Ім'я знаменитого українського письменника Михайла Коцюбинського тісно пов'язане з визначеннями «модерністська та психологічна проза» і найперше асоціюється з повістю «Тіні забутих предків», що лягла в основу культового фільму Сергія Параджанова, а також новелами Fata Morgana, «Цвіт яблуні» та Intermezzo.
Для творів Коцюбинського характерне глибоке занурення у внутрішній світ, думки та переживання героя, а також яскраве, глибоке та вдумливе описання природи та повсякденних ритуалів. Хай там де відбуваються події його оповідань — у Чернігові, в Карпатах чи на італійському Капрі, — в центрі уваги завжди опиняється особистість, що переживає власну драму, відмежовується від інших, прагнучи гармонії, і водночас шукає споріднену душу.
Пропонуємо прочитати уривок новели Михайла Коцюбинського «На острові», що увійшла до однойменної збірки творів автора від харківського видавництва Vivat. У своєму листі письменник зазначав, що в цьому творі має бути «трохи сонця, моря, людей та мене». Новела, натхнена перебуванням автора на Капрі, була написана в 1912 році. Вона концентрується на описі побуту та природи острова і нагадує про нескінченне відродження життя, символом якого стає квітка агави.
До нової книги також включили оповідання Михайла Коцюбинського «Лялечка», «Поєдинок», «Цвіт яблуні», «З глибини», Persona grata, «Сон», Intermezzo, «Тіні забутих предків», «Лист», «Хвала життю» та «Подарунок на іменини».
Як тільки заплющую очі — кімната (вона тільки що стала моєю) раптом щезає: її витісняє фіолетова рогата пляма і пливе на зеленастих хвилях, як велетенська тінь корабля.
Так мені уявляється острів, на який нині ступив я й де маю жити.
А зараз по тім чую дрібне цокання підошов в камінь, тих дерев’яних дзвінких підошов, що одкидають од себе круглі жіночі п’яти. Наче хтось сипле на бляху волоські горіхи.
Трах… тах-тах-тах…
На тлі вечірнього неба пропливають чотири жінки з кошиками на голові, наче античні вази. Права рука зігнута в ушко між кошиком і плечима, а ліва вільно одкинулась вниз і то виставляє, то ховає долоню.
— Трах-тах-тах-тах… — цокає в камінь дерево підошов.
Сіра стіна.
Розчепіривши негнучкі ноги, стоїть під нею віслюк. Йому так скучно, як англійському лорду, що бачив весь світ. Очі в білих мохнатих каблучках, як в окулярах, і зануда довго од них спливає аж до біластого носа. А може, ти хорий, ослику бідний? Вата стирчить у твоїх вухах, а хвіст так покірно затулює обрубаний зад.
На piazz’і ще біліють колони, і, нахилившись над морем, чорні сильветки перерізують лінію неаполітанських вогнів.
— Трах-тах-тах-тах…
На башті дзвонить годинник: два рази скромно, і шість налічив я поважних і повнозгучних.
З вулиць розходяться люди, крамниці гаснуть, заплющують очі — двері і вікна, — і острів сліпне.
А море знизу шумить.
І знову ослик, певно, останній. Його вуха ще здалеку мають, як пальми на вітрі.
Заповнив вуличку громом величезних коліс і мчиться повз мене, а я стрічаю, як вже добре знайоме, його окуляри, зануду і ніс, мишачий білий живіт й невдатно обтесаний зад з притиснутим міцно хвостом.
Тепер я йду, самотній, поміж домами, немов коридором. Дві стіни, як почесна сторожа, мовчки пропускають мене вперед, над головою часом блимне ліхтар. Ні, я не сам. Моя тінь, як невільник, послалась під ноги й показує шлях. Потому вона раптом забігає назад і, вчепившись за мене, покірно повзе по каміннях між двома німіючими стінами…
— Трах-тах-тах-тах… — сиплять волоські горіхи свій дзвінкий голос на твердий камінь, але де — спереду, ззаду чи наді мною — не знаю…
Прокидаюсь в незрозумілій тривозі і сідаю на ліжку.
Знаю, що тепер ніч, але що ж сталось? Телефон дзвонить сильно й уперто. Може, яке нещастя, потоп, землетрус? Дзвінки не дають спам’ятатись. Дрібно, пискливо, як істеричний сміх, ллються безперестанку і наповняють тривогою дім. Встати і запитати, хто дзвонить? Крикнуть телефонові в горло, заткнути сердитим: хто дзвонить? Але я не встаю. Чую у моїй хаті якісь тривожні шуми, щось ходить по ній, затаївши стогнання, шелестить в пітьмі папером, штовхає стіни і деренчить шибками. А телефон б’ється в нападі істеричнім, прискорює сміх, як божевільний, і вже зливає його в текучий струмінь плачу.
Тоді я догадуюсь: буря.
Се вона так розхитує море і скелі: зрушила острів, понесла по хвилях, а сама скаженіє і кричить в телефон.
Мені здається, що хитнулося ліжко, хитнулися стіни — і я пливу. Ну, що ж, плисти, то й плисти. Засуваю голову під подушку і сплю.
Встаю вже пізно, біжу неодягнений до вікна і одчиняю обі половинки. Еге-ге-ге! Хоч сонце сліпить, але я бачу, що ми таки пливемо. Море запінилось і кипить, а вітер надув сосни на вершках скель і мчить острів на тих чорних вітрилах, як корабель.
Море поблискує злою блакиттю, водяний пил б’є його білим крилом.
Вигнулось, знялось крило угору і, пронизане сонцем, упало. А за ним летить друге і третє.
Здається, що незнайомі блакитні птахи налетіли раптом на море і б’ються завзято грудьми, піднявши вгору білі широкі крила.
Одягаюсь. Виходжу. Де там! Нема чим дихать. Вітер заганяє дихання назад у груди. Взяв дерева за чуба і гне до землі. Сам стогне, і стогнуть дерева. Виють од люті вузькі проходи, виноградники і доми. Гойдається земля під ногами, як палуба корабля, і щоб не впасти, хапаюсь за стіни. Зігнутий вдвоє, надутий вітром, наче вітрило, бачу крізь прижмурені очі рачкуючих «пасажирів».
— Buon giorno! — кричу.
Не чують. Вітер зірвав моє привітання і кинув у море.
Ось несеться воно у збитій крилами піні і сяє на сонці.
А може, й мене привітали, тільки вітер так само стер усмішку з їх уст і жбурнув в море?
Все зігнулось на острові-кораблі, що несеться по морю на чорних вітрилах: пасажири, скелі, будинки, і тільки сонце — як капітан: веселе, бадьоре, певне в собі.
Весь день ми так кудись плили, й цілісіньку ніч вило море, як пес.
***
А на другий день наче ніколи нічого не було.
Море так невинно голубіє під стінами скель, і сонце так світить ласкаво, що аж каміння сміється.
Земля помолоділа одразу. Підмуровки терас скалять до сонця зуби, а тіні од виноградних лоз заткали густим візерунком золоті ризи садків.
— Buon giorno!
Схилений виноградар копається в ситій землі.
Добридень! (італ.)
Михайло Коцюбинський
Ось він піднявся, і червоний берет квіткою загорівся на синяві моря. З-поміж покручених лоз, капусти й фініків сяють до мене очі.
— Buon giorno, signore!..
Ми стрічаємось вперше, але яке се має значення?
Він витяг важку кирку з землі і, не встигши розігнути ще спину, обтерти чоло, ділить зо мною своє вдоволення й радість.
Він мені каже, що погода чудова, що подиха сироко і можна сподіватись дощу. Я додаю од себе, що сьогодні серед зими пахне весною — і наші очі, як чотири давніх знайомих, у повній згоді й приязні.
Передо мною — стежка, зелений оксамит замшилих мурів.
За мною — знов грузне кирка у землю, і червоний берет то вклоняється чорній землі, то палає на морі.
Сонце бродить серед інкрустації тіней.
А я дивлюся на небо. Воно сьогодні тихе, синє, глибоке і так щедро спливає униз, що маю певність: се воно наливає море блакиттю.
Звідки йде тиша — з мене чи входить у мене? Не знаю. Дрімають скелі, і чорні сідала піній застигли у тиші.
Здається, ми всі розпустилися в ній. Тягне опуститися на каміння і пити так само сонце, як і вони, так само купати зір свій у небі.
Хіба не добре було б дрімати, подібно терасам, кам’яним кошикам виноградних садів?
Стати подібним до жилавих лоз, що наче вшрубувались глибоко в землю, щоб витягти звідти злотистий сік, яким колись мають налляти грона?
Сонце бродить серед інкрустації тіней — чорне по золотому, а я чую тихе шемрання голого винограду, одвітні зітхання землі і бачу жилаві руки, подібні до лоз, бронзові обличчя, що вихиляються раз у раз, аби кинуть мені щире золото привітання:
— День добрий… день добрий…
Перехиляюся за стіну і сміюсь до дитини. Воно кучеряве, з нечистим носом, золотить сонцем голі коліна і, ссучи помаранчу, сміється до мене.
Ах, як добре збирати усмішки і оддавать їх другим!..
