Творчість фотографки Олени Гром — це міст між документальною правдою та художньою метафорою, між втратою і силою відновлення. Її камера не просто фіксує реальність: вона вловлює людську стійкість, красу та тендітність, які існують всупереч руйнуванню. Проєкт «Танцюючи в темряві» народився під час поїздки до Харкова у 2024 році, коли місто жило під постійними блекаутами й обстрілами. Це не просто серія фотографій — це погляд, який формує образ сучасної України: сильний, гідний і неймовірно людяний. Більше про проєкт та власне світобачення через об’єктив камери Олена розповіла в інтерв’ю.
Як виникла ідея проєкту «Танцюючи в темряві»?
Ідея виникла під час моєї поїздки до Харкова у 2024 році. Це був період блекаутів і сильних російських обстрілів. Місто жило в умовах постійної небезпеки й буквальної темряви через удари по енергетичній інфраструктурі. Я сама перебувала в цих обставинах і відчула цю темряву як фізично, так і емоційно. Поштовхом до створення проєкту стала розповідь документального режисера, який знімав фільм про балерин Харківського театру.
Вони повернулися до Харкова з Європи, щоб продовжувати танцювати і виступати, незважаючи на війну. Балерини репетирували і давали концерти під землею — в укритті, яке водночас стало сценою. Коли я побачила їх, я відразу відчула сильний візуальний і емоційний образ: крихкість і сила, світло і темрява, краса, що існує всупереч руйнуванню. Саме цей контраст і став основою проєкту. Назва «Танцюючи в темряві» народилася як метафора цієї реальності: здатності рухатися, творити і зберігати людяність навіть у найтемніші часи.
Фото: Олена Гром, із серії «Танцюючи в темряві», за лаштунками сцени в бомбосховищі «Харків Опера». Харків, Україна, травень 2024 року
Фото: Олена Гром, із серії «Танцюючи в темряві», за лаштунками сцени в бомбосховищі «Харків Опера». Харків, Україна, травень 2024 року
Обкладинка артбуку Dancing in The Dark. Видано українською та англійською мовами в Ukrainian Fashion Publishing. Фото Олени Гром, Харків, Україна, травень 2024 року. На фото Антоніна Радієвська, художня керівниця балетної трупи, провідна солістка балету «Харків Опери», для серії «Танцюючи в темряві»
Чи відчуваєте ви відповідальність за те, як саме через ваш артбук реальність буде побачена — в Україні та поза нею?
Так, я відчуваю цю відповідальність. Артбук — це не просто візуальний об’єкт, а спосіб, у який реальність України буде побачена і прочитана як всередині країни, так і за її межами.
Моє головне прагнення полягає в тому, щоб цей проєкт не лише документував війну, а й показував українців як сильну, стійку націю, яка навіть у найтемніші часи знаходить у собі ресурс не тільки боротися, а й створювати. Створювати красу, зберігати культуру, продовжувати жити й мислити про майбутнє.
«Танцюючи в темряві» — це історія не лише про темряву, а й про світло, яке люди здатні в ній народжувати. І я усвідомлюю, що саме через такі образи формується уявлення про Україну у світі. Тому для мене принципово говорити чесно, але водночас підкреслювати гідність, силу і людяність — те, що, на мою думку, найточніше репрезентує українців сьогодні.
Особливу цінність для мене має внутрішній вплив проєкту. Ми свідомо винесли ці образи у публічний простір — у мистецькі вітрини «ВСІ. СВОЇ», які підтримали ідею. Вкрай необхідно виходити за межі галерей, щоб дати можливість людям солідаризуватися з Харковом прямо тут, у Києві. Можливо, пошукати відлуння цих образів у собі та знайти спільні точки опори.
Фото: Ольга Ламія для «ВСІ.СВОЇ». Мистецькі вітрини презентації артбуку «Танцюючи в темряві»
У підземній опері сцена і бомбосховище — це один простір. Що це змінює в самій природі театру?
Коли сцена і бомбосховище збігаються в одному просторі, театр перестає бути лише місцем репрезентації та стає місцем виживання. У такій ситуації зникає звична дистанція між мистецтвом і реальністю. Театр стає простором спільного досвіду, де всі присутні розділяють одну небезпеку й одну надію.
Танець чи музика — це тепер не просто естетичний акт, це акт стійкості, спосіб контролю над власним життям. У цьому контексті театр об’єднує людей не тільки як глядачів, а як спільноту, яка разом переживає страх, втрату і водночас потребу в красі.
Фото: Олена Гром. Із серії «Танцюючи в темряві», за лаштунками сцени в бомбосховищі Харків Опера. Харків, Україна, травень 2024 року
Фото: Олена Гром. Із серії «Танцюючи в темряві», за лаштунками сцени в бомбосховищі Харків Опера. Харків, Україна, травень 2024 року
Що для вас сьогодні означає «Вкрадена весна» — це втрата чи трансформація?
Для мене «Вкрадена весна» — це передусім втрата, але втрата, яка неминуче переходить у трансформацію. Це частина життя, яку забрала війна. Це втрата часу, який неможливо повернути, моментів життя. Весна, яка зазвичай символізує початок і оновлення, виявляється непоміченою, прожитою в страху, у виживанні. У цій втраті народжується інша глибина, інше розуміння цінності часу, присутності. Тому для мене це і про трансформацію теж. Трансформацію як неминучий процес: коли крізь травму і втрату людина знаходить у собі сили жити далі, відновлюватися, будувати нову реальність.
Фото: Олена Гром, із серії «Вкрадена весна». На фото — Ірина, Ірпінь, грудень 2022 року
Фото: Олена Гром, із серії «Вкрадена весна». На фото — Олена, Ірпінь, грудень 2022 року
Фото: Олена Гром, із серії «Вкрадена весна». На фото — Альбіна, Ірпінь, зима 2023 року
Шевченківська премія — це почесно. Але вона накладає певні обовʼязки та очікування. Особисте, вас вона заохочує чи зобов’язує?
Для мене це передусім велика честь, але водночас і відповідальність. Я не сприймаю її як зовнішній тиск чи зобов'язання відповідати певним очікуванням. Швидше, це внутрішній імпульс працювати точніше і глибше. Вона загострює відчуття відповідальності за те, що і як я говорю у своїй роботі.
Що сьогодні складніше: знімати чи дивитися?
Знімати — це лише процес. Сьогодні складніше — бачити. Тому що мова не лише про фіксацію реальності, а про здатність знайти в ній сенс і форму. Не хочеться знімати банально чи буквально. Важливо знайти власну оптику, свій кут зору, через який навіть прості речі починають говорити інакше. «Бачити» — це робота мислення, пошук ідеї, через яку я говорю про тему. До того ж іноді камера стає способом сховатися від надто травматичної реальності. У процесі зйомки я зміщую фокус із себе на інших людей, часто на тих, хто перебуває в складніших обставинах, ніж я сама. Це допомагає витримувати те, що відбувається навколо.
Фото: Олена Гром, перемога в конкурсі Photometrya International Festival «Коріння», 2024 рік. Одним із суддів конкурсу був легендарний Мартін Парр
За ким з фотографів ви слідкуєте?
Раніше я досить уважно стежила за фотографами, вивчала їхню мову, підходи, але з часом цей інтерес трохи змінився. Зараз мені не так важливо орієнтуватися на конкретні імена чи авторитети. Натомість я уважно дивлюся на те, що роблять українські фотографи. Мені цікаво, на що спрямований їхній погляд, що вони обирають тримати у фокусі, як вони говорять про реальність. Але я не можу виділити когось одного чи надати перевагу. Останнім часом мій фокус змістився ширше — до документального кіно. Мене більше цікавить робота з наративом, із часом, із побудовою історії, ніж лише окремий кадр. Це теж впливає на те, як я мислю фотографію сьогодні.
Яке фото, на вашу думку, змінило хід історії?
Мені здається, що це фотографія з В’єтнаму Napalm Girl, де дівчина біжить дорогою після напалмового бомбардування. Це знімок, який став не просто документом війни, а точкою, що змінила суспільне сприйняття самої війни. У ньому є абсолютна концентрація болю, вразливості й правди, яку неможливо ігнорувати. Саме тому ця фотографія вийшла за межі журналістики та стала історичним свідченням, яке вплинуло на громадську думку і політичні рішення.
Фото на аватарці: instagram / grom_alena
