Луцький незалежний театр «Гармидер» повертає на сцену текст, який не потребує реанімації — лише нового погляду. «Озерний вітер» за однойменною повістю Юрка Покальчука звучить сьогодні як витончений жест повернення: не в минуле, а в простір, де література знову стає досвідом — тілесним, міфологічним, майже інтимним. Більше про рооботу з текстом легенди сучукрліт розповідає режисерка Руслана Порицька.
Пам’ять про митця часто закінчується меморіальною дошкою чи музейною кімнатою. Чому для вас було важливо обрати інший шлях?
Для нашого театру «Гармидер» важливим напрямком є повертати імена в живий культурний простір. Ми відчуваємо відповідальність за голоси людей, пов’язаних із нашим містом Луцьком. І театр для нас — один зі способів зробити так, щоб ці голоси звучали сьогодні.
Ми часто об’єднуємося з організаціями, з якими поділяємо цінності. Саме тому долучилися до ініціативи Літературної платформи «Фронтера» та платформи «Алгоритм дій», які вирішили повернути до життя родинний будинок Покальчуків у Луцьку. Дім Пако має стати культурним простором, де продовжуватиметься справа цієї родини інтелігентів і, зокрема, Юрка Покальчука.
Мені здається, що театр — це завжди розмова. І якщо після перегляду людина захоче відкрити книжку Покальчука, сперечатися про нього чи просто згадати його ім’я — значить усе працює. Наступним кроком ми очікуємо перевидання «Озерного вітру».
Наскільки складно працювати зі спадщиною людини, яка за життя була настільки вільною і неформатною?
Мені пощастило кілька разів чути Юрка Покальчука наживо й навіть трохи з ним спілкуватися. Тому справді було дуже важливо не зробити з нього якийсь пам’ятник. Хотілося, щоб він залишився живою людиною — зі своїм темпераментом, гумором, внутрішньою свободою.
Парадоксально, але працювати з ним було не стільки складно, скільки відповідально. Ми постійно запитували себе: чи не надто ми все впорядковуємо? Чи не втрачаємо його живий нерв? Хотілося, щоб вистава не консервувала Покальчука, а продовжувала ту розмову, яку він сам усе життя вів зі світом.
Під час роботи над виставою ви більше відчували Покальчука романтиком чи бунтарем?
Насамперед романтиком.
«Озерний вітер» — дуже лірична й водночас епічна історія про людину, яка поступово втрачає пам’ять про себе, торкається інших вимірів і зрештою бореться за те, щоб не втратити людське обличчя. Для мене це дуже тонкий текст про любов, пам’ять, коріння, про прийняття змін і про те, як залишитися людиною навіть тоді, коли тебе спокушає інша природа буття. У цьому творі дуже відчувається Покальчук, закоханий у Волинь, її міфологію, її простір.
Але водночас перед очима весь час стояв і Покальчук-бунтар. Людина, яка чи не першою в українській літературі так відверто заговорила про еротику, свободу, тілесність, політику, табуйовані теми.
Він не боявся ламати межі — ні у творчості, ні у власному житті.
Як ви обрали твір для роботи? Розкажіть загалом про ваше знайомство з творчістю Покальчука.
Моє знайомство з Покальчуком почалося не з «Озерного вітру». Спершу були «Хулігани» — дуже сильний текст, народжений із його роботи у виховній колонії для неповнолітніх. Потім була його поезія. Разом із Літературною платформою «Фронтера» ми створювали перформанс за його віршами в межах проєкту «Вірші. Хліб. Вино». Тобто знайомство було поступовим і дуже різним.
Коли ж постало питання театральної постановки, вибір майже одразу впав на «Озерний вітер». Мені здається, саме тут Покальчук найглибше звернувся до Волині. Хотілося, щоб Україна відкрила для себе цього письменника саме через текст, який так сильно виростає з нашої землі, наших міфів.
Юрко Покальчук належить до покоління українських інтелектуалів, які випереджали свій час. Як вам здається, чи наздогнала його сучасна Україна?
Юрко Покальчук справді випереджав свій час.
Юрко Покальчук відкривав Україні світову літературу, багато перекладав, мандрував, знайомив читачів з іспаномовними авторами. Говорив про свободу тоді, коли це ще не було звичним дискурсом. Відстоював українську мову тоді, коли це не було мейнстрімом.
Для мене він ще й був людиною-перформансом. Людиною, яка самим способом життя маніфестувала свободу. Одним із перших створював музично-поетичні проєкти, де слово звучало інакше, ніж було заведено. Мені здається, що саме такі експерименти згодом стали підґрунтям для багатьох сучасних форматів, які сьогодні здаються абсолютно природними.
Чи наздогнала його Україна? Думаю, у багатьох речах — так. Але є відчуття, що його внутрішня свобода досі залишається викликом.
Що в його текстах виявилося найбільш сучасним, хоча було написане десятиліття тому?
Якщо говорити про «Озерний вітер», то він узагалі позачасовий. Його сучасність — не в деталях епохи, а в тому, що він говорить про дуже глибокі людські речі: пам’ять, вибір, страх втратити себе, зв’язок людини з природою і своїм корінням.
Мене дуже захоплює те, як Покальчук працює з українською міфологією. Цей світ демонології, природних стихій, прадавніх богів не віддаляє нас від сучасності, а навпаки — допомагає краще зрозуміти себе.
Якщо ж говорити про інші його тексти, то, скажімо, «Запах джунглів» свого часу був як на мене маніфестацією свободи. Він відкрито говорив про сексуальність, тілесність, ті сторони людської природи, про які українська література тоді майже мовчала.
Якби вам довелося пояснити двадцятирічній людині, чому варто читати Покальчука, що б ви сказали?
Я б сказала дуже просто: читайте Покальчука не тому, що він класик, а тому, що він досі «живий».
Він завжди був на одній хвилі з молодими людьми. Йому дивовижним чином вдалося не старіти внутрішньо. Він не повчав, а мотивував, провокував думати.
Для мене Покальчук — це приклад того, що молодість не має нічого спільного з віком. Можна почуватися старим і в двадцять, якщо перестати цікавитися світом і боятися нового. А можна й у п’ятдесят із лишком залишатися таким самим відкритим, сміливим і хуліганським як був Юрко Покальчук.
Який текст Покальчука ви б порадили прочитати тим, хто досі знає лише його ім’я?
Якщо говорити дуже суб’єктивно, я б радила почати з «Хуліганів». Це дуже жорстка, чесна проза, яка не дозволяє залишитися у власній зоні комфорту. Вона народилася з багаторічної роботи Покальчука з підлітками у виховній колонії.
Після цього обов’язково прочитала б «Озерний вітер», щоб побачити зовсім іншого Покальчука — філософського, міфологічного, дуже волинського.
І ще порадила б знайти його літературні анекдоти. Про них знають значно менше, але саме вони дуже тонко передають атмосферу українського літературного середовища свого часу й відкривають Покальчука як блискучого оповідача, людину з тонким гумором і самоіронією.
