Олександра Білозерська-Куліш, відома читачам під псевдонімом Ганна Барвінок, стала однією з найвідоміших українських письменниць XIX століття. Мати Олександри походила з козацького роду та передала їй любов до українських пісень і національної культури, пробудивши в ній глибокий інтерес до фольклористики.
Майбутня авторка навчалася у пансіоні для шляхетних дівчат, знала іноземні мови та поєднувала в собі аристократичні риси з вмінням самостійно вести господарство і переконливо писати про народне життя. У віці 15 років вона познайомилася з 24-річним Пантелеймоном Кулішем — учасником Кирило-Мефодіївського товариства, автором першої фонетичної абетки української мови та першого українського історичного роману «Чорна рада».
За чотири роки пара зіграла весілля, дружбою на якому став Тарас Шевченко. Олександра все життя підтримувала чоловіка та зберігала його літературну спадщину. Після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства, арешту й заслання виїхала за ним до Тули, потім пара оселилася в Петербурзі, а з 1883 року жила в Мотронівці на Чернігівщині, де пізніше створили музей-заповідник.
Українська письменниця Ганна Барвінок
Того ж 1847 року Олександра почала писати оповідання під псевдонімом Ганна Барвінок. Письменниця висвітлювала проблеми жінок: безправність, практику примусового шлюбу, соціальну нерівність, а також створила у своїх творах образи сильних та вольових героїнь. Серед найвідоміших текстів авторки «Русалка», «Лихо не без добра», «Восени літо», «Перемогла», «Молодича боротьба», «Хатнє лихо» та драма «Материнська помста».
У 1887 році у Львові представили перший феміністичний альманах «Перший вінок», виданий Наталією Кобринською та Оленою Пчілкою, до якого увійшли оповідання Ганни Барвінок «Перемогла» та «Жіноче бідуваннє».
У 2025 році видавництво Creative Women Publishing уперше за 137 років перевидало книгу, присвячену темам жіночої тілесності, різним типам і психологічним характерам, взаєминам із чоловіками, правам та прагненням, економічному і соціальному становищу українських жінок. Пропонуємо прочитати твір Ганни Барвінок «Жіноче бідуваннє» та продовжити знайомство з іншими авторками альманаху — від Лесі Українки до Людмили Старицької.
І.
Як я пійшла за первого чоловіка, так і вплила. Так уже судилося. Сестри живуть при хазяінах, як цвіти цвитуть: у них усе є. Зісталась моя мати удовою. Двох сестер оддала заміж за добрих хазяінів і части материзни відділила. Я була підліток чотирнадцяти літ. Живе мати, побивається. Єі плуг на дванадцятій неділі вийіжджав у поле. Поки накланяється, поки хто оглянеться на вдову!!.. Усяке знає, що удовин плуг йіде: бо спізнився. Чи молотьба, то всі й обмолóтини попили, а вдова ще й не починала молотити.
Тим часом мов на глум, а всякий добрий хазяін, молотячи своє, трохи і на вдову трепне; хоч перед обідом, хоч у вечірнім упрузі, хоч як уже-б і йти до дому, вечеря його дожидає, а він таки, по божому, каже своєму наймитови: Скинь іще хоч снопів з пять, трепнемо про вдову. Да й трепнуть. Пізнаться з своім хазяйством усіка вдова. Уже миши половину поперейідали. То затекло, то не довезли, то у полі в копах стоіть, поросло.
II.
Як погано орати, то лучче випрягти. Мати раз каже: «Як мині, доню, остило ходячи да просячи людей, то косаря, то плугатаря! Коли-б уже ти собі пару знайшла, то прийняли-б ми собі приймака».
Мині ще тоді пятнадцать літ було; що тепер, то піп не звінчав би. Тоді люде дурні ще були. Найшовсь чоловік у прийми. Люде кажуть: добрий і зароботящий, і тесля, й столяр, і чоботар, до всього здатний. Оддали мене. Люде нараяли з другого села. Я й пійшла. Що я горя набралась за тим, що так багато усього вміє! Нічого не робить... безпробудно п'є, а послі спить. Зачну будити: «Не займай, коли хоч, щоб зуби були цілі». Він такий, що не бився п'яний. Танцює, співає, а ми горюємо. Мати мур дере, в землю вбивається. «Утопила я твою і свою головоньку!».
III.
А дітей у мене шестеро було. Так первого году і знайшлося. Одно найдеться, а друге вмре; одно найдеться, а друге вмре. Ані йісти, ані пити. Його і в громаду не приймають, бо приймак. Кажуть: не хазяін. Він жив, жив, а послі каже: «Перейдімо в наше село: я там буду хазяіном!». Подумала, подумала: а може він покине пити!
Мати вмерла з нудьги. Я хату перевезла у єго село: воли продала, корови, пару коней, і перейіхала. Така думка, що зроблю чоловіком. Він у три роки все кончив, і гроші, і хату.
IV.
Одна дитина тілько з шести зосталась. І того нігде притулити й прогодувати. Я з горя вже не годжуся нікуди. Мій п'янюга найнявся до одного пана, і хлопця забрав. Я до другого хазяіна найнялась, у різні села.
Пан той було чоловіком моім не нахвалиться. Стулець як одділає, аж блищить. Чобот пошиє, людям на вдивовиджу. Як умер, щó чаів попоставляв той пан за єго душу! Пішла ото чутка, що він умер. «Пійди, — каже моя хазяйка, — дознай ся, провідай».
Іду вже в те село, де він був. Там саме на углі стоять, хату роблять. Питають, куди йду: до сього пана? Зараз постерегли. «Умер уже твій чоловік».
— Чорт його бери! — кажу.
Приходжу, — стоіть лиш Івась серед хати, єму шестий годик. Я кажу: «Поховали батька, так як ягоду! Нічого не придбав твій батько, все прогайнував. Живи як хоч».
Воно стоіть да так плаче! Стала я його забирати. Хазяін і каже; «Зоставайсь у нас». Став хвалити мого чоловіка і показувати дзиглики, які він робив. Я кажу: «Пійду до своєі хазяйки, а то літо робила, дак моє все пропаде».
V.
Забрала хлопця. Мороз такий, аж біліє. Як Бог дасть! На єго волю покладаю! Як будемо живі, то будемо; а як помремо, то менше горя знатимемо. Біжить воно тими ноженятами, по морозу, аж іскри летять, аж біліє мороз, хрупостить. А то трохи піднесу. Добрались до домівки, хоч до чужоі, але-ж добрих людей. Побули ми три дни.
Виходить хазяйка і каже: «Не хочу з дитиною, не звичайне». А воно при батьку було, то й звичаю не навчене. Що-ж мені робити? тільки в ополонку!... Думала, думала, да гайда знов на своє село!
VI.
Нічого мені за собою покидати: і веду, і несу, і на спину собі прив'язую. А в нашому селі да був дід одинокий. У його хата своя й городець. Просто до його в хату й прийшла. Ніде дітись! Він каже: «Оженюсь із тобою!».
Міркую собі: «І сетри моі тут, на материзні живуть, а я все поспускала через того п'яницю». Думаю: «Пійду заміж. У мене синок, між люде пійде. Він старий, дітей не буде, і я коло нього буду тупати, проживемо. Там хлопець підобється, пійде в люде, і нам поміч, а там ожениться і старість нашу пригляне».
Що-ж? Як жила, так і вплила. Через год знайшовся хлопчик, що зовсім би його й не треба. Ось єму тепер п'ятий год. Я зжурилася, зсохла, кашляю, мабуть, чахотка, а Івась уже у людах. Дід зовсім уже охляв, і старий, ніг не подійме, з печи не злазить, хиба тільки пó-миру трохи походить.
Були в нас два воли; спряжуться з сусідом, нам трошки уорють, собі багато. Як скаже «доплати нам», дак і зовсім спрягатись не схоче. Потім був упадок на скот. Один віл іздох, а другого продали.
VII.
Приніс чоловік гроші, двайцять пять рублів. Я забрала: мого-ж чоловіка дома не було. Я й не хотіла брать, бо я ліку бумажкам не знаю, — а далі й забрала: бо чоловік трохи й знакомий, — і так у папері на трямкý й положила. Як чоловік мій прийшов, я й кажу, що на трямку гроші лежать. — Дак і добре-ж. Аж ось пійшла чутка, що двадцяти-пяти-рублеві бумажки не годяться, що треба доставляти в казначейство: там інших дадуть.
Чоловік забрав і поніс міняти. Розвертає, аж там п'яти-рублева. Так і охолов! Як прийшов він додому, так і хата малá!... Чи хто тоді підмінив, як на трямку лежали, чи той чоловік одурив мене?
Тепер нема мені життя, да як його й жити!.... Опріч води нічого нема. Нічого й йісти. Самі жаби. Весною кругом затопляє так, хоч човном йідь, як із сінець виступиш. Жабокриковкою й прозивається те місце, де живемо. Усе людям одробляю. Чи одпрядаю вовну, чи коноплі, усячину тільки за йіжу. Да так прийшлось, що ні сюди, ні туди. Як би літо, то втопився б, а то зіма.
VIII.
Я не думала, що його переживу, того п'яницю: бо я горюю, а він — ні. У людей дитина прийде, то хоч досаду роздасть, а мене ніщо не тішить. Оце пійду до сина, хочу душу одвести: «Івасю! Івасю!», а воно й пику одверне. І пари з уст не пустить.
— Ти-б мині дав копієчку, синку.
— Я, — каже, — на себе роблю!
— Ну, як я тобі не нужна, то й ти мині...
А то прийшов раз до дому, трохи побув і йде. «Гуляй, синку!»
— Сидів би, як би дала горіхів, соняшнику; а то що?
— Івасю, ти-б нам дав копієчку.
— Я на себе заробляю...
— Ти в гору йдеш, синку, а я вниз... Гордуєш отак!...
Я не стара. Зблідла з журби. Серце схне, духу вже в мене нема, чим дихати. Горювала, горювала я на світі... до неба високо, у землю глибоко. Журюся, сохну. До того дожурюся, що не згідна буду ні людям, ні собі. У його худоба є, хата, город. Людям оддасть, — його догодують. А я, як доживусь із ним, дак тільки під тином ляж, та й умри.
Тепер я хоч трохи людям пороблю, хоч на хребет зароблю яку шустéлину, хоч буде у чому вмерти. Люде поховають, а хлопчик і сей годів через чотири у люде пійде. Я-б його при ньому-б кинула, дак вони зайідять. Хай старий приручає кому хоче свою хату, своє збіжжє. У нас тілько вода. Ніщо на городі не росте. Наказаніє! Сестри хазяйки живуть. Тілько тепер такі люде, що не потикайся. Вони хоч би й дали, так зяті не дадуть. Як хто безщасний, бідний, так утопили-б, у землю вдавили-б ще глибше. Хто хорує, довго живе, не може вмерти. Здійми руки до неба та й кричи.
