Культура України — давня і багатогранна, тож не дивно, що у кожному регіоні нашої держави — від Буковини до Полісся — можна знайти специфічні, притаманні лише йому традиції. І святкування Різдва, як однієї з найважливіших дат, не є винятком. Попри роки радянських репресій: оголошення Різдва «шкідливим», знищення його символів, переписування текстів пісень та численні арешти колядників, свято виживало в українському підпіллі, звичаї та обряди переходили від батьків дітям.
Цьогоріч Православна церква України перейшла на новоюліанський календар, тож відтепер Різдво українські віряни відзначатимуть 25 грудня. І хоча суспільство зустріло новину бурхливими обговореннями та суперечками, історики, зокрема Ольга Друг у коментарі «Українському радіо», нагадують, що до 1917 року святкування в Україні відбувалося саме цього дня.
З нагоди наближення Різдва Harper`s Bazaar Ukraine розповідає про традиції святкування у різних куточках нашої країни.
Марко Залізняк, Донеччина, 1905 рік
Фото: Музей Голодомору / Facebook
Що розповідає «Енциклопедія українознавства»?
У 1940-х роках Наукове товариство імені Тараса Шевченка у Європі почало роботу над багатотомною працею «Енциклопедія українознавства». На сторінках книги зібрані свідчення щодо географії, населення, історії, господарства та культури України, тож почати дослідження різдвяних традицій наших пращурів пропонуємо саме з неї.
Найбільше звичаїв і обрядів скупчується коло різдвяно-новорічного періоду, що починається «Свят-Вечором» і кінчається «Водохрищами» або «Йорданом». Ці звичаї й обряди в загальному одностайні на всьому терені України, але найкраще збереглися на Гуцульщині й Покутті,
— йдеться в «Енциклопедії».
Найбільшим родинним святом, як стверджують науковці з НТШ, українці вважали Святвечір, або, як його ще називали, Багата кутя, вілія. «Свята вечеря» починалася добуванням нового вогню, що ним господиня розпалювала піч. Для цього використовували 12 полін, які сушили протягом 12 днів останнього місяця. Вся робота у цей день припинялася, а господар слідкував, аби всі були вдома і всюди був порядок. Також у цей день не можна було сваритися, а від ворогів оберігалися різними замовляннями.
Фото: Музей Голодомору / Facebook
Увечері господар з молитвою приносив до будинку в’язку сіна і сніп жита, ячменю або гречки і ставив його на покуті, підстеливши сіна. Туди ж ставили горщик з кутею, прикритою книшем, і запаленою свічкою.
До вечері українці готували 12 ритуальних пісних страв. В «Енциклопедії» також зазначають, що на чотири роги стола клали часник, а під стіл — різне залізо, сокиру, плуг тощо. Господар вітав усіх зі святами й першим набирав кутю ложкою, відчиняв вікно або виходив надвір і «запрошував Мороза кутю їсти». Першу ложку куті він кидав на стелю — щоб бджоли добре роїлися.
З кожної страви господар набирає трохи в корито з мукою й виносить до худоби й дає їй їсти, доторкаючись тричі до голови хлібом. Окремо господар, сам чи з родиною, обходить увесь двір з новим хлібом, медом та маком і обкурює їх… Під час вечері ворожать на майбутнє. Після вечері з кожної страви по три ложки накладають до окремої миски для померлих родичів («духів») і залишають для них ложки. По вечері розносять страви до священика, близьких рідних, кумів тощо.
Різдво Христове у давнину також називали «Колядою» або «Корочуном», і святкували його співанням обрядових пісень — колядок. Тексти їх були надзвичайно різноманітні й охоплювали теми від виникнення світу до врожаю. Подекуди найважливішим у колядці було побажання всіх благ господарю дому.
Вертеп, село Пнів, Івано-Франківська область
Instagram: @carpathiancult
Вертеп, село Пнів, Івано-Франківська область
Instagram: @carpathiancult
Гуцульщина
На Гуцульщині, згадує «Енциклопедія українознавства», найкраще збереглися різдвяні звичаї й обряди. На Святвечір у хаті збиралася вся родина, згідно з віруваннями, приходили навіть душі померлих. Велике значення мали ритуальні 12 страв. Зокрема, вони йшли саме у такому порядку: боби, риба, варені пироги, голубці, сливи, пшенична кутя з медом, бараболя з товченим часником, узвар, горох з олією і часником, ячмінна каша з олією або медом, сливки з квасолею, пироги з маком, капустяний розсіл із крупами, пшоняна каша й варена кукурудза. Журналісти видання «Твоє місто» зазначають, що на початку вечері господар набирав пшеницю й тричі підкидав її до стелі, промовляючи «щоб водилися ягнята, щоб водилися телята, щоб водилися бджоли», а господиня — кидала у всі кутки боби для душ та янголів.
Різдвяний калач за давнім рецептом з Гуцульщини
Instagram: @honchar.museum
Особливо святково відзначають цей день на Гуцульщині, де після служби колядники з дзвінками тричі обходять церкву й тим починають колядницький сезон,
— розповідають в «Енциклопедії українознавства».
Колядування на Гуцульщині починалося у перший день Різдва на церковній службі, яку обовʼязково відвідували всі мешканці села чи міста. Виконання колядок поєднувалося з танцями, і займалися цим спеціально організовані «колядницькі табори», куди входили не лише діти, а й старші чоловіки. У такому «таборі» обовʼязково були «береза» (очільник), «виборець» (скарбник), скрипник, трембітанник і «кінь».
Завітавши до хати, учасники тричі кланялися дому, й «береза» починав колядувати, а решта підспівували рефрен «Ой, дай Боже». Господиня повʼязувала хрест, який тримав «береза» пасмом з льону, господар запрошував всіх до столу, де після частування колядники співали й танцювали, аби «розвеселити дім». Потім «табір» колядував усім по черзі й виходив на подвірʼя, виконуючи танок.
Тут танцюристи обступають колесом господаря й господиню та свого скрипника, що грає «кругляка», й пританцьовують, співаючи «рівної», то в правий, то в лівий бік, сідають «гайдука» й посуваються назадгузь (зігнувшись. — Ред.). Після «плєсу» колядники виходять з подвір’я і йдуть по черзі до кожної хати.
Колядники у святковому гуцульському вбранні, село Голови, 1934 рік
Instagram: @honchar.museum
Слобожанщина
Яскравими барвами буяли й різноманітні різдвяні традиції Слобожанщини — їх навіть оспівували видатні українські письменники у своїх творах. Серед них — Григорій Квітка-Основʼяненко і його «Панна Сотниковна». Опис Святвечора і Різдва з його повісті наводить Микола Сумцов у книзі «Слобожане», що побачила світ у 1918 році.
Чепурна, огрядна та ласкава дружина пана сотника тарановської сотні харьківськоrо козачого слободськоrо полку під Різдво лагодить вечерю — кутю й узвар. Вона доручає дочці Парасі рознести кутю й узвар по бідних, що дівчинка радо й робить; потім, коли сонце сіло, положили на столі сіна. Поверх його чисту скатерть, поставили на столі свічу жовтого воску і піджидали, поки зійде на небі зірочка, бо до вечері на свят-вечір можна приступати тільки з зірочками,
— переказує Микола Сумцов.
Як пояснює сотник у творі, сіно на столі символізує ясла, у яких народився Ісус. Після вечері до господаря почали приходити його хрещеники й хрещениці та дарувати йому мед, пироги, пряники, а від нього отримували хусточки та інші дарунки. На ранок до хати завітало духовенство та проспівало «Слава в вишніх Богу», а потім — син пана осаула і привітав сотника віршем.
Також Микола Сумцов наводить приклад колядки:
Пане господарю, вставай з постелі,
Вставай з постелі, відчиняй двері,
Бо йде до тебе три гостонька:
Один гостонько-ясний місяць.
Другий гостонько-ясне сонечко,
Третій гостонько-добрий дощик…
Різдво на Харківщині, початок XX століття
Фото: Спадщина предків / Музей Голодомору / Facebook
Як розповів директор Етнографічного музею «Слобожанські скарби» ім. Гната Хоткевича НТУ«ХПІ» Михайло Красиков виданню «Слобідський край», чимало звичаїв були повʼязані з головною стравою — кутею. Наприклад, за святковим столом лишали місце для родича, який перебував далеко від дому: для нього клали ложку, ставили маленьку миску з кутею та склянку узвару. Окрім цього, перед вечерею господиня давала донці віком близько 13-15 років ложку куті й відправляла надвір зі словами: «Виходь з хати, слухай долю». Стверджувалося, з якого краю села лунав перший звук, на той край дівчина і мала вийти заміж.
Директор етнографічного музею також розповідає, що зранку господар хати приносив сіно і казав: «Несу корові телятка, овечкам — ягнятка, курочкам — курчатка…». Сіно клали на покуті, де господиня з нього робила гніздечко й ставила туди кутю: «Кво, кво, кво, кутя на покуті». Цей обряд, згідно з повірʼям, символізував як появу квочок, так і народження дітей.
Буковина
На Буковині Різдво святкували у сімейному колі, й участь у підготовці до свята також брала вся сімʼя: жінки та діти виготовляли дідуха — соломʼяного снопа, що стояв у кутку, та «павучка» — прикрасу з трикутників соломи, а чоловіки й старші хлопці — рубали ялинку. Святкове дерево прикрашали яблуками, горішками та маковими голівками, а оздобленням верхівки займався саме господар дому. Про це розповіла чернівецька етнографиня Іванна Стефʼюк виданню «Суспільне».
Дідух
Instagram: @honchar.museum
Павук
Instagram: @honchar.museum
У Державному архіві Чернівецької області додають, що на Святвечір готували 12 пісних страв. Головною з них була кутя, яку підсолоджували медом і додавали горіхи та перетертий мак. До столу також подавали голубці, пампушки з часником, гриби, рибу, рибну юшку, бурячок, боби, вареники з маком або іншою начинкою (з вишнями, сливами, картоплею, капустою), узвар тощо. На Різдво також влаштовували святкове застілля, де частували холодцем, начиненою куркою тощо.
Найсмачніші страви діти та підлітки збирали й відносили до самотніх родичів, а також роздавали пакунки бідним, сиротам і літнім людям.
На Різдво колядники славили Бога, а також бажали господарям та їхній родині здоров’я, щастя та достатку.
Щедрівка, опублікована у газеті «Руська Рада» у 1901 році / Державний архів Чернівецької області
Полісся
Як розповідають на сайті Вишевицької громади Житомирської області, на Поліссі не було обовʼязковим готувати саме 12 страв — кожен робив стільки, скільки міг. Відрізнялася тут і кутя — вона традиційно була ячмінною, адже лише багаті мешканці регіону могли дозволити собі пшеничну. Для приготування куті ячмінь очищали від шкірки, яку віддавали худобі й курям.
Унікальною стравою на Поліссі є бурда — її готують із розтертого та потім дещо обсмаженого конопляного насіння, потім туди додають чорницю і груші-дички,
— діляться на сайті.
Символічне значення на Поліссі мала груша: напередодні Святвечора діти обвʼязували соломою дерева груші в саду. Ті ж дерева, які погано росли або не родили, після Святої вечері було заведено «лякати» — постукувати по дереву сокирою, примовляючи: «будеш чи не будеш родити, а то я тебе зрубаю», друга ж людина з-за стовбура відповідала: «ні-ні, я буду родити». Про це розповів заступник директора музею народної архітектури та побуту «Шевченківський гай» Сергій Ципишев у коментарі «Радіо Перше».
Вертеп храму Різдва Пресвятої Богородиці м. Березне, 1916 рік
Фото: фондова колекція Березнівського краєзнавчого музею (родинний архів В'ячеслава Юсковця) / Facebook
