Тарас Шевченко пройшов нелегкий життєвий шлях і назавжди вписав своє ім’я в історію української літератури та мистецтва. Став постаттю, що надихала майбутні покоління, нагадуючи про багатство української історії та культури, а разом з тим — страшні втрати і виклики, з якими століттями стикаються українці, відстоюючи свою ідентичність та незалежність.
Майбутній письменник і художник народився 1814 року в родині кріпаків у Київській губернії. Він з дитинства працював наймитом, а згодом став «власністю» дворянина Павла Енгельгардта, який у 1831-му взяв Шевченка з собою до Петербурга і віддав на навчання до живописної артілі, прагнучи мати в маєтку власного портретиста.
У цей період проявляється мистецький талант Шевченка — він активно займається самоосвітою, створює майстерні малюнки та полотна і пише вірші. Через сім років митця викупають з кріпацтва, а в 1840-му він створює першу й найвідомішу збірку своїх поетичних творів — «Кобзар». Після цього автор працює над історико-героїчною поемою «Гайдамаки», п'єсою «Назар Стодоля», творами «Утоплена», «Сон», «Наймичка» та іншими відомими текстами.
«Княгиня» — повість, що була створена Шевченко під час заслання в Новопетровському укріпленні. У центрі сюжету історія про занепад поміщицької родини та болючу долю княгині Катрусі. Автор використовує його, щоб показати, як бездушність вищих верств населення призводить до трагедії простих людей. Шевченко досліджує теми нерівного шлюбу, кріпацтва, морального падіння та суспільної несправедливості.
Читаємо фрагмент знаменитої повісті, яку перевидало харківське видавництво Vivat. Окрім цього твору, до однойменної збірки «Княгиня» увійшли твори «Наймичка» та «Варнак».
Автопортрет Тараса Шевченка, 1840-1841
Після вечері господар, помолившись Богу, звернувся до старої і сказав: — Тепер, Микитівно, розкажіть нам про свою княгиню, як воно там у вас діялось. Насамперед, — додав він, — наточіть нам у кухоль слив’янки. Воно, знаєте, веселіше буде слухати.
За п’ять хвилин старенька вернулася до хати з чималим скляним глечиком у руках. Поставивши його на стіл, сама вона сіла на лаву і, трохи помовчавши, промовила зітхнувши: — Про її безталання, Степановичу, про її тяжку, гірку долю я готова щодня, щогодини оповідати всьому світові, щоб цілий світ знав про її сльози гіркі та криваві та щоб карався ними. — І старенька тихо заплакала.
Ми випили по чарці слив’янки, а старенька, втерши сльози, почала так:
— На вмію сказати, скільки тому минуло літ, але це сталося давно, ще до
француза. Я була тоді ще отакою стригою, коли покійний Дем’ян Федорович, царство їм небесне, прийшли з-під француза. Вони служили в якихось козаках, а в яких саме, не вмію вам сказати; знаю тілько, що в козаках, і більше нічого. Тата свого, Федора Павловича, царство йому небесне, вони не застали живого. Оглядівшись дома біля господарства, поладили, що треба було поладити, а що не треба, то й так зоставили. Тоді ж вони поставили й два вітряки — оті, що на горі стоять, — вони тілько й заціліли з усього добра. Поставили вітряки та й задумали свататись. Висватали вони аж за Остром у якогось Солонини Катерину Лукіянівну. Отож навесні засватались, а після першої Пречистої й повінчалися. І пів року не був нареченим, голубчик мій! Після весілля й мене взяли до двору, в покої. Довго я плакала й нудилась за своїми, а потім і звикла, як більша
підросла. На другий чи на третій рік — здається, на третій — дав їм Бог дитину. Назвали її Катериною, а мене приставили до неї за няньку. З тої пори й до того лютого часу не розлучалась я з моєю безталанницею ані на одну годину: у мене на очах виросла, й заміж пішла, і... — Та годі вам плакати, Микитівно! — промовив господар із співчуттям. — На все те воля Божа, сльозами тілько Бога гнівите…
Старенька, трохи помовчавши, вела мову далі:
— А який господар! Який пан добрий! Душа яка праведна була! І все в нівець пішло. Ото, було, небіжчик Катеринич приїде до нас із Києва та
тілько дивується — а вже, можна сказати, Катеринич дурно нікого не похвалить! Та, правду кажучи, було чому й подивуватися. Село — всього
на все сорок хат, а подивилися б ви, чого в цьому селі не було! І стави, і млини, і пасіки, і винниця, і бровар, і худоби різної; а в коморах — і, Господи!.. Хіба що пташиного молока бракувало, а то все було. А на селі — то любо й вулицею пройти. Хати чисті, білі. Здавалося, що на нашому хуторі вічна Великодня субота: люди ходять собі вулицею або сидять попід хатами взуті, вдягнені, діти бігають по вулиці в біленьких сорочечках, мов янголятка Божії. Гай-гай! І де це воно поділося? Щоправда, і Катерина Лукіянівна була хазяйка, та все ж не те, що він сам. Ото, було, що Божої неділі чи на свято яке запросять небіжчика отця Купріяна на «Отченаш» та й виставлять дванадцять карафок, і все з різними настоянками. А отець Купріян, царство їм небесне, після «Отченаша» вип’ють, бувало, з кожної карафки по чарці, та як дійдуть уже до останньої, то й скажуть: «Оце так добра горілка! Оцю й питимемо». А правду кажучи, всі горілки були однаково добрі, та він, небіжчик, такий уже чудний був, любив часом, царство йому небесне, й
пожартувати.
— Чудний, чудний-таки був небіжчик, — притакнув господар, наливаючи в чарку слив’янки, — а щоб, сказати, п’яного, так я його ніколи не бачив: Бог його знає, чи то вже натуру таку добру Бог дає людині, чи чоловік уже сам приспособиться, — не знаю. А що, Микитівно, якби й ви з нами чарочку слив’янки випили? Воно, може б, і полегшало.
Старенька відмовилась од слив’янки і, трохи помовчавши, оповідала далі:
— Катерині Дем’янівні пішов уже другий годочок. Як вона вперше сама на ноги стала, я привела її за рученьку до вітальні, де вони зранку чай пили.
Господи! Що то за радощі були — і сказати не можна! Катерина Лукіянівна взяла її на руки і, поцілувавши, так і сказала, що ні за кого в світі не віддасть її заміж, як тілько за князя чи генерала якого... Ох-ох! Так воно й сталося на наше безголов’я. А які люди сваталися! Так ні — дай їй князя або генерала... От тобі й князь!..
— Еге ж, таки нема що казати, хороший! — перебив господар. — Дався він їй, сердешній, узнаки.
— Почало воно рости, почали її вчити спершу грамоти, а потім — і Господи! — чого тілько вони її не вчили! Аж шкода було дивитися на сердешну дитину: і шити, і гаптувати, і прясти, і нитки сукати; а раз якось сам таки послав її, сердешну, навіть корови доїти. Було, часом пані накинеться на нього: «Що ти, — каже, — робиш з бідною дитиною? Хіба ми її для мужика способимо?» — «А може, й за мужиком доведеться жити, майбутнє хто знає?» — скаже, було, він та й замовкне. А вона йому: «Ти б краще для неї фортепіяни купив у Києві». Купили й фортепіяни на Контрактах. Привезли з фортепіянами й учителя: не вмію сказати, чи то поляк був, чи німець, — не знаю, тілько по-нашому зовсім не знав говорити. Було, як вимовить слово, так слухаєш і тілько регочешся. От він її за рік чи два навчив грати на тих фортепіянах: та вже, було, як заграє моя лебідонька, так тілько сидиш, слухаєш, слухаєш та й заплачеш, а вона возьме та й перемінить пісню, та як утне горлиці або метелиці!
Грішила я, грішная, — не втерплю, було, та як возьмуся в боки, та й піду, та як піду! Сама підлога під ногами вгинається, а вона грає, було, та регочеться. Раз якось і застала нас пані та як гукне на нас: «Ти, — каже, — що робиш? Хіба цього тебе вчили грати? Тілько струмент псуєш своїми мужицькими піснями! А ти, циндре, не знаєш, де корови доять, — так знатимеш!». Я звісно, перелякалась, стала собі в куточку та й стою, наче мене й у хаті немає.
— А ви, Микитівно, ніде правди сховать, були таки колись добре дзиндзюристі, — сказав господар, наливаючи чарку слив’янки.
— Прости мене, Господи! Сказано — молодощі, а замолоду чого не буває. А було моя пташечка Катруся зовсім виросла, то, як тілько пани полягають спати після вечері, ми й вийдемо тихенько в сад, гуляємо, гуляємо, до самого світу гуляємо. А місяць так тобі й світить, неначе вдень! А вона ще, було, возьме та заспіває: «Не ходи, Грицю, та на вечорницю», — тихо, тихо та солодко, так би, здається, усе й слухала її та слухала аж до самого світу. — Пам’ятаю, добре пам’ятаю, — перебив господар, — раз іду я вночі коло вашого саду, тілько-но чую — щось співає, але не «Гриця» а якоїсь іншої пісні. Я спинився і так простояв, мов прикутий до тину, аж до самого білого дня. Нема що казати, прегарно було слухати, як вона, було, заспіває. — А вранці, чи спала, чи не спала, стрепенеться, мов пташка, та й знову весела, і ніхто, опріч мене, не знає, що вночі діялось. Еге, от що ще я мало була не забула: є тут, любі мої, недалеко від нашого села, на Трубайлі, хутір майора Ячного, — ви його, Степановичу, знаєте, самого майора? Він і тепер ще, дякувати Богу, здоров проживає... А що за господар — так і небіжчикові нашому, Дем’янові Федоровичу, не уступить. Щоправда, в нього на все десять хат на хуторі, але зате й хати, але й люди! Що не хата, то й сім’я душ у десять. Звісне діло, в добрі та в розкошах живуть; а в самого майора ставочок, млиночок, садочок, а домочок мов та писанка: чистенький, біленький, тілько дивись та милуйся на нього! А що ж було б, якби в нього ще й господиня була жива! А то він сам за всіх господарює. Щоправда, був у нього синок, але що то?! Ще, можна сказати, дитина, та й те не на очах росло, а було десь у школах — не знаю, чи в Києві, чи в Ніжині.
— А були вони з нашим небіжчиком великі приятелі. Було, або наш у нього, або він у нашого, — шматка хліба не з’їдять нарізно, усе вкупі. На свята приїздив до нього гостювати й син його з школи, та тілько й слава, що приїздив до батька, а в нас, було, і днює і ночує, все, було, з моєю Катрусею — і в полі, і в садку, і в покоях: одне без одного нікуди. Як я, було, дивлюся на них та й думаю: «От виросте парочка на диво! Вони просто одне для одного на світ Божий народилися». Так думав і майор, так думав і наш Дем’ян Федорович, а за дітей і говорити нема що. Всі так думали, та не так думала Катерина Лукіянівна. Вона спала й бачила своїм зятем або князя, або генерала, а про інших і думати не хотіла! Було, як прийде йому, сердешному, час вирушати до школи, то Катруся моя вже за тиждень починає плакати, а коли він зовсім уже від’їде, так вона просто ляже в ліжко й довго після того не їсть нічогісінько й не п’є. Господь її знає, чим вона й жива була.
