Сьогодні психологія стала частиною повсякденної культури: ми говоримо про особисті кордони, тривожність і самопізнання так само часто, як про кар'єру чи стосунки. Дослідниця архетипів і структури людської психіки Анна Мілка пропонує подивитися на ці теми під іншим кутом: не зациклюватися на травмах, шукати відповіді не лише в минулому, а й у майбутньому та використовувати мистецтво як інструмент пізнання себе.
Сьогодні психологія — одна з найпопулярніших професій. Чому свого часу ви обрали саме її?
Думаю, спочатку — щоб розібратися в собі. Мене завжди притягувало те, що неможливо пояснити. Знаєте це дивне відчуття, коли стоїш на краю прірви і якась частина тебе ніби хоче зробити крок уперед? Не тому, що хочеться впасти, а тому, що тебе притягує невідоме. За першою освітою я режисер. Але психологія для мене стала продовженням цього пошуку. Просто тепер я досліджую не персонажів, а людей. (Усміхається.)
Сьогодні до мене на консультації приходять дівчата різного віку, зокрема дуже молоді — 19–20 років. Вони вже хочуть краще зрозуміти себе, не припуститися якихось помилок, знайти власний шлях. І мабуть, мені хочеться бути для них тією людиною, якої колись бракувало мені самій.
Не тому, що я знаю всі відповіді. А тому, що іноді поруч просто має бути хтось, хто допоможе побачити себе трохи ясніше.
Що сьогодні найчастіше шукають у вас люди: відповідь, підтримку чи дозвіл змінитися?
Я розумію, що мій підхід досить сильно відрізняється від того образу психолога, до якого всі звикли, — спокійної людини, яка весь час запитує: «Що ви зараз відчуваєте?». Це теж має право на існування, але це не зовсім моя історія. (Усміхається.)
Мені не подобається, коли люди роками живуть лише всередині своїх травм. У всіх були складні ситуації, які нас сформували. Але мені здається важливішим інше: що ми робимо з цим досвідом далі. Мене лякає думка, що одного дня людина озирнеться назад і зрозуміє: усе життя вона тільки розбиралася зі своїми травмами й не встигла відчути справжньої радості буття. Жити потрібно усвідомлено — це те, що я намагаюсь донести.
Сьогодні багато сеансів побудовано навколо травми. Вам цей підхід не близький. Чому?
Я більше працюю не з минулим, а з майбутнім. Коли до мене приходить людина, ми не просто довго говоримо про те, що з нею сталося. Ми дивимося, де вона перебуває зараз, куди хоче прийти й що заважає їй це зробити. Ми разом бачимо, з чого ми починаємо, який шлях маємо пройти та що потрібно змінити, яку внутрішню енергію чи архетип варто включити, щоб людина змогла вільно рухатися далі.
Ви працюєте з архетипами давньогрецьких богинь. Для когось це звучить майже як міфологія, а не психологія. Чому цей метод працює?
Перш ніж говорити про архетипи, варто зрозуміти, що саме криється за цим поняттям. Архетип — це узагальнений образ, який відображає певні моделі поведінки, способи реагування та внутрішні сценарії людини. Досліджуючи їх, ми отримуємо можливість глибше зрозуміти себе, свої мотиви й особливості.
Хоча сучасна психологія пропонує багато різних типологій особистості, саме система архетипів грецьких богинь залишається однією з найвідоміших і найпоширеніших у дослідженні жіночої природи. Міфологічні образи допомагають жінкам краще усвідомлювати власні емоції, поведінкові сценарії та етапи внутрішніх змін. Водночас важливо розуміти, що йдеться не про пошук «своєї богині», а про використання символічної психологічної моделі як інструменту самопізнання.
Концепцію архетипів уперше сформулював Карл Густав Юнг у 1910–1920-х роках. Згодом американська психологиня та представниця юнгівської школи Джин Шинода Болен розвинула цю ідею, створивши сучасну модель жіночих архетипів, яку представила в книзі «Богині в кожній жінці». Її підхід не втрачає актуальності й сьогодні. На мою думку, це багато в чому пояснюється тим, що найтонші аспекти жіночої природи часто найкраще здатна зрозуміти саме жінка.
По суті, архетипи — це набір рольових моделей, загальновизнані поведінкові патерни. Наприклад, архетип Артеміди — це роль Сестри, Деметри — роль матері й так далі. Мене з дитинства приваблювала саме грецька міфологія. Також я вважаю, що для психіки цікавіше пропрацьовувати проблеми у формі гри. А оскільки за першою освітою я режисер, то часто даю з-поміж інших таке домашнє завдання: дивитися кіно, але усвідомлено, не як розважальний контент, а як матеріал для роздумів і спостереження. Потім на консультації ми розбираємо героїв: їхню поведінку, реакції, приховані мотиви та, звісно, наслідки виборів.
Тобто фільм може сказати людині більше, ніж година розмови?
Фільм не може замінити консультацію. Але іноді через героя людина швидше впізнає себе. Є історії, які дуже складно пояснити словами. І саме тут дуже добре працює література, мистецтво, кінематограф, театр. Коли я навчалась на режисера, ми мали переглядати й аналізувати багато стрічок, багато вистав. До слова, на виставу М. Рєзніковича «Сто п'ята сторінка про кохання» в театрі Лесі Українки я ходила 49 разів. Це актуальна і донині, до речі, розповідь про силу пристрасті, яку війна неабияк підсилює. При кожному перегляді я знаходила для себе щось нове: нові грані, нові інтонації та фарби. Приміряла на себе образи героїв, їхні вчинки, почуття і думки. Так само і з кінематографом. Часто людині достатньо подивитися фільм, і вона скаже: «Я зрозуміла».
У певних життєвих обставинах я брала за приклад досвід кіногероїв та адаптувала до свого життя. Коли відчуваю, що починаю занадто серйозно ставитися до себе, люблю передивлятися фільми-катастрофи. Обожнюю їх. Бо в такі моменти розумієш, наскільки швидко все, що ще хвилину тому здавалося надважливим, перестає мати значення.
Коли під тобою провалюється земля чи на місто насувається цунамі, ніхто вже не питає, хто якої національності, хто скільки заробляє чи який у кого статус. Люди просто допомагають одне одному. І мені здається, це дуже тверезить. Нагадує, що всі ми насамперед люди.
Є фільми, які допомагають прожити певний архетип. Є стрічки, які допомагають включити якусь якість.
Але тут варто додати, що це стосується не лише фільмів, а й книжок! Якраз із них я починала в підлітковому віці: ставила себе на місце героїні/героя, уявляла себе в запропонованих обставинах і могла режисерувати сцени так, як бачила конкретно я. Але це більше історія для глибоких інтровертів.
З яким запитом жінки сьогодні приходять найчастіше?
Жіночності та сексуальності.
І який фільм ви радите для цього подивитися?
«Чесна куртизанка» Маршалла Херсковіца. Він максимально доступно пояснює, що сексуальність починається не з зовнішності, а з того, що є всередині жінки. Які книжки вона читає, що її захоплює, як вона мислить, наскільки розуміє себе. Потім усе це проявляється у погляді, у манері говорити, у тому, як вона реагує на іншу людину.
Чому, на вашу думку, успішні й самодостатні жінки іноді обирають партнерів, із якими вони нещасливі?
Насправді дуже часто справа зовсім не в чоловікові. Питання до жінки: чому саме такого партнера вона обрала? Що вона проживає поруч із ним? Іноді це страх сильних чоловіків. Іноді — низька самооцінка. Іноді жінці здається, що поруч із чоловіком, який слабший за неї, вона почуватиметься безпечніше. Вона знає, як із ним взаємодіяти. Знає, що контролює ситуацію. І це теж спосіб захистити себе.
Тобто навіть дуже впевнена зовні жінка може мати зовсім інше відчуття себе всередині?
Звичайно. Людина може виглядати дуже впевненою, красивою, успішною. А всередині жити з відчуттям, що вона недостатньо хороша. І тоді саме це внутрішнє відчуття буде визначати її вибір, а не те, як вона виглядає.
Як зрозуміти, що це просто риса характеру, а не проблема, яка потребує змін?
Якщо щось заважає жити вам або іншим — це потребує змін. Якщо не заважає — не потребує. Я взагалі не люблю, коли будь-яку особливість людини одразу перетворюють на проблему. У кожного з нас є свої особливості. І це нормально. Питання в іншому: чи заважає це тобі жити? Будувати стосунки? Працювати? Бути щасливим? Якщо ні — можливо, нічого виправляти й не потрібно. Мені здається, ми занадто любимо драматизувати. Наче будь-яку рису характеру потрібно негайно «лікувати». А іноді достатньо просто краще зрозуміти себе.
Як ви самі розумієте, що ваші психологічні сесії були успішними?
Коли людина поступово перестає бути заручником своїх травм, страхів чи старих моделей поведінки й починає діяти більш свідомо, в контакті із собою — тут я бачу успішність нашої роботи. І навпаки, коли людина не хоче брати на себе відповідальність за своє життя, з цим дуже важко працювати. Я працюю з людьми, які кажуть: «Я хочу змінитися. Просто не знаю як». Оце «як» ми вже можемо знайти разом. Але бажання має бути у самої людини. Без цього нічого не працює.
Останні роки принесли жінкам ще одну сильну емоцію — тривожність. Сьогодні її ніби стало значно більше.
Сьогодні тривожність стала дуже актуальним словом. З війною її відчуття неймовірно підсилилось і стало майже нормою. Її часто пропонують негайно лікувати, пояснюють нею все. Я, звісно, не говорю про стани, які справді потребують медикаментозної допомоги. Але ми вже звикли називати патологією те, що іноді є звичайною людською реакцією.
Як навчитись жити з тривожністю?
Мені здається, що тривожність — це ще й величезний ресурс. Як не дивно це звучить. По суті, людство виживає і розвивається завдяки цій реакції на потенційну небезпеку чи загрозу.
Якщо людина тривожна, це означає, що в неї надзвичайно добре працює уява. Питання лише в тому, куди вона її спрямовує. Можна уявляти найгірші сценарії. А можна писати романи. Використовувати цю фантазію як інструмент. Якщо говорити більш практичною мовою, першими в укриття ідуть саме тривожні люди, і часто це рятує їм життя. Перефразую назву одного відомого фільму: виживуть тільки тривожники. Бо саме вони найбільш підготовлені до життя.
Питання тільки в тому, аби тривожністю навчитись правильно користуватися.
Пофантазуємо, до якого відомого кінопсихолога ви б самі воліли потрапити на консультацію?
До героїні Ніколь Кідман — психоаналітикині Грейс Фрейзер із серіалу «Знищення». Мені сподобалось, як професійно вона розбирала кейси своїх пацієнтів.
Як вам здається, чому ми так любимо персонажів із психологічними розладами?
Вони складні. Але мені не подобається, що зараз майже кожному кіногерою намагаються поставити діагноз. Здається, ми трохи захопилися цим. Наче будь-яку складну людину потрібно обов’язково пояснити якимось терміном. Іноді складна людина — просто складна.
Пропоную трохи пограти. Ми так багато сьогодні говорили про кіно, що хочеться закінчити саме ним. Кого б ви запросили на консультацію: мафіозі Тоні Сопрано, який відвідує психоаналітика із серіалу «Клан Сопрано», чи детектива «Тедді» з «Острову проклятих»?
«Тедді» у виконанні Ді Капріо з «Острову проклятих».
Тедді чи Тайлер Дерден з «Бійцівського клубу»?
Тедді.
Тедді чи Джокер?
Джокер.
Джокер чи бізнесмен Патрік Бейтман з «Американського психопата»?
Джокер.
Джокер чи письменник Джек Торренс із «Сяйва»?
Джокер.
Джокер чи Гарлі Квінн?
Гарлі Квінн.
До речі, хто за архетипом давньогрецьких богинь Гарлі Квінн?
Жорстка Артеміда в мінусі. (Сміється.) Занадто войовнича та агресивна.
Ви багато говорите про силу жінки. А що сьогодні, на вашу думку, жінки найчастіше недооцінюють у собі?
Свій масштаб. Більшість жінок значно сильніші, цікавіші й талановитіші, ніж вони про себе думають.
Жінки часто дивляться на себе чужими очима. Чекають, що хтось підтвердить: «Ти молодець. У тебе вийде. Ти красива». А мені хочеться, щоб це відчуття народжувалося всередині. Бо тоді воно не залежить від того, що скажуть інші.
