Напередодні старту українського прокату кримінального трилера «Її особисте пекло» кіножурналістка Єлизавета Сушко поговорила з його режисером, культовим автором стрічок у жанрі неонуар та особливого неонового стилю Ніколасом Віндінґом Рефном. Про моду як важливу частину фільму, звʼязок кіномови з оповіддю казок, як на знімання вплинули доньки режисера, молоді актори й Ганс Крістіан Андерсен.
фото: Stephane Cardinale — Corbis/Corbis via Getty Images
У вашому фільмі дуже багато моди: стільки прекрасних речей, вишуканих суконь. Як ви з цим працюєте? Складається враження, що це не лише команда костюмерів і художників-постановників, а і ви активно включені в процес вибору образів.
Грим і образи — це частина кіно та кінематографічного всесвіту, так само як і зачіски. Це частина акторського перевтілення. Тому я вважаю це дуже важливим. А оскільки мені подобаються фільми про нереальне, ці елементи стають незамінними. Як і в опері, вони — це ті іскри, що розсипаються навколо. Мені знову пощастило працювати з людьми, з якими я вже співпрацював раніше в Копенгагені, які до того, як зайнялися дизайном і кіно, працювали у сфері моди. Тож так, моя участь у цьому була. Я дуже наполягав на тому, як саме ми створимо цей світ. Все мало виглядати наче в казці.
Щодо казок — усім відомо, що ви використовуєте у своїх фільмах символічні мотиви з творів Ганса Крістіана Андерсена. Які саме казки найбільше вплинули на створення «Її особистого пекла»?
Не думаю, що у цій стрічці була якась конкретна казка. Я просто дуже хотів створити саме казку. Так само як і казкар Ганс Крістіан Андерсен, чиї одержимості та бажання подібні до моїх.
Звісно, цікавість казок полягає в тому, що на перший погляд вони тонкі, як аркуш паперу. Це відчуття, коли доводиться створювати сюжет. Але коли заглиблюєшся в шари оповіді, аркуш раптом починає складатися в обʼємну конструкцію. І тоді з’являється безліч послідовних інтерпретацій чогось дуже-дуже простого. І в цьому полягає сила казки.
Більшість сучасних розваг такі: безліч реплік, безліч інформації, інформація, інформація, інформація, інформація. Тож вам не доводиться особливо залучатися, бо все подається розжованим. А я ніколи не вважав, що це цікаво. Тож казки стали для мене чимось на кшталт іконографії, яка мене зачарувала, і я хотів продовжувати працювати в цьому напрямку.
І я, звісно, використовував цей підхід у своїх фільмах. Гадаю, що всі фільми — від «Вальгалла: Сага про вікінга» та «Драйву» до «Тільки Бог пробачить» і «Неонового демона» — є казками, що пов’язані з «Її особистим пеклом». Але навіть ті серіали, які я створив, можна назвати казковими. Це кіно в стилі fantastique, як я його назвав.
кадри з фільму «Її особисте пекло», 2026
Щось нове ви впровадили у новому фільмі? Чи глядачу варто очікувати класичного Рефна?
Спочатку у мене було дві ідеї. Печера, яка веде до пекла. І молода дівчина, яка приїжджала до міста, якого не існувало. Тож як же мені вдалося поєднати ці дві дуже різні ідеї та об’єднати їх у трикутник? У пригоді став Leatherman («Шкіряний чоловік») — такий собі гламурний монстр, який лежав у моєму архіві вже досить давно.
Далі, звісно, на цю історію вплинули мої доньки. Тож динаміка стосунків батька й доньки стала дуже очевидною темою, яку можна було досліджувати різними способами. І це стало основою.
У фільмі «Тільки Бог пробачить» йшлося про стосунки матері та сина. Фільм розповідав про сина, який намагався впоратися зі злочинами своєї матері, а мати була пожирачкою всього навколо, немов комаха.
Ця тема лише поглибилась в «Її особистому пеклі». Ситуація дещо складніша, бо йдеться також про доньку, батько якої постійно її залишає. І вона вигадує собі батька, якого б хотіла мати: ідеального, такого, що готовий пройти крізь пекло заради своїх дітей. Батька, яким ми всі прагнемо бути, але образу якого ніколи не зможемо відповідати.
Тому так, це знову нагадує мої фільми та їхній казковий характер.
фото: Julie SEBADELHA / AFP via Getty Images
Роль доньки грає Софі Тетчер, зірка горорів останніх років («Єретик», «Компаньйон», «Шершні»). Чому ви обрали саме її? Та яким був процес відбору та пошуку виконавців головних ролей для цього фільму?
Ми проводили кастинг цілий рік, і Софі з’явилася дуже пізно. Спочатку вона прийшла на зустріч, і я відразу зрозумів, що це саме вона. Потім вона пройшла проби — і була просто чудова. Під час кастингу я зрозумів, що треба робити його широким і не залишати собі можливості не знати, що саме ти шукаєш, а навпаки — чітко знати, чого ти не хочеш. Тоді, по суті, все, що тобі потрібно, само собою стане очевидним.
А який ви режисер? Ви будуєте спільний процес творення з акторами чи диктуєте своє бачення?
Я дотримуюся теорії, що режисура — це дуже просто. Треба надихати всіх інших, щоб вони показали себе з найкращого боку. Я знімаю в хронологічному порядку. Таким чином, це вже дозволяє почати з чистого аркуша. Саме тому в кадрі може статися що завгодно. І це змушує актора підходити до ролі по-іншому, адже він не може просто покладатися на те, що є. Хоча все й зафіксовано на папері, у сценарії, насправді все може піти в будь-якому іншому напрямку. Тож це може стати доволі інтимним досвідом, дуже катарсичним досвідом. Спільним.
Саме завдяки такому підходу та включеності Софі мені дуже сподобалося працювати з нею, а також з Гаваною (Роуз Лʼю — Bottoms) та Крістін (Фросет — «В пошуках Аляски»), які зіграли дві інші важливі ролі. Було задоволенням працювати з Чарльзом (Мелтоном — «Травень, грудень») чи Дієго (Кальва — «Вавилон»). І взагалі, я гадаю, підбір акторів — це половина фільму, це наче картковий будиночок.
фото: Amy Sussman/Getty Images
Чи було важко повернутися до зйомок повнометражних фільмів після 10-річної перерви та роботи над серіалом для Netflix?
Це було приємно. Не довелося розтягувати розповідь на сім чи тринадцять годин. Але, гадаю, у цьому, зрештою, був більше філософський аспект. Я вірю, що кінотеатральний досвід — це найкращий спосіб отримати аудіовізуальне враження. І це стосується кінотеатру — місця, яке для нас усіх наче собор. Гадаю, що важливо захищати його за допомогою найрізноманітніших фільмів. «Її особисте пекло» — це мій внесок у цю справу.
Фото на аватарці: Ernesto Ruscio/Getty Images
