Редакція Harper's Bazaar Ukraine продовжує знайомити з книжковими новинками, виданнями класиків, сучасних українських та закордонних авторів, що працюють як з художньою літературою, так і з нон-фікшном.
В ексклюзивному коментарі виданню письменниця Олена Мулик розказала про свій роман «Вибір Елоїз», що вийшов у новому українському видавництві Beagle. Книга розповідає історію двадцятирічної Елоїз, яка вирушає зі Львова на альпійський курорт Вальхензее, сподіваючись почати нове життя.
Видання досліджує тему пошуку себе та свого шляху, свободи, співзалежності та стосунків. Пропонуємо також прочитати уривок роману, щоб краще познайомитися зі світом твору та стилем його авторки.
Олена Мулик
Олена Мулик про свій роман
Цей роман став для мене входженням у стан блукання: довгим, тягучим, неминучим. Він народився з допитливості й поступово перетворився на мандрівне дослідження людських взаємин — з іншими і насамперед із собою. Це був процес натискання на больові точки й водночас віднайдення природної оптики, через яку я могла дивитися на своїх героїв чесно й без сорому.
У романі «Вибір Елоїз» я креслю портрет молодої дівчини, яка зростала в мистецькому середовищі. Батько, що був для неї надійною опорою в дитинстві, їде назавжди. Мати, хоч і присутня фізично, думками витає у хмарах. Тож Елоїз із ранніх років іде життям наодинці з собою і в певний момент вирішує не повертатися додому.
Втім, внутрішній пошук зв’язку не припиняється, адже неможливо зцілитися повністю: слід у тобі залишається, як невидима мітка, завдяки якій люди здатні впізнати одне одного.
Цей пошук веде Елоїз через інші країни й культурні контексти, через різні стосунки, професії та спроби віднайти себе. Але передусім — через постійне зіткнення з власною вразливістю, потребою близькості й визнання власної цінності.
Пишучи цей текст, я хотіла створити роман, який нічого не вдає і не ставить оцінок своїм героям. Натомість він інтимний, тонкий, нюансований. Поруч із розгубленістю, непостійністю, саморуйнуванням і саботажем у ньому є також багато тепла, ніжності й надії.
Олена Мулик
Уривок книги «Вибір Елоїз»
Вдома хазяйнували тільки ми вдвох із татом, тож я спостерігала життя мами з відданим інтересом шанувальників мильних опер. Більшість дня вона малювала, а тоді цілком раптово знеможено падала на диван, залишивши картоплю обурено плюватися кип’ятком чи цибулю — безнадійно догоряти на сковороді. Лише дивом у нас нічого не вибухнуло й не згоріло. Якісь механізми самозбереження в мамі таки працювали. Коли я казала, що хочу їсти, вона неохоче вставала, смажила мені яйце, додавала шмат хліба і клала на стіл, всіяний сухими крихтами. А далі верталася до свого дивана.
Тато приходив з роботи вже затемна, тож ми купалися вдвох із мамою. Раз на тиждень я шурувала їй спину жорсткою частиною губки й часом давала шурувати свою під безкінечні монологи про несправедливість життя. Лейтмотив був завжди однаковий: як багато в житті жінки залежить від хорошого чоловіка. А мій тато аж ніяк не був хорошим. І що вона могла би бути вільна, якби краще давала відсіч тиску своїх батьків. Вони принижували її, висміювали, погрожували долею старої діви. А тепер вона зневажає себе, що не опиралась, тому змушена нидіти в цій однокімнатці з купою зобов’язань і ось на це розтрачувати своє життя. А могла ж трохи світу побачити!
Вона була така крихка, така сприйнятлива. Геть не пристосована до життя, у яке її вкинули. Я старалася не заважати, не докучати, бути зручною та непомітною. Бралася за невигадливі розваги: дивилась у вікно, малювала пальцем по склі, розглядала візерунки на килимі, будувала халабуди з простирадла й подушок. Гортала книжки, стиха щось бурмочучи собі під ніс. Мабуть, саме через нудьгу я так рано навчилася читати.
Наші полиці й шафи були напхом напхані каталогами художників, запрошеннями на виставки і книгами про мистецтво. Уроки рисунка, шедеври світового живопису, основи композиції, історія мистецтва — я росла з цими книжками. Вмощувалася на ліжку і розкладала перед собою картини-листівки або вголос читала історію мистецтва, всотуючи інформацію, як губка.
Мама захоплювалася українськими художниками: Романом Сельським, Катериною Білокур і трохи сучаснішим Володимиром Патиком, у майстерні якого свого часу й сама вчилася. Він подарував їй невелику акварель, намальовану нашвидкуруч: сірі стовбури дерев супроти блакитного неба. Мені малій вона здавалась незатишною, я більше любила Білокур. Пам’ятаю, як натрапила в каталозі на картину «Кавун, морква, квіти» і не змогла відірвати погляд: картина ніби аж рухалася, налите соком листя хиталося на вітрі. Кавун розколювався, з його серцевини щось випиналося. Сатинові пелюстки та жовті махрові тичинки півоній калейдоскопом крутились перед очима. Здавалося, вся кімната кружляла разом зі мною, занурена в дивний транс.
Історію Катерини мама розповідала мені як тривожну казку: потяг до малювання в неї був ще з ранніх літ, але батьки категорично не схвалювали це непрактичне заняття доньки. Вона ховалась і малювала, таємно їздила вступати в художній технікум, стикалася з багатьма відмовами, аж кидалася в річку топитися. Лише тоді її батько погодився на заняття з малювання. Для мене малої це означало лиш одне: щоб було по-твоєму, треба довести себе до згуби.
