Майстерня Олександра Крижановського та Василя Ткаченка-Ляха — це простір, де побутові речі поступово перетворюються на носії пам’яті, а розмови про мистецтво — на спосіб спільного існування. Обидва художники належать до покоління українських митців, які формувалися вже після 2010-х років — у середовищі без єдиного канону, але з постійною потребою самостійно вибудовувати власну практику.
Крижановський працює з живописом та об’єктом, досліджуючи матеріальність, пам’ять і трансформацію речей. Ткаченко-Лях, родом із Маріуполя, поєднує у своїй практиці відео, живопис, інсталяцію та музику, працюючи з темами середовища, досвіду та особистої пам’яті. Саме зараз у Києві триває його персональна виставка «Сад ч/б», реалізована платформою Spilne Art у просторі 3.6.9 Space Kyiv.
Їхня спільна майстерня стала не лише місцем роботи, а простором взаємного впливу, де мистецтво народжується через діалог, присутність і тривалий спільний час.
Про предмети, з якими себе асоціюють
Якби ви могли охарактеризувати себе однією річчю з цієї майстерні, що б це було?
Олександр Крижановський: Для мене це шафа. Коли ми сюди заїхали, тут майже не було меблів — нічого, що мало б асоціації з минулим. Було порожнє приміщення. Ми з Васею вирішили залишити тільки шафи, які тут уже стояли.
Спочатку вони мені не подобалися. Я наклеїв на одну з них шматок гілки, і хтось сказав, що ця шафа ніби реінкарнує назад у дерево. Мені це дуже відгукнулося. У майстерні багато моїх картин, інструментів, побутових речей, але саме ця шафа для мене особлива.
Вася: А я подумав про крісло. Коли ми заїхали, я одразу вирішив, що мені потрібне крісло, на якому можна крутитися. Я уявляв, що навколо стоятимуть роботи, процеси — і я зможу просто обертатися й дивитися на них. Зараз це крісло стало частиною роботи. Ти ніби маєш відпочивати, але насправді крутишся, бо не знаєш, за що взятися. І думки в цьому кріслі теж крутяться.
Олександр Крижановський — український художник, який працює переважно з живописом та об’єктом, досліджуючи матеріальність і пам’ять речей. Він навчався в художній академії, де сформувався його інтерес до поєднання інтуїтивного жесту і технічної дисципліни.
Василь Ткаченко-Лях — митець із Маріуполя, який працює на перетині медіа: відео, живопису, музики та інсталяції. Його практика часто виростає з документального досвіду та особистої пам’яті, трансформуючи їх у візуальні образи.
Обоє належать до покоління українських художників, що формувалися вже після 2010-х — у середовищі, де немає єдиної школи чи канону, але є постійна необхідність самостійно вибудовувати свою практику.
Про спільну майстерню
Скільки вже існує ця майстерня?
Олександр Крижановський: Приблизно рік. До цього була майстерня у Львові, де ми теж працювали разом.
Чи був у вас момент притирання — людського або творчого?
Василь Ткаченко-Лях: Ми з Сашею познайомилися ще до того, як знали, хто чим займається. Спочатку просто жили разом на квартирі. Я не знав, що він художник, він не знав, чим я займаюся.
Тому спільна майстерня виникла не лише з економічної потреби. У нас є спільні друзі, спільне середовище — ми багато в чому одне одного розуміємо. Це вже не просто оренда простору.
Важливо художнику розуміти творчість іншого художника, з яким він ділить майстерню?
Олександр Крижановський: Думаю, так. Можливо, на короткий термін можна співіснувати й без цього. Але якщо це довготривалий спільний простір, важливо розуміти, хто що робить. Ми вчимося одне в одного.
Ви відчуваєте, що впливаєте один на одного?
Олександр Крижановський: У Васі я побачив увагу до місць, на які сам раніше не звертав би уваги. Іноді він малює або фіксує місце, яке для мене спочатку нічого не означає. А потім минає рік — і я раптом розумію, чому це було важливо. Це місце стає частиною мого спогаду.
Василь Ткаченко-Лях: А Саша дуже допоміг мені з речами, які для мене не були очевидними: як комунікувати з людьми, як працювати з виставками, як вибудовувати процес. І ще — з технічними моментами живопису.
У мене немає класичної художньої освіти, тому я багато питав: що з чим змішувати, як робити підклад, як працювати з матеріалом. Його думка для мене важлива. Я часто прошу: «Зайди, подивись, що думаєш».
Про шлях у мистецтво
Як мистецтво з’явилося у вашому житті?
Олександр Крижановський: У мене був момент, коли я зрозумів, що хочу займатися саме цим. Це було років десять тому. Мене приваблювала свобода художньої діяльності: ти сам щось робиш — і все залежить від тебе.
До того я працював у різних місцях — у галереї, в барі, в кафе. Але мені хотілося бути самостійним. У мене було багато думок про світ, людей, середовище, але я не розумів, куди їх спрямувати. Я записував їх, а потім захотів спробувати малювати.
Спочатку було багато технічних проблем: я не знав, як вести лінію, як підбирати кольори. Потім познайомився з художником Сергієм Матяшем із Горлівки — він став моїм учителем. Далі була академія, магістратура, а тепер я продовжую навчання.
Коли ви зрозуміли, що ви художник?
Олександр Крижановський: Спершу я просто мав велике бажання малювати. Потім орендував майстерню й рік чи два просто працював, нічого нікому не показував. Коли зробив першу серію і зрозумів, що її вже можна показати людям, тоді відчув: із цього щось вийшло.
Відтоді в мене не було сумнівів, що я хочу йти цим шляхом.
Василь Ткаченко-Лях: Я з Маріуполя. Культурна частина там довго була або майже невидимою, або дуже периферійною. Але з часом з’явилося середовище, люди, розмови — і мені стало цікаво бути поруч із цим.
Пізніше я звернув увагу на відео, кіно, документалістику. У 2019 році зняв першу документальну роботу про друга в Польщі. Її показали на фестивалі, і для мене це було новим досвідом: я взагалі не розумів, як усе працює, але було дуже цікаво.
Як ви себе ідентифікуєте: художник, митець, мультидисциплінарний автор?
Василь Ткаченко-Лях: Мабуть, мультидисциплінарний. Я працюю з різними медіумами: документальне кіно, музика, інсталяція, живопис, анімація. Іноді починаю думати, що це буде картина — а виходить анімація чи відео.
Для мене «художник» і «митець» — майже одне й те саме. Просто є різні фокуси й різні медіа.
Про першу інституційну персональну виставку
Саме зараз у Києві триває персональна виставка Васі Ткаченка-Ляха «Сад ч/б», реалізована платформою Spilne Art у просторі 3.6.9 Space Kyiv. Для художника це перша інституційна персональна виставка в Україні — точка, де внутрішній процес, студійні експерименти й особиста пам’ять переходять у публічний простір.
Васю, поговорімо про вашу персональну виставку. Які у вас від неї враження?
Василь Ткаченко-Лях: Це не перша моя персональна виставка загалом, але перша така інституційна в Україні. Було хвилююче. Коли довго не робиш виставок, трохи відвикаєш від цього процесу.
Особливо коли це вже не просто своє ком’юніті, а більш офіційна ситуація. Ти ніби маєш щось показати серйозніше.
Виставка відкрилася у ваш день народження. Це випадково?
Василь Ткаченко-Лях: Спочатку відкриття планували на 1 квітня. Потім подивилися календар і побачили, що 5 квітня — мій день народження. Я запропонував зробити відкриття тоді. Вийшло, що я сам собі зробив подарунок.
Про кількість робіт і виставку однієї роботи
Скільки робіт має бути на виставці?
Олександр Крижановський: Це залежить від ідеї. Можна зробити виставку й однієї роботи, якщо правильно її подати. Важливо не число, а те, як усе працює разом.
Василь Ткаченко-Лях: У мене після виставки було бажання зробити ще одну. Але поки немає чіткої ідеї. Іноді ти просто працюєш, з’являються роботи, а потім через якийсь час розумієш: ось із цього можна зробити виставку.
Як вам працювалося з Сашком Протягом як куратором?
Василь Ткаченко-Лях: Добре. У нас уже був спільний досвід, тому я розумів, як це може бути. Він дуже уважно слухав, приходив у майстерню, дивився роботи, робив нотатки.
Був момент: я розповідав йому, як перед сном мав класні думки про виставку й вирішив не записувати, бо був упевнений, що не забуду. А вранці нічого не пам’ятав. Він це почув і використав у кураторському тексті. Мені сподобалося, як уважно він працював із розмовами.
Як вам працюється із арт-менеджерською платформою Spilne Art? У вас була співпраця на Art Fairy, потім групова виставка «Я памʼятаю місце», а тепер персоналка.
Василь Ткаченко-Лях: Мені було комфортно, бо була довіра. Мені запропонували самому обрати куратора або кураторку. Це великий плюс — коли ти можеш сам вибирати людей, з якими хочеш робити проєкт.
Для художника важливо, щоб йому довіряли. Бо іноді артменеджмент хоче показати максимум робіт, а художник і куратор бачать, що експозиція працює краще, коли чогось менше.
Про важливе і другорядне
Що зараз для вас важливо?
Василь Ткаченко-Лях: Я хочу записати музичний альбом. Мені цікаво досліджувати музику через інструмент, вслухатися в неї для себе. Поки не знаю, що з цього вийде, але мені цікаво.
Олександр Крижановський: Я працюю над новою серією і хочу досліджувати новий матеріал — метал, латунь, бронзу. Планую робити невеликі скульптури.
Паралельно пишу дисертацію про нову хвилю в українському мистецтві 1980–1990-х років — період, коли виникало сучасне українське мистецтво.
Яка найбільш незвична книга є у вашій майстерні?
Олександр Крижановський: Є книга про кам’яні хрести в Україні. Її написав Валерій Малина — дослідник, який усе життя займався темою хреста в різних культурах: від архаїки до сучасності. Для мене це приклад наукового дослідження довжиною майже в життя.
Ще є книга Йоана Куліану «Ерос і магія в епоху Відродження». Це системне дослідження природи уявного — від неоплатонізму до ХХ століття.
Василь Ткаченко-Лях: Мене вразила книга про Фелікса Валлотона. Я раніше його не знав, а Саша показав. Спочатку така досконалість мені не дуже подобалася, а потім я побачив у ній щось особливе.
Про красу
Де для вас краса — у досконалості чи недосконалості?
Олександр Крижановський: Я не бачу сенсу розмежовувати. Може бути ugly beauty, може бути pure beauty. Для мене важливіше не протиставлення, а цілісність.
Коли ви востаннє ловили себе на думці: «Як це красиво»?
Олександр Крижановський: Коли тут заходить сонце. У майстерні з’являються помаранчеві плями світла, воно сяє — і це дуже сильний момент. Особливо після дощу, коли сонце сідає. Це короткий відрізок часу: ти фотографуєш — але воно не фотографується. Ти просто дивишся, і воно щоразу оновлює тебе.
Василь Ткаченко-Лях: Мабуть, коли гуляв на Пейзажці. Вийшло сонце, було спокійно. Але я не завжди можу одразу назвати такі моменти. Іноді вони просто є.
преамбула
Як ви розумієте, що картина завершена?
Олександр Крижановський: Це відчуття, яке важко пояснити. Можна показати дві роботи й сказати: ось ця завершена, а ця — ні. У завершеній роботі все вже цілісне: композиція, колір, напруга, ритм. Вона може бути складною, розбитою — але все одно тримається разом.
Василь Ткаченко-Лях: Іноді робота сама показує, що більше не треба втручатися. Але це теж не завжди раціонально. Це радше момент, коли ти відчуваєш: якщо додати ще щось, можна зруйнувати те, що вже працює.
