Якби інтернет існував у XIII столітті, середньовічні коти майже напевно стали б його головними мемами. Неприродно великі очі, людські посмішки, видовжені морди й вирази, в яких одночасно читаються подив, образа і легке божевілля, сьогодні розлітаються соцмережами не гірше за фотографії сучасних домашніх улюбленців. Важко повірити, що ці химерні створіння народилися не в уяві художника-сюрреаліста, а на сторінках рукописів, створених сім або навіть вісім століть тому.
Перша реакція майже завжди однакова: невже середньовічні художники просто не вміли малювати котів?
Зрештою, коли поруч із дивакуватою твариною бачиш напрочуд точно виписаного коня, сокола чи рослину, така версія здається цілком логічною. Але саме тут і починається найцікавіше. Історія середньовічних котів — не зовсім історія про невмілих художників. Вона про час, коли мистецтво не зводилося до копіювання реальності. Про епоху, в якій зображення могло бути водночас оповіддю, символом, жартом і грою з уявою. І ще — про те, як легко ми оголошуємо минуле дивним лише тому, що дивимося на нього очима XXI століття.
Вони не були поганими художниками
Якщо ввести в пошуку «medieval cats», майже всі результати будуть однаковими: коти з виряченими очима, неприродно широкими посмішками й виразами облич, які більше пасували б персонажам Девіда Лінча, ніж сторінкам молитовника. Проте за кожним із цих зображень стоїть конкретний рукопис, конкретний художник і конкретна епоха.
Один із найвідоміших прикладів походить із англійського Psalter of Luttrell, створеного приблизно між 1325 і 1340 роками. На його полях живуть фантастичні істоти, музиканти, лицарі, дракони — і коти, які майже ніколи не виглядають так, як ми очікуємо. Вони не копіюють природу, а існують за власними правилами, де гротеск і гумор важать не менше, ніж правдоподібність.
Не менш дивовижними є французькі Books of Hours XIV–XV століть. На берегах сторінок коти й миші ведуть справжню війну: миші беруть в облогу котячий замок, коти атакують мишачу фортецю, а тварини озброюються луками та списами. Це не випадковий набір дивних картинок. Подібні сцени часто використовували мотив «світу навиворіт», коли звичний порядок речей перевертається догори дриґом. Миші перемагають котів. Кролики полюють на мисливців. Свині грають музику. Тварини поводяться як люди.
Далеко не всі середньовічні коти були «дивними». У деяких рукописах Британської бібліотеки трапляються напрочуд точні зображення тварин: художники уважно передають поставу, шерсть, рух, навіть характерні котячі жести. Саме такі приклади й доводять: проблема була не в умінні малювати.
Кіт, який працював разом із монахом
У IX столітті невідомий ірландський монах написав короткий вірш про свого білого кота Пангура Бана. Текст зберігся в рукописі, який нині пов’язують із монастирем Святого Павла в Каринтії. У ньому монах порівнює свою працю з полюванням кота на мишей: поки Пангур Бан зосереджено стежить за здобиччю, його господар так само зосереджено працює над текстом. Один полює на мишей. Інший — на слова. І обидва отримують задоволення від добре виконаної роботи. Це напрочуд особистий текст. Тут немає страху перед твариною чи спроби перетворити кота на демонічну істоту. Навпаки — є спокійне співіснування двох істот, кожна з яких зайнята своєю справою. Для монаха кіт — не абстрактний символ. Він сусід. Компаньйон. Майже колега.
Але приблизно через п’ять століть інший книжник залишив про свого кота зовсім інший відгук. У рукописі з Девентера, датованому приблизно 1420 роком, писар розповідає про нічну пригоду, яка явно не входила до його планів. Кіт помочився просто на рукопис. Настільки, що книжник вирішив не приховувати свого обурення: поруч із зображенням тварини він залишив гнівний напис, проклинаючи «паскудного кота» і застерігаючи інших не залишати книги відкритими на ніч там, де до них можуть дістатися ці тварини.
Середньовічні люди не мали одного універсального образу кота. Кіт міг бути улюбленим компаньйоном, корисним мисливцем на мишей — і водночас твариною, яку дуже хотілося проклясти, якщо вона зіпсувала рукопис. В обох випадках кіт залишався частиною звичайного людського життя. І, мабуть, саме тому середньовічні рукописи так добре зберегли не лише великі ідеї своєї епохи, а й маленькі побутові конфлікти між книжником і твариною, яка вирішила, що сторінка рукопису — цілком підходяще місце для туалету.
Вони не прагнули фотографічної точності
Для середньовічного майстра правдоподібність була лише одним із можливих інструментів. Зображення могло розповідати історію, пояснювати мораль, підкреслювати характер персонажа або просто створювати візуальний ефект. Саме тому середньовічні рукописи населені не лише дивакуватими котами, а й фантастичними слонами, драконами, грифонами та іншими істотами, які існували на межі знання й уяви. Реалізм не був головною метою. А коли мета змінюється, змінюється й саме поняття «правильно намальовано».
Якщо придивитися до багатьох середньовічних котів, найдивнішими часто здаються не їхні лапи чи хвости, а саме обличчя. Вони ніби усміхаються, ображаються, підозріло примружуються, іноді дивляться на глядача з саркастичним виразом. Це може бути пов'язано з антропоморфізацією — прагненням передати через тварину людську поведінку або характер. У такому разі художника цікавила не стільки точна анатомія кота, скільки те, яким персонажем він є - хитрим або зухвалим тощо. Тоді людський вираз обличчя ставав не помилкою, а способом розповісти про характер.
Найцікавіші коти жили на полях
Якщо середньовічна мініатюра була серйозною частиною рукопису, то маргіналії — малюнки на полях — часто давали художнику значно більше свободи. Там з'являлися кролики, які полюють на людей, тварини в людському одязі, музиканти, фантастичні істоти та нескінченні війни між котами й мишами. У деяких рукописах ці сцени настільки абсурдні, що здаються майже сучасними. Бо гумор, побудований на абсурді, зовсім не є винаходом інтернету.
Середньовічні коти були дивними — але не випадковими. Маргіналії не були мемами в буквальному сенсі — але вони нагадують нам, що бажання розважитися на полях серйозного тексту набагато старше за інтернет. Сімсот років тому художник залишав на сторінці кота з людським обличчям. Сьогодні ми зберігаємо його в телефоні й пересилаємо друзям. І, можливо, в цьому є найкращий жарт усієї історії. Ми досі сміємося з тих самих котів. Просто тепер у нас швидший спосіб їх поширювати.
