Театральний фестиваль «KЇ FEST» обіцяє стати не просто подією, а простором живого діалогу – місцем, де мистецтво перетворюється на мову суспільних змін. Із 7 по 10 травня Київ знову звучатиме голосами театру, відкриваючи містянам можливість долучитися до культурного процесу, що триває попри війну.
Цей фестиваль – про більше, ніж вистави. Про місто, яке залишається живим культурним центром. Про сцену, що не втрачає своєї сили говорити про важливе. І про підтримку – митців, які сьогодні обирають Київ як точку зустрічі, співпраці та створення нових сенсів.
Про театр як простір колективної дії та внутрішньої ідентичності, про мистецтво як культурний фронт і інструмент діалогу під час війни, про виклики української сцени – від браку інфраструктури до потреби в новій культурній дипломатії – ми говоримо в компанії: драматургиня, перформерка та режисерка Романа Ізабелла Соутус, засновниця KЇ PLATFORMA та організаторка KЇ FEST Крістіна Кісєльовайте, акторка театру й кіно, вокалістка Opera Aperta Марічка Штирбулова.
Ірина Татаренко: Чому ви цим займаєтесь?
Романа Ізабелла Соутус: Ніколи навіть не думала, що могла б себе реалізувати в будь-якому іншому напрямку. Бо про щоб я не думала – я думаю «театрально».
Театр – це найколективніший вид творчості, який здатний об’єднувати людей і трансформувати на суспільство.
Я не розділяю, що театр – як вид діяльності, бо театр – це і є я.
Крістіна Кісєльовайте: Через азарт, драйв, і, звичайно, любов до театру! У нас із ним співзалежні нездорові любовні стосунки (сміється). Я прийшла в театр в 17 років. Спочатку хотіла стати акторкою кіно. Але «колективність» театру мене захопила та підкорила. Власне так я стала на шлях продюсування. Нещодавно у Фейсбуці я натрапила на пост арт-менеджерки та кураторки сучасного мистецтва Олесі Островської-Лютої. Де вона зауважила, що ми втрачаємо зараз людей у мистецькій сфері не через війну, а через те, що у нас немає коштів платити їм, щоб вони працювали. І от моя місія – змінити цю ситуацію на краще.
Марічка Штирбулова: Я присвятила своє життя мистецтву, зокрема акторській роботі, бо завжди вірила в силу мистецького висловлювання; вірила, що мистецтво – це інструмент до діалогу, за допомогою якого можна покращити світ. Але з повномасштабною жорсткою війною росії в Україні, звісно, сприйняття театру, мистецтва і світу загалом змінилося. Ми стикнулися з чистим злом, максимальною жорстокістю, яка не має пояснень та виправдань, не має ключів до діалогу. Тож у мене виникло гірке усвідомлення, що я витратила своє життя на хибні речі. Здавалося, що тільки сила має значення; що жорстокість розуміє тільки мову жорстокості, тож треба було опановувати зброю, а не художні сенси.
Тривалий час я перебувала в пошуках нової мотивації, і значною мірою досі перебуваю в цьому пошуку. Зараз я усвідомлюю, що війна – це базова річ життя людства, на жаль. Як би нам не хотілося думати, що XXI століття – це новітній час, в якому ми прославляємо мир і рівність людських прав, це омана. Тож якщо театр говорить про любов, біль, кохання, життя, смерть, він має говорити і про війну.
Нації не існує без культури. Тому на сьогодні продовжую займатися мистецтвом. Сприймаю це як частину боротьби, адже на культурному полі ворог також використовує потужну зброю й намагається знищити нас. Культурна дипломатія потрібна Україні й світові.
А ще мене дуже підтримує мій брат. Він військовий, ветеран, що отримав важке поранення, внаслідок якого втратив ногу. Минулого тижня він подзвонив просто посеред дня і сказав: «Я тебе прошу, не здавайся, продовжуй працювати й робити те, що ти робиш!». Для мене це надзвичайно сильна мотивація, цінна підтримка і правдива відповідь на питання «для чого?».
Ірина Татаренко: Культура – важлива категорія експорту. Наскільки Україна в контексті світового арт процесу
Крістіна Кісєльовайте: Я не створюю вистави і не працюю на сцені, але я як раз намагаюся оцінювати наше мистецтво з точки зору експортабельності. Впевнена, що в документальному кіно Україна буде одна з перших, тому що документалістика – це завжди про больові точки. І українці зараз переживають трагічні події глобального масштабу.
На цьогорічній Венеційській бієналле Жанна Кадирова представляє скульптуру «Оригамі-оленя», яку евакуювали з Покровська Донецької області. Проєкт звертається до теми невиконаних безпекових гарантій після відмови України від ядерної зброї. Але його мистецька сила полягає в тому, щоб донести глядачам, що зараз вони дивитесь на арт-об'єкт, який з міста, в яке ви вже не можете потрапити. Але це поодиничний гарний приклад. Україна не представлена на головних фестивальних майданчиках. Номінально – так, фактично ні. Приклад тому – Авіньйонський фестиваль. В рік вторгнення у ньому брали участь і українські львівський Театр Лесі Українки та гурт Dakh Daughters, і «хороший руський» Кирило Серебренников. Однак, фестиваль відкривала вистава Серебреннікова, а українці виступали в маленькому павільоні, куди зазвичай не доходять критики та журналісти. І ми маємо багато працювати над тим, щоб змінити ситуацію. Навіть не над формою подачі, а над систематичним фінансуванням галузі.
Ірина Татаренко: Що з культурних явищ ви вважаєте справжнім проривом?
Крістіна Кісєльовайте: Мені 26 років, коли я увірвалась в український театральний простір, то не застала у Гогольфест, «Дах», лише з розповідей інших я дізналася про Жолдака, якого свого часу вигнали з театру, «Вільну сцену» Багомазова.
Марічка Штирбулова: Вперше зрозуміла, як добре бути «старою» (сміється).
Крістіна Кісєльовайте: Це були прориви в театральному контексті! Для мене, один із найкрутіших проривів це група Р.Е.П. Це митці нової хвилі, чиї імена я називаю за кордоном людині, щоб вона зрозуміла, з якою я країна. На жаль, у нас не так багато імен, якими можна апелювати за кордоном.
Ірина Татаренко: Суто з мого спостереження: багато якісних і талановитих проєктів незрозумілі закордонному глядачу, вони поза контекстом. Я подивилась тричі фільм «Будинок "Слово". Нескінчений роман» Тараса Томенка про поетів Розстріляного відродження. Це прекрасне поетичне кіно, але воно не буде зрозуміле Європі.
Крістіна Кісєльовайте: А може й не треба? Цей фільм потрібний, в першу чергу, для нас. Але ми зараз робимо акцент на «розстріляному», коли ж ми зробимо акцент на «відродженні» - тоді станемо більш зрозумілими Європі. Тому що доба Ренесанс – це важливий період європейської історії, ознаменований багатьма культурними перетвореннями.
Ірина Татаренко: Кого ви говорите, щоб було репрезентувати, щоб з України було зрозуміло.
Марічка Штирбулова: Мене бентежить позиція, що ми маємо щось експортувати, що нас мають побачити, мають зрозуміти... і сприймаємо це за культурну дипломатію. Але культурна дипломатія – це не приїхати і відіграти виставу, з кимось познайомитися. Це значно складніша робота.
Нам на старті потрібно формулювати питання іншим чином. Чи дійсно ми вважаємо себе частиною Західної Європи? Чи дійсно ми вважаємо себе частиною спільного європейського контексту культурного, політичного, історичного? Мені хотілося, щоб так. Але тоді нам потрібно інакше розповідати про себе.
Спочатку розібратися й зрозуміти свою історію, потім зрозуміти історію Західної Європи. Потім скласти все це до купи. І тоді не буде поставвати питання: Кого варто ставити за кордоном Підмогильного чи Семенка? А якщо не зрозуміють контекст? А якщо не зрозуміють переклад? Бо це вторинні питання, а головна проблема набагато глибше.
Ірина Татаренко: На вашу думку, хто з сучасних українських авторів гарно працює з сенсами?
Марічка Штирбулова: Звісно, мені б хотілося сказати Opera Aperta. Розумію, що з моїх вуст це звучить дивно (усміхається). Але мені хочеться вірити, що це так.
Романа Ізабелла Соутус: Для нас, як для митців, важливо займатися культурною дипломатією — Україна знаходиться в стані війни і ми хочемо, щоб люди за кордоном зрозуміли наш шлях і навіщо ми боремося. Ключовим є те, які виклики ми перед собою ставимо, та як ми себе виражаємо. І тут перед нами постають важливі питання про те, що значить сьогодні бути українцем і як ми себе ідентифікуємо. Ми часто говоримо про минуле української культури, наприклад, про розстріляне відродження, але рідко обмінюємося думками про її майбутнє.
За кордоном глядачі не завжди розуміють, як це, коли смерть поруч із тобою щодня. Зараз ми маємо змогу знайти для себе відповідь, що значить бути суспільством, яке стикається з нею постійно. І це є унікальний український досвід.
Для нас це теж виклик, адже біль цієї війни і «можливості», які він відкриває — це і є той грунт, на якому можна за 10 років створити мистецький продукт, що насправді може змінити світ. Театр дає змогу вибудовувати стосунки з глядачем тут і зараз, влливаючи на те, що буде завтра.
Катя Теллер: Ми не можемо говорити про український театр як лінійний процес, що розвивається без перешкод. На жаль, ми постійно стикаємося з культурними розривами, що виникали через радянські репресії, переписування історії, цензуру, сьогоднішню війну. Як ми можемо долати ці розриви і чому це важливо?
Маючи досвід роботи в державних театрах, я можу сказати, що система майже не змінилася з радянських часів, мабуть, як і музейна сфера. У штаті державних театрів досі немає вакансії «продюсер». І це теж заважає лінійному розвитку.
Крістіна Кісєльовайте: У мене буде дуже раціональна відповідь. Одна з причин, чому він розвивався не лінійно — відсутність необхідних інвестицій. Театр — один із найдорожчих видів мистецтва, адже над виставою завжди працює колектив. Навіть якщо ми говоримо про одного актора, режисера та орендований простір — це ресурс. Наведу простий приклад: батьки віддають свою дитину в дитячий садок, потім в школу та університет. Збереження цієї структурності дозволяє отримати професійну якісну освіту. Щоб досягти цього, батьки мають інвестувати в її розвиток близько двадцяти років. Те ж саме і з театром.
Маючи досвід роботи в державних театрах, я можу сказати, що система майже не змінилася з радянських часів, мабуть, як і музейна сфера. У їх штаті досі немає вакансії «продюсер», і це теж заважає лінійному розвитку.
Зараз ми намагаємося одночасно опрацювати все, що пережили сто років тому і що проживаємо сьогодні, осмислити це в мистецькій формі, показати в Україні та донести до Європи. Для того, щоб ми мали змогу говорити і про історичну пам’ять, і про актуальні наративи, в Міністерстві культури мають бути сильні представники різних секторів. Має бути грамотне розподілення контенту: хоча б 70% розважального і 30% більш інтелектуального, складного, експериментального. Але у нас немає цього балансу, тому й немає бажаного розвитку.
Романа Ізабелла Соутус: На жаль, між українськими державними театрами та незалежними колективами наразі відсутній діалог. Я починала свою кар’єру в незалежному театрі Нью-Йорка «La MaMa», де існує ціла інфраструктура, що дозволяє митцю крок за кроком вийти на своїх глядачів та отримати підтримку без залучення уряду.
Я створила проєкт NASHI Experimental Theatre Club, розуміючи, що українським молодим митцям бракує простору для експерименту, можливості спробувати себе і зрозуміти з чим і як вони хочуть працювати, перш ніж потраплять до державного театру, де вже є власна система і погляди. Інакше люди, що сфокусовані на авангардних виставах, залишаються поза увагою. Сьогодні їх можуть не розуміти, але вже за 5-10 років їх постановки можуть стати по-справжньому популярними та надихаючими.
Відсутність необхідної інфраструктури — це наслідок того, що роками вибудовувалися кордони та обмеження, що варто підтримувати, а що — ні. Ми прагнемо змінити цю логіку та ставлення до театрального мистецтва. Явище «театрбум» не належить митцям, воно належить глядачам, які його створили. Я щаслива його появі, адже це відкрило двері до багатьох нових глядачів, які раптом відчули, що театр може зачіпати їх особисто. Але щоб подолати розрив між різними колективами, ми маємо вести внутрішні розмови і визнати, що наша логіка була неправильною.
Крістіна Кісєльовайте: Сьогодні ми «розмовляємо» переважно через медіа, читаючи тематичні інтерв’ю та статті. Я працювала і в державному, і в незалежному секторі, і в мене є інтуїтивне відчуття, що вони побоюються одне одного. У нас в театрі відсутня конкуренція. Всі існують в своїх вертикальних паралельних лініях і не заходять на територію іншого. Можливо, саме тому нам важко колаборуватися та співпрацювати за кордоном — бо ми ще не навчилися робити цього всередині країни.
У нас немає простору, де ми могли б посадити абсолютно різних представників театру і обговорити актуальні питання. Всім зараз складно, але внутрішнє протистояння нас роз’єднує. В незалежних колективів виникає агресія до державних через те, що в них є стабільне фінансування та сцена. У свою чергу державні бачать, що незалежні мають більше свободи та можливостей самовираження.
При створенні фестивалю KЇ FEST я намагалася поєднати непоєднуване. Ми просили національні театри надати нам сцену для репетицій Opera Aperta на 2-3 дні, але домовитися не вдалося. При цьому Concert hall на Кирилівській виявився до нас відкритим. Для мене це дивно, бо я вбачаю у співпраці національних і незалежних театрів важливий обмін досвідом. У Європі вони рахуються з усім, що в них відбувається, а у нас немає жодного формату взаємодії, де можуть зістрітися та поспілкуватися представники різних мистецьких колективів. Наразі у нас відсутня ця культура.
Катя Теллер: Що може стати таким поштовхом для об’єднання? Чи бачите ви в цьому місію свого фестивалю?
Крістіна Кісєльовайте: Я сподіваюся на це! Ми теж дуже залежні від фінансування. Як продюсерка я розумію, що зараз буду спиратися на європейські кошти, тому що в Україні легше знайти гроші на проєкт, де буде багато медійних імен, ніж на той, що ставить перед собою інтелектуальні задачі.
Ми маємо навчитися комунікувати між собою, перш ніж починати відкритий діалог з аудиторією. Я сподіваюся, що за певний час платформа, яка створює фестиваль KЇ FEST, зможе перерости в явище, що нас об’єднує і дає змогу привозити в Україну європейських митців та розвивати можливості всередині країни, а не лише презентувати свої вистави за кордоном. Для цього потрібен запит, потрібно бажання. Але якщо незалежні колективи консолідують зусилля, це буде впливати і на державні театри, сприяючи їх оновленню та більшій свободі.
Катя Теллер: Хочу задати питання в контексті вистави «Троянські жінки». Чому, на вашу думку, говорячи про війну в Україні, зараз часто вдаються до порівнянь з античними трагедіями?
Романа Ізабелла Соутус: Античні твори сприймаються як універсальні. При цьому в своїй адаптації ми перетворюємо знайому трагедію на щось нове. Мене цікавило не стільки першоджерело, як прагнення дослідити тему війни і того, як вона впливає на суспільство. Те, про що міркував Евріпід, актуально для нас і в 2026 році. В основі античних п’єс глобальні людські питання, тому ми так чи інакше повертаємося до них знову і знову.
Мене надихнув задум Андрія Сербана та Елізабет Свадос, бо вони переосмислюють текст і створюють колаж зі стародавніх, мертвих та корінних мов. Кожне покоління вибудовує власні стосунки з темою проживання війни і я вважаю, що дуже важливо додати до цього і наш досвід в Україні
Як мисткиня, що працює з експериментальним театром, я розуміла, що ця вистава дасть змогу осмислити наші емоції та переживання, які ще не були раціоналізовані. Через вигадану мову, поєднану з глибокою музикою, ми хочемо торкнутися серця глядача, а вже потім його розуму. Нам не потрібно пояснювати одне одному, що війна нас змінила. Ми прагнемо до співпереживання і нових способів комунікації.
Ми думаємо про цю виставу театрально, а не наративно. Так, один із елементів, які ми використовуємо в постановці — це динамічне світло. Голос хору буквально впливає на нього, змінюючи атмосферу на сцені. Це створює особливий зв’язок між голосом, музикою, театральним простором і глядачем, що буде стояти, а не сидіти. Це імерсивний проєкт, що дозволяє опинитися всередині мистецького твору, а не споглядати його ззовні.
Катя Теллер: Перейдемо до нової опери «Modraniht. Songs of Winter War» від Opera Aperta. Чи не вважаєте ви, що одна з причин, чому «екологічну трилогію» так добре приймають за кордоном полягає в тому, що постановки Chornobyldorf, GAIA-24 та Modraniht говорять про катастрофу глобально, ставлячи Україну в ряд з іншими країнами, які постраждали від тоталітарних режимів?
Марічка Штирбулова: Цікава думка. Я гадаю, що ця тема дійсно може бути спільним грунтом, бо якщо ми говоримо про екологічну катастрофу, про «біль» землі, він може бути однаково зрозумілим в різних країнах. Хоча я не можу сказати, що ми використовуємо це навмисно, щоб прокласти собі шлях на західноєвропейську сцену. Це просто наш спосіб мистецького мислення та існування. Те, що це буде трилогія, стало зрозуміло лише зараз — початково це не планувалося.
Ми працювали над постановками понад шість років і перша опера Chornobyldorf була створена ще до повномасштабної війни. Там у нас присутні відеоландшафти не лише Чорнобильської зони. Моторошним чином ця вистава стала ще актуальнішою після початку повномасштабної війни. В ній задокументовані місця, яких вже не існує. Сьогодні вони стали лінією фронту, окуповані.
Потім стався підрив дамби Каховської ГЕС і це стало для нас поштовхом. Хоча ті, хто бачив постановку GAIA, знають, що вона не про це. Тут не звучить фраза «екологічна катастрофа», не в прямому сенсі. В альтернативній версії лібретто в мене була дуже незвична роль — підводний дрон «Марічка», який мав зруйнувати Кримський міст. Мені подобається. Шкода, що ми не поставили її (усміхається). В GAIA ми спиралися на теорію Бруно Латура, згідно з якою земля веде свою боротьбу водночас із людством. Останній текст філософа, що помер у 2022 році, присвячений війні росії проти України.
Катя Теллер: Загалом чи є сенс театру прагнути до універсальних знаків, які будуть зрозумілі всім, будуть однаково добре зчитуватися українськими, і закордонними глядачами?
Романа Ізабелла Соутус: Тут я б хотіла повернутися до своєї попередньої думки. Ми маємо спитати себе, ким ми є, частинрю світу Західної Європи чи кимось іншим? Де ми існуємо в цьому мистецькому просторі? Ми багато говоримо про репрезентацію за кордоном, адже розуміємо, що війна існує не тільки на фронті, а й триває в інформаційному полі.
Ми працювали над виставою «Троянські жінки» у співпраці з La Mama Experimental Theatre Club в Нью-Йорку. Я починала свою кар’єру з цим колективом і досі вважаю себе його частиною. Ми всі дуже поважаємо творче бачення його режисерки Елен Стюарт. Вона була піонеркою в нью-йоркському незалежному театрі і зрозуміла, що не варто перекладати та адаптувати міжнародні вистави, створені в Південній Кореї, Італії чи Південній Америці для локального глядача. Постановки представлялися оригінальною мовою і без субтитрів, бо Елен вважала, що якісний театр можна зчитувати та відчувати і без тексту. Театр здатен взаємодіяти з нами завдяки іншим методам, і врешті глядач є тим ключем, фінальним елементом, без якого вистави не існує.
Коли ми починаємо розмову про мистецтво з позиції того, чи нас правильно сприймуть, ми забуваємо про те, що насправді хотіли сказати як митці. Але мені здається, що це добрий знак, коли вистава глядачу не до кінця зрозуміла. Такі постановки цікавлять мене набагато більше, де треба щось додатково дослідити, осмислити, подискутувати. Ми зростаємо як особистості тільки тоді, коли чогось не знаємо і шукаємо відповіді на свої питання.
Крістіна Кісєльовайте: Пройшовши шлях створення першого KЇ FEST, я відчуваю, що в межах одного проєкту нам вдалося об’єднати різні думки і нагадати, що театр не обмежується однією формою.
Для мене класний митець — це людина, яка до кінця не впевнена в результаті. Режисери, постановки яких ви побачите в межах фестивалю, роблять тотальний вихід із зони комфорту. Без впевненості у тому, чи буде в них можливість виступати на конкретній сцені та скільки разів вони зможуть показати свої вистави. KЇ FEST свідомо йде в цей ризик з бажанням зробити те, чого ще не було за період повномасштабної війни і навіть більше. Для мене це схоже на входження в зарослий сад, у якому ми маємо знайти своє місце.
Ми хочемо, щоб наші вистави мали змогу побачити якомога більше людей і відкрити нове в собі. Коли ми починаємо більше думати і заглиблюватися, наше життя стає якіснішим. Розвиток особистості в перспективі призводить до розвитку суспільства та країни. Ми прагнемо працювати з театром, який буде відповідати популярному висловлюванню Леся Курбаса: «Театр має бути таким, яким суспільство має бути завтра». На жаль, її занадто часто використовують формально, на заглиблюючись у суть.
Марічка Штирбулова: Я б хотіла від себе додати, що ми не мали на увазі, що прагнемо до протистояння з національним театром. Там є дійсно хороші вистави, Івана Уривського, Давида Петросяна, в постановці якого мене також можна побачити, й інших режисерів. Я ціную цю співпрацю. Просто в контексті питання про український театральний прорив, що прозвучало раніше, сумно вважати це великим відкриттям. І загалом оцінювати мистецький процес за очікуванням того, що має статися одна вистава, яка стане мірилом якості. В такому разі ми самі себе обмежимо.
Наведу приклад: «Конотопська відьма» заслуговує на увагу, але якщо це єдине якісне, що ми для себе виділяємо і показуємо — тоді це не буде здоровим мистецьким процесом. Це не прорив, а базова потреба. Як і проєкти Opera Aperta насправді. Фестиваль KЇ FEST, що представить наші вистави, — це теж база, яка може виглядати як надзадача через складність умов, в яких нам доводиться сьогодні працювати.
Мені хочеться підкреслити, що ми не думаємо про свої постановки як про щось виняткове. На сцені мають показувати українську класику, але й альтернативні, авангардні проєкти також. Це не прорив, а важлива складова нормального театрального процесу сильної, незалежної нації. Ми віримо в те, що зможемо сприяти його активності.
