Сьогодні, 8 січня, 89 років тому народився один із найяскравіших представників покоління шістдесятників — видатний український поет Василь Симоненко. Нині ми знаємо його як велетня культури, чию біографію, на думку Євгена Сверстюка, потрібно вивчати як частину історії України. Попри те що за життя Василеві вдалося видати всього одну збірку «Тиша і грім» (а також дитячу казку «Цар Плаксій та Лоскотон), його твори впливали на спротив радянщині свідомої української інтелігенції. Вірші Симоненка, що викривали радянську дійсність, у 1960-х роках поширювалися самвидавом, читалися на літературних вечорах. Сам автор багато їздив Україною, представляючи їх. Разом із Клубом творчої молоді, учасниками якого були Алла Горська, Василь Стус, Іван Світличний, Іван Драч і Ліна Костенко, брав участь у пошуках місць масового поховання жертв сталінських репресій — їм вдалося виявити такі у Биківні, на Лукʼянівському та Васильківському цвинтарях.
Однак поряд із духом боротьби та опору радянщині постає інтимна лірика Василя Симоненка, що показує зовсім іншу сторону його душі. Завдяки їй і спогадам друзів та знайомих поета ми знаємо, що свою кохану Люсю він зустрів у редакції «Черкаської правди», дружину поет лагідно називав «Люся-малюся» та жартівливо на французький манір — «Люсьєн». Закоханий Василь готував для своєї обраниці трояндове вино: пелюстки квітів пересипав цукром, розбавляв водою і чекав, доки «заграє». Згадку про кохання Василя Симоненка до Люсі зберегли і його листи до неї. І хоча він стверджував, що на папері цілуватися не дуже смачно, він цілував свою маленьку Люсю мільйон разів та просив її не боятися, що губи болітимуть.
Цілую з першого рядка, бо до останнього не втерплю — дуже скучив… Думаю про тебе страшно багато, аж зло бере. Люблю і скучаю, і обнімаю, і цілую, і… і… і…
— писав поет до коханої.
Любов Василя Симоненка закарбувалася й у десятках його віршів. Сьогодні пропонуємо вам прочитати деякі з них.
Є в коханні і будні, і свята…
Є в коханні і будні, і свята,
Є у ньому і радість, і жаль,
Бо не можна життя заховати
Зa рoжeвих iлюзiй вyaль.
І з тобою було б нам гірко,
Обіймав би нас часто сум,
І, бyвaлo б, трeмтiлa зiркa
У тумані тривожних дум.
Але певен, що жодного разу
У вагання і сумнівів час
Дріб’язкові хмарки образи
Не закрили б сонце від нас.
Бо тебе і мене б судила
Не образа, не гнів — любов.
В дyшi щeдрo вoнa б свiтилa,
Оновляла їх знов і знов.
У мою б увірвалася мову,
Щоб сказати в тривожну мить:
— Нeнaгляднa, злющa, чyдoвa,
Я без тебе не можу жить!..
Я тобі галантно не вклонюся…
Я тобі галантно не вклонюся,
Компліменту зроду не зліплю,
Tiльки в oчi нiжнi зaдивлюся,
В них свою тривогу утоплю.
І коли химерною габою
Спеленає землю довга ніч,
Довго серце тужить за тобою,
Довго сон мені не йде до віч.
Довго білі таємничі крила
Oбвивaють мaрeвoм видiнь,
І стоїш ти, крихітна, і мила,
І прозора, мов ранкова тінь.
І палають, ніби стиглі вишні,
Владно підкоряючи собі,
Губи, неціловані і грішні,
Очі, божевільно голубі.
Любов
Дзвенять німою тугою ліси,
Коли їх ніч тремтлива обнімає
І від очей у ревності ховає
Принади їх первісної краси.
Бринять живою радістю ліси,
Як ранок спалахне на небокраї,
Як сонце огняне завісу піднімає
Із їх первісної і чистої краси.
Мені здається, — може, я не знаю, —
Було і буде так у всі часи:
Любов, як сонце, світу відкриває
Безмежну велич людської краси.
І тому світ завжди благословляє
І сонце, що встає, і серце, що кохає.
Малюсі
Нехай слова ці скучні і бездарні,
Та як мені не написати їх —
Я з ними знов прийду до скромної друкарні
І буду знову втоптувати сніг.
І буду знов у вікна заглядати,
Брехати, що не холодно мені,
Твої нечутні кроки впізнавати
В морозній монотонній тишині.
І цілуватися в провулку до безтями…
Чого б тепер я тільки не віддав,
Щоб тільки знову все було так само,
Як я у вірші цьому пригадав.
Щоб знов були ті суперечки марні,
Щоб від кохання знову я дурів…
Нехай слова ці скучні і бездарні,
Та я їх кров’ю власною зігрів!
Вона прийшла
Вона прийшла непрохана й неждана,
І я її зустріти не зумів.
Вона до мене випливла з туману
Моїх юнацьких несміливих снів.
Вона прийшла, заквітчана і мила,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й манила,
Такою ніжною і доброю була.
І я не чув, як жайвір в небі тане,
Кого остерігає з висоти…
Прийшла любов непрохана й неждана —
Ну як мені за нею не піти?
Дівчино, скажу тобі відверто
Дівчино, скажу тобі відверто,
Ти не ображайсь за прямоту:
Я люблю тебе таку уперту,
Отаку лукаву і просту.
Бо коли б зробилася другою,
Хоч на мить скорилася мені,
Я б тоді не бігав за тобою,
Не складав би віршики-пісні
Я б на тебе поглядав звисока,
Сам собою чванився б: ось я!
Дівчино кохана, кароока,
Поки непокірна — ти моя
Всі образи й кривди до одної
Всі образи й кривди до одної
Я тобі забуду і прощу —
Жду твоєї ласки хоч малої,
Як земля у спеку жде дощу.
О жорстока! Щастя хоч краплину
В душу мою змучену згуби —
Полюби і зрадь через хвилину,
Та хоч на хвилину полюби!
Небо зорі у воду сіє
Небо зорі у воду сіє,
Я у пригорщу їх ловлю…
Де знайти я слова зумію,
Щоб сказать, як тебе люблю?
Чим кохання своє я змірю,
Щоб невіру в тобі убить,
Коли іноді й сам не вірю,
Що я здатний отак любить?..
Ображайся на мене, як хочеш
Ображайся на мене, як хочеш,
Зневажай, ненавидь мене —
Все одно я люблю твої очі
І волосся твоє сумне.
Хай досада чи гнів жевріє,
Хай до сліз я тебе озлю —
Ти для мене не тільки мрія,
Я живою тебе люблю.
Для кохання в нас часу мало,
Для мовчання — у нас віки.
Все віддав би, що жить осталось,
За гарячий дотик руки.
Влийся сонцем у щиру мову,
У думок моїх течію —
Я люблю твої губи і брови,
І поставу, і вроду твою.
Ображайся на мене, як хочеш,
Зневажай, ненавидь мене —
Все одно я люблю твої очі
І волосся твоє сумне.
Чорні від страждання мої ночі
Чорні від страждання мої ночі,
Білі від скорботи мої дні
Впали у твої свавільні очі,
Жадібні, глибокі і чудні.
Я тебе не хочу обминути,
Я тебе не смію обійти.
Дай мені губами зачерпнути
Ніжної твоєї доброти.
Диких орд незлічені навали
Розтрощили пращури мої,
Щоб несла ти гордо і зухвало
Груди недоторкані свої.
Щоб горіли маками долоні,
Щоб гуло моє серцебиття,
Щоб в твоєму соромливім лоні
Визрівало завтрашнє життя.
І моє прокляття очманіле
Упаде на тім’я дурням тим,
Хто твоє солодке грішне тіло
Оскверняє помислом гидким.
Стегна твої, брови і рамена,
Шия і вогонь тендітних рук —
Все в тобі прекрасне і священне,
Мамо моїх радощів і мук!
Ну скажи — хіба не фантастично
Ну скажи — хіба не фантастично,
Що у цьому хаосі доріг
Під суворим небом,
Небом вічним,
Я тебе зустрів і не зберіг!
Ти і я — це вічне, як і небо.
Доки мерехтітимуть світи,
Буду Я приходити до Тебе,
І до інших йтимуть
Горді Ти.
Як це все буденно!
Як це звично!
Скільки раз це бачила Земля!
Але ми з тобою...
Ми не вічні,
Ми з тобою просто — ти і я...
І тому для мене так трагічно
Те, що ти чиясь, а не моя.
