Андрій Лисецький — один із найвідоміших українських кінооператорів свого покоління. За його плечима понад 30 документальних і художніх робіт, відзначених національними та міжнародними нагородами. Його режисерський дебют «Земля Івана» отримав головний приз Національного конкурсу Docu/Україна у 2020 році, а «Блаженні» стали єдиною українською стрічкою в міжнародному конкурсі DOCU/Світ 23-го Docudays UA-2026. Про мистецтво як спосіб зберегти пам’ять, трансформацію людини під час війни та документальне кіно як свідчення покоління з режисером поговорила журналістка Дарія Кибець.
Фільм «Блаженні» народився не з готової концепції, а з особистого досвіду перших тижнів повномасштабного вторгнення — моменту, коли кожен шукав відповідь на питання, що робити далі. Як народилась ідея фільму «Блаженні»?
На початку повномасштабної війни, коли ніхто до кінця не розумів, що відбувається і що буде далі, на мене вийшов мій польській колега, з яким я вже раніше працював, — режисер Даріуш Яблонський. На той момент він був президентом польської спілки кінематографістів. До спілки надходили запити від іноземних колег: чи мають вони контакти з українськими кінематографістами й чи можуть якось допомогти українській кіноспільноті. Тоді першим і найнагальнішим питанням були засоби захисту: бронежилети, каски — усе, що в ті перші тижні просто миттєво зникло.
Якимось дивом в іспанській телевізійній спілці була певна кількість бронежилетів. Ще якусь частину вони докупили. Перша партія, здається, була близько сімдесяти штук. Їх відправили до Польщі, потім на кордон з Україною. Постало питання, як їх забрати. Оскільки в мене була машина, я поїхав на кордон і забрав ці бронежилети.
Ви ж пам’ятаєте ті перші тижні березня: міста заблоковані, всюди блокпости, усе рухається хаотично, ніхто не розуміє, що можна, що не можна. У мене тоді вже була акредитація від ЗСУ, тобто я міг принаймні перетинати численні блокпости, які існували по всій країні. Це теж була окрема пригода. Але мені вдалося доїхати до Києва, і я почав розвозити їх по кінематографістах. Зустрівся з Мішею Олексієнком і Антоном Гуріним (ми працювали разом над художнім фільмом «Степне»), щоб передати те, що мав передати. І побачив ситуацію, в якій гостро проговорювалося питання: що насправді робити далі? І після нашої розмови зрозумів: це питання може бути важливою темою для фільму. Навколо мене були мої друзі й колеги, які мали різні думки. Неоднозначні. Ніхто не розумів до кінця, що буде далі, але всі перебували в пошуку відповіді на питання, чи можна взагалі щось робити в такій ситуації. І якщо так — що саме. Так з’явилася ідея цього фільму. Я почав час від часу приїжджати до колег, ми щось знімали, поступово задум став формуватися.
Що сьогодні може зробити документальне кіно такого, чого не можуть передати новини? Чому цей жанр особливо важливий під час війни?
Якщо повернутися до новин і документального кіно, то новини, на жаль, завжди мають дуже короткий час існування. Новинна структура не дозволяє спостерігати за явищем у його тривалості, в його глибині. А це дуже важливо, якщо ми хочемо зрозуміти, що насправді відбувається.
Документальне кіно має ширші можливості. Воно може стежити за подіями, героями, явищами довший час. Але найвищий емоційний рівень, мені здається, все одно належить образотворчому мистецтву, яке акумулює цей досвід. Те, що документальний фільм збирає кілька років, художник іноді може вмістити в одному творі.
Тому я б трохи інакше розгорнув це питання: чому мистецтво важливе під час війни, особливо образотворче…
Чому?
Тому що воно здатне виразити найточніше своїми непрямими, небуквальними засобами досвід «мутації», яку ми всі переживаємо.
Ми багато говорили про це з Нікітою Каданом: що цей досвід існує не лише на інформативному рівні. Він передусім емоційний. І саме образотворче мистецтво в широкому сенсі може цей досвід зафіксувати, зробити його зрозумілим навіть без контексту. Передати крізь роки та століття.
Наприклад, коли ми сьогодні дивимося на графіку Гої, навіть якщо не знаємо контексту іспанської війни, хто такий Гоя і в якому столітті це все відбувалося, — ці образи все одно діють. Вони доступні людині і з європейської, і з японської культури. Це потужні образи, які стають універсальною мовою. Тому що образотворче мистецтво, яке народжується просто зараз, у гарячій реакції на те, що відбувається навколо художників, — це щоденник, який матиме величезну цінність навіть через кілька поколінь.
Мене цікавило, як мистецтво народжується в такій ситуації. Бо, по суті, воно почало народжуватися зі сміття. Наприклад, робота Міші Олексієнка, для якої він знайшов у Бучі, у спаленому будинку, обгорілу чарку. Він підсвідомо її забрав. А потім ми зрозуміли, що це певною мірою образ його стану — і стану багатьох людей. Це предмет, який уже один раз був зруйнований. Він його відновив. З одного боку, це ніби той самий предмет. Але через тріщини він уже зовсім інший. Так само і люди, які набули цього досвіду. Вони отримали свої «тріщини». З одного боку, ніби залишилися тими самими людьми, а насправді — вже зовсім інші.
У цьому контексті мені згадується думка художника Матвія Вайсберга, який переконаний, що фотографія фіксує мить, а живопис може відобразити цілий історичний період через символи та непряму мову.
На жаль, так. І це дуже важливо з погляду саме українського мистецтва, бо світ втомився від української війни. Він уже не хоче буквально сприймати цю інформацію. Тому потрібно рухатися іншим шляхом — показувати універсальність цієї проблеми. Наприклад, у Нікіти Кадана була прекрасна робота, яка називалася «Сирена», — інсталяція в бельгійському старовинному монастирі. Візуально я не буду її описувати, бо це не має сенсу без самого досвіду перегляду, але концептуально вона була побудована на давньогрецькому міфі про сирен. За яким кожен, хто почує голос сирен, неминуче помирає. А звуковою частиною інсталяції було відтворення сирен жіночими акапельними голосами. Ідея полягала в тому, що українці чують сирени та водночас продовжують існувати, жити, робити мистецтво. Мені здається, це дуже точний і виразний жест: посилання на античний міф, зрозумілий європейському культурному середовищу, і водночас абсолютно сучасний український досвід.
Ви сказали, що ідея фільму зародилася ще у 2022 році, коли ніхто не знав, що війна триватиме так довго. Тепер ми вже прожили кілька років цього досвіду. Чого за цей час навчилися ви особисто — можливо, спостерігаючи за своїми героями?
Головне — діяти. Бездіяльність паралізує. Емоційно та ментально. Тому в будь-якій ситуації важливо діяти! Моїм героям теж було непросто. Наприклад, Міша перший час взагалі не міг малювати. Але саме ці знімання — те, що ми почали їздити зруйнованими місцями, спілкуватися з людьми, які втратили домівки, збирати матеріали, — поступово повернули можливість щось робити.
І там була цікава реакція. З одного боку, всі ці предмети, які ми знаходили, жахали. Вони несли в собі темну енергію руйнування. А з іншого боку, коли ми спілкувалися з власниками будинків і пояснювали, навіщо Міша збирає обпалене скло і як він планує його використати, люди жваво на це реагували. Це був квітень 2022 року, щойно почалася хвиля деокупації Київської області. Люди поверталися у свої зруйновані будинки й просили в якийсь спосіб освітити ці приміщення. Очистити їх від цієї російської, окупаційної енергії. І навіть така діяльність художників почала сприйматися як щось, що може очистити дійсність.
Що сьогодні дає вам надію та мотивує рухатися далі?
Зараз я паралельно працюю над книжкою. Хочу присвятити її пам’яті Антона Гуріна (старший сержант Антон Гурін долучився до Сил Оборони 26 лютого 2022 року. За проявлену мужність і виконання бойових завдань він був нагороджений відзнакою головнокомандувача Збройних Сил України «Золотий хрест». 18 квітня 2025 року під час виконання бойового завдання на Покровському напрямку (операція зі знищення ворожої техніки у складі екіпажу) зник безвісти. — Ред.) Саме діяльність Антона багато в чому дає мені надію. Його життя, його вибір, його шлях нагадують, що все це не було марним. І мабуть, саме це допомагає продовжувати працювати.
«Блаженні» представлені на Docudays UA. Як вам здається, для кого насамперед цей фільм — для української чи міжнародної аудиторії?
Чесно кажучи, я взагалі не орієнтувався на конкретну аудиторію. Мені хотілося поділитися досвідом, який я прожив разом із цими людьми. Показати їхні пошуки, сумніви, внутрішні зміни.
Будь-яке документальне кіно суб’єктивне. Якщо цей досвід відгукнеться українцям — це добре. Якщо його зрозуміють іноземці — теж добре.
В основі цього фільму лежать речі, які зрозумілі будь-якій людині: спроба знайти сенс, коли звичний світ руйнується, і спроба зрозуміти, як жити далі.
Ми з Антоном колись жартома говорили, що мали б закінчити цей фільм святкуванням перемоги на Софійській площі. Та доля склалася інакше. Тому нам залишається робити те, що можемо робити зараз, — діяти й продовжувати рухатися вперед.
Існують теми, яких ви як режисер-документаліст не готові торкатися?
Будь-яке документальне кіно — це насамперед кіно про людей. А тема — лише привід розповісти про людину. Тому для мене завжди головною є особистість у кадрі. Вона визначає і моральний вимір історії, і її етичні межі, і спосіб розповіді. Якщо є довіра між режисером і героєм, якщо є розуміння того, навіщо ця історія розповідається, тоді можна говорити практично про будь-що.
Що особливо вразило вас уже після завершення знімань, коли ви сіли за монтаж?
Коли я відкрив матеріал першого знімального дня, а потім подивився останні зйомки, мене вразила колосальна різниця між людьми. Я побачив, наскільки змінилися герої. Не лише зовні. Змінилися їхні погляди, спосіб мислення, реакції, інтонації. Це цікаве відчуття, тому що фільм охоплює досить тривалий проміжок часу. Деякі думки, які звучали у 2022 році й тоді здавалися майже радикальними або контроверсійними, сьогодні виглядають цілком очевидними. І навпаки — речі, які тоді здавалися логічними, простими й очевидними, зараз сприймаються як наївні. Час жорстко перевіряє наші уявлення про реальність. І ця трансформація людей стала для мене одним із найсильніших відкриттів під час монтажу.
Чий відгук про фільм вас вразив?
Після показу я помітив в залі батька і брата Антона Гуріна. Глядач бачить його у фільмі в різних станах і різних життєвих обставинах. Тому для мене було важливо, як вони сприймуть його образ. Після перегляду вони сказали просту фразу: «Антон на екрані такий самий, яким був у житті». Для мене це найбільша нагорода, яку я міг отримати як документаліст.
Документальне кіно — це завжди відповідальність перед людиною. Особливо коли її вже немає поруч і вона не може сама сказати, чи впізнає себе на екрані.
У цьому випадку мені здається, що ми були чесними. І для мене це найважливіше.
Тема цьогорічного Docudays UA — пошук опори. Які опори допомагають вам сьогодні втримувати рівновагу?
Робота. Дія. Бо, коли ти працюєш, коли продовжуєш діяти, навіть якщо не бачиш швидкого результату, це дозволяє не застрягати у відчаї. І діти. (Усміхається.)
