одночасно є і викликом, і джерелом нового способу бачити: «Я цікавилась воєнним та поствоєнним мистецтвом ще до повномасштабного вторгнення, і війна з точки зору візуального впливу на мій арт не сильно його змінила. В мене dark aesthetic. Мені не дуже подобається використання снарядів або подібних елементів у мистецтві та моді зараз, бо це виглядає як шароварщина. Я вважаю, що треба робити красиві речі у своїй стилістиці та не паразитувати на темі війни».
Коли ми говоримо про натхнення, Аріна зазначає, що воно приходить насамперед від людей: «Ті, хто працює в моїй команді, моя кохана людина, те що я маю змогу бачити батьків і робити речі які мені подобаються. Мстислав Чернов і Антон Штука, які висвітлюють події, що відбуваються зараз і транслюють це світові. Bob Basset, Сергій Жадан, Павло Маков та інші українські митці, які залишились у Харкові. Команда Some People, бійці підрозділу Freikorps, Леша Ковжун та Маша Фіцджеральд. Люди, які гарно роблять свої справи».
Костянтин Тихоновський, фотограф та модель
Для Костянтина Тихоновського творчість і служба у війську існують як дві паралельні реальності, які не зливаються, але постійно впливають одна на одну. Його роботи — це не спроба зафіксувати війну буквально. Швидше, спроба зрозуміти, що відбувається з емоціями, коли людина живе в умовах постійного напруження.
Біль, розпач, надія — це універсальні речі. Їх не треба пояснювати. Їх можна просто показувати.
До війни Костянтин довго не міг знайти форму висловлювання. Після — вона з’явилася не як вибір, а як необхідність. Але навіть у цій новій реальності творчість не стала втечею. Навпаки — вона перетворилася на спосіб залишатися всередині досвіду, який неможливо «відкласти»: «Спочатку я не міг творити взагалі. Не розумів, як говорити в цій реальності. А потім прийшло розуміння, що я вже всередині неї — і виходу з цього немає. Тоді і з’явилася робота».
Його практика існує на межі документального й особистого. Вона не ілюструє події — вона фіксує стан. Мистецтво більше не розділяється на «про війну» і «поза війною». Воно стає способом існування в ній — і водночас способом не втратити себе. Костянтин говорить і про символічну мову, яка сьогодні стає особливо важливою: «Мене цікавить, як ми використовуємо символи, метаіронію, контекст. Це спосіб бути одночасно схожим і несхожим на інших. Особливо коли ти живеш у двох реальностях одночасно».
У цьому відчувається складність сучасного українського мистецтва — воно народжується не з теорії, а з досвіду. Якщо раніше художні практики часто будувалися навколо пошуку форми, то сьогодні вони будуються навколо виживання сенсу. Мистецтво стає не відповіддю — а способом поставити питання, яке неможливо закрити.
Марія Кулієва, дизайнерка
Пошуки себе в новій реальності стали досвідом, через який проходять майже всі герої цієї історії. Хтось знаходить себе в мистецтві, хтось — у волонтерстві, хтось — у службі. Але спільним залишається одне: дія як спосіб втримати реальність.
«У 2014-му році, коли почались перші конфлікти та люди вийшли на Майдан з протестами, я була студенткою 2-го курсу і теж спитала у себе: “Що я можу зробити найефективніше? ”» — згадує дизайнерка Марія Кулієва: «Десь у той час я почала спілкуватись українською і вирішила, що один з найкращих проявів мого патріотизму — стати гарним спеціалістом у своїй професії, популяризувати українську культуру та мистецтво у світі.»
Коли почалося повномасштабне вторгнення, це рішення набуло іншої ваги. Воно перестало бути ідеєю — і стало дією.
Коли почалася війна, я спитала себе: чи можу я дотримати своє слово? І вирішила спробувати бути тією людиною, яка зробила все, що від неї залежало.
Відтоді її робота стала безперервною практикою допомоги: від створення спорядження до волонтерських ініціатив: «За перші три роки війни ми відшили та віддали військовим близько 3000 санітарних нош. Потім були рюкзаки, форма, тілогрійки, ремонт і адаптація речей під реальні потреби».
У цій історії немає різкого розділення між побутом і творчістю. Речі, які створюються, одразу набувають функції — вони стають частиною виживання. Одна з таких ситуацій стала для Марії переломною: «Мій коханий пішов добровольцем і попросив зробити кишені для броні. Я просто сіла і пришила їх. Думка була одна — щоб він жив.» Пізніше вона дізналася, що ці деталі буквально врятували життя. «Коли мені потім написали з лікарні, що він живий, але броня була пошкоджена саме в тих місцях — це було відчуття, яке складно описати.» Цей досвід став основою її подальшої роботи.
«Я зрозуміла, що навіть маленькі речі можуть змінювати реальність. Іноді буквально.» Для Марії творчість не відокремлена від війни — вона вбудована в неї як практична дія, яка має наслідки тут і зараз.
Ми живемо у час неймовірних історичних подій. І це наш час щось змінити.
У цьому підході мистецтво і виробництво, емоція і функція більше не розділені. Вони існують як одне поле дії, де кожен жест може мати прямий вплив на життя іншої людини. І саме в цій прямоті народжується новий тип творчості — без дистанції, без абстракції, але з максимальною відповідальністю за те, що створюється.
Олег Басанов, художник
Про мистецтво творити і водночас залишатися в епіцентрі подій говорить і художник Олег Басанов, представник квір-спільноти, який у 2013–2020 роках працював у театрах вар’єте в Німеччині, але з початком повномасштабної війни повернувся в Україну.
Початок вторгнення він зустрів у Харківській області разом із родиною. Певний час не міг вибратися через небезпеку, а згодом завдяки волонтерам евакуювався на Полтавщину і зрештою повернувся додому. «Мені важливо бути поруч із близькими, тому я вирішив залишитись», — говорить він.
Ми зідзвонювались із друзями, і я малював їхні портрети по відеозв’язку. Це створювало відчуття, ніби ми все ще поруч.
Його роботи народжуються з фрагментів пам’яті, фотографій і особистого досвіду, які поступово трансформуються у нові образи. У цьому процесі мистецтво стає не тільки способом висловлювання, а й способом зібрати себе після розриву звичного життя: «Війна, переміщення, розрив з усім, що ти знав і любив, створюють умови, в яких неможливо спиратися на уявлення про старого себе».
Для Басанова саме творчість стає простором, де цей розпад не зникає, але набуває форми, з якою можна існувати. «Саме тому мистецтво є вкрай важливим під час війни — воно дозволяє виражати емоції, на які часто бракує слів».
У цій практиці немає спроби дистанціюватися від реальності. Навпаки — є постійне повернення в неї через образ, пам’ять і жест. І тому його роботи можна читати як свідчення часу, в якому мистецтво більше не існує окремо від життя, а стає способом залишатися в ньому, навіть коли воно змінюється до невпізнаваності.
У цих історіях немає єдиного маршруту — лише різні способи залишатися в реальності, яка постійно змінює свої правила. Мистецтво тут не пояснює війну і не завершує її сенс. Воно лише фіксує те, що відбувається з людиною всередині неї. І, можливо, саме ця незавершеність і є найточнішою формою сьогоднішнього висловлювання. Бо поки триває життя — триває і спроба його осмислити.
