На Дніпропетровщині триває масштабний проєкт «Європейська спадщина Дніпропетровщини, Донеччини та Луганщини», присвячений документальному фільму «ЄвроКривбас». У межах цієї ініціативи проходять спеціальні покази стрічки в Дніпрі, Кривому Розі та Кам’янському, стратегічні сесії, а в Дніпрі просто неба працює виставка, присвячена європейській спадщині регіону.
«ЄвроКривбас» став фактично сиквелом документальної стрічки «ЄвроДонбас» режисера Корнія Грицюка, що вийшла на екрани 2022 року і розповідала про європейську індустріалізацію українського Донбасу на межі XIX-XX століть. Другу частину проєкту зняли у співрежисурі Марина Ткачук і Анна Паленчук, тоді як Корній Грицюк виступив у ролі співпродюсера. Прем’єра фільму відбулася на Одеському кінофестивалі у вересні 2026 року.
Як і перша частина, «ЄвроКривбас» присвячений дослідженню маловідомих сторінок історії України, цього разу — території, яку прийнято називати Криворізьким залізорудним басейном. Однак із фільму ми дізнаємося, що європейці не тільки будували тут заводи й розвивали потужну індустріалізацію, а й залишили великий культурний спадок, часом прихований, несподіваний, а то й напівлегендарний. Про це і не тільки в інтерв’ю Harper's Bazaar Ukraine розповідає Марина Ткачук.
Марино, ваш фільм має назву «ЄвроКривбас». Наскільки вона точна, виходячи з того, що нині вже почали відмовлятися від терміну «Донбас», який стосується сусіднього регіону?
Тогочасний, тобто XIX — початок XX століття, регіон Донбасу був нерозривно пов'язаний з умовним Кривбасом: Катеринославщиною, Подніпров'ям, як ми зараз говоримо, із центром в Катеринославі (нині Дніпро). Тобто це фактично було єдине ціле, що поєднувало донецьке вугілля та руди Кривого Рогу. Можна сказати, це був єдиний сплав. І оскільки перший фільм цього циклу називався «ЄвроДонбас», логічно було, щоб другий отримав назву саме «ЄвроКривбас». Третя частина, яку ми зараз тільки плануємо знімати, матиме назву «ЄвроТаврія», тож це цілісна, концептуальна трилогія, яку поєднує логіка не тільки розповіді, а й назви.
У фільмі ви розповідаєте про регіон, куди входять такі великі міста, як Кривий Ріг, Дніпро й Кам’янське. Як ви розподіляли ролі між ними? Чи справді Кривий Ріг головний?
Звичайно, все почалося з Кривого Рогу. Але, чесно кажучи, ми не розставляли їх по якихось місцях, нашою задачею було охопити достатньою увагою весь регіон. Ми не говоримо лише про видобуток руди. Наприклад, у нас є розповіді про німців-менонітів, які займались сільським господарством і, за великим рахунком, не мали жодного відношення до металургії чи до видобутку руди. Ми говоримо в цілому про європейську спадщину Сходу України. Наша головна мета — пояснити й донести думку, в першу чергу до українців, що не російська імперія розробила рудники й шахти, створила всі ці металургійні комбінати, добувала вугілля. Це все робили європейці — безсумнівно, за допомогою українців. Ми були частиною європейського модернізаційного проєкту, частиною єдиної європейської системи, в тому числі економічної.
Як ви означили для себе рамки цього регіону, про які ви розповідаєте саме в цьому фільмі?
Перш за все це географічні межі, тобто всі території, що належали до Подніпров'я. Але, звісно, ми розповіли не про всі міста, про які хотілося б. Де ми знайшли кращі архіви, цікавих людей для співпраці, де була сприятливіша ситуація, тим містам ми й присвятили свій час.
Що б ви хотіли донести цим фільмом до глядача?
Розповісти про приховані сторінки української та європейської історії. Радянська влада зробила все для того, щоб ми її не знали. Совєти воювали навіть із кладовищами, на місці яких вони створювали парки, як-от Центральний парк у Кам’янському. Цікаво, що одна з наших продюсерок — Олександра Тесленко, яка сама родом із Кам'янського, не знала про цей факт. Для нас це був маркер, що навіть місцеві не завжди обізнані в тому, що відбувалося якихось 100 років тому на наших землях.
Коментуючи проєкт, посол Бельгії в Україні сказав, що й бельгійці не знають про свій вагомий внесок в історію України.
Авжеж! Тому я думаю, що ми маємо використати це вікно можливостей, щоб зараз, під час війни та суспільного запиту на правду, розказати її і українцям, і іноземцям. Зараз ми повинні давати на цей запит якомога більше відповідей, інформації, досліджень. Мені здається, що такі фільми, як наш, будуть закривати ці прогалини.
Коли відбувалися зйомки? Мені здається, в стрічці не дуже відчувається велика війна.
У 2024 році. Звісно, тоді ризики були нижчими, ніж зараз. Але, до прикладу, ми забронювали готель у Кривому Розі, і в нього прилетіло буквально за день до того, як ми мали туди поселитись. Тож війна у фільмі є, ми не уникали цієї теми, показували місця прильотів, меморіальні місця, що вшановують полеглих воїнів. Просто в нас була трохи інша задача: ми хотіли викликати у глядачів асоціації, що ми вже це проходили, що росіяни вже тут були, все відібрали, віджали, сказали, що це все їхнє. Мені здається, що сучасні глядачі, які живуть під постійними прильотами, слідкують за новинами, дуже чітко бачать ці паралелі. Впевнена, що їх бачать і європейські глядачі, про це свідчать відгуки тих іноземних глядачів, які вже подивилися стрічку.
І що вони кажуть?
Треба розуміти, що історії про віджаті совєтами заводи й території відгукуються і тим самим умовним французам, і бельгійцям. Тому що тоді постраждали не тільки власники компаній, а й звичайні бельгійці, французи, валійці тощо, які просто були акціонерами цих компаній: вони втратили гроші, їхні акції перетворилися на порожні папірці. Тобто можна сказати, що росіяни вплинули на добробут європейців, відібравши у них майно. Мені здається, що це дуже цінна думка, яку варто доносити європейцям: ваші прабабусі та прадідусі через все це проходили на наших землях, росіяни й у вас відібрали майно, і вас там вбивали, і вас переслідували.
На жаль, радянські часи знищили дуже багато з того, що створили європейці на українському сході. Але чи є щось таке, що лишилось і аркою проходить із 19-го століття у 21-ше?
Думаю, найкраще ця європейськість відчувається в архітектурі, особливо в Дніпрі. Ми знаємо, що донедавна в місті було багато різних діаспор і збереглися німецькі кірхи, церкви, синагоги тощо. Є чим помилуватись і що берегти. Але не тільки це. Наприклад, коли ми знімали в Кривому Розі, місцева консультантка звернула нашу увагу на те, що стіна будинку вкрита плющем. За її словами, плющ сюди привезли й розсадили повсюди британці, щоб почуватись як удома. Не знаю, наскільки це правда, а наскільки легенда, але це в усіх сенсах красиво.
Кого ви бачите глядачем «ЄвроКривбасу» і які його прокатні плани?
Ми говоримо лише про початок фестивальної історії фільму, маємо вже підтвердження від кількох європейських фестивалів, але поки що за умовами договорів не можемо розголошувати, де будуть покази. Думаю, що «ЄвроКривбас» продовжить долю «ЄвроДонбасу»: будемо йти тими самими стежками. Для нас дуже важлива складова — освітня імпакт-кампанія, ми плануємо показувати стрічку за кордоном, зокрема, в бельгійських університетах, в Канаді. Наш ідеальний глядач — це, мабуть, ті люди, особливо молоді, які цікавляться історією, дивляться документальні й науково-популярні фільми. Сподіваюсь, що буде і телевізійний прокат, і стримінг, і кінотеатри.
