Артем Чапай — український письменник, військовий і мандрівник. Його книги потрапляють до коротких списків українських і міжнародних премій, перекладаються за кордоном, а оповідання The Ukraine стало першим українським твором, опублікованим у The New Yorker. З 2022 року Чапай служить у ЗСУ, продовжуючи писати навіть під час війни.
Цього року The Ukraine претендує на французьку премію за найкращий переклад. The Ukraine — це збірка із 26 оповідань, над якою Чапай працював близько восьми років. Книжка поєднує художню прозу та нонфікшн, де через повсякденне життя, запахи, смаки та історії людей автор описує Україну початку XXI століття.
Про міжнародне визнання української літератури, службу в ЗСУ, улюблених авторів, майбутнє читання та штучний інтелект ми поговорили у великому інтерв’ю.
Цього року The Ukraine претендує на французьку премію за найкращий переклад. Що для вас означає це міжнародне визнання?
Це ж не перше подібне. Як я згадував вище, «Артем Короткий Список» — мій позивний. Просто зараз це вийшло на міжнародний рівень. Книжка також була у фіналі премії ЄБРР — на пару з двома Нобелівськими лауреатами: Ольгою Токарчук і Ласло Краснагоркаї. Це дуже приємно для мене особисто. Але ще приємніше, що мої твори стають наче «представницькими», репрезентативними про Україну за кордоном.
Розкажіть, як взагалі народилася The Ukraine?
Книжка почалася зі згаданої вище подорожі Україною на мотоциклі. Уривки з цієї подорожі, оформлені як окремі оповідання, становлять приблизно третину The Ukraine. Але потім стався початок російської агресії у 2014 році — відповідно, ще третину становлять оповіді про ті часи. Ну і від 2010-го й по 2018-й іноді я писав художні оповідання. Найкращі з них також у книжці. Як то буває у письменників, найулюбленіші речі раптом приходять наче повністю й записуються в першій версії за одним присідом. У Кафки таким став «Вирок», в Азімова — «Останнє запитання». У моєму випадку по дорозі назад з репортажу на кордоні з Румунією, в маршрутках із трьома пересадками до Києва, в моїй голові повністю склалося оповідання під назвою The Ukraine. Лишилося тільки перенести його на папір, що я і зробив одразу по приїзді, годин за п’ять або шість.
Моє оповідання стало першим українським твором, опублікованим у The New Yorker — там, де друкувалися речі на кшталт «Горбатої гори», наприклад. Це вважається чи не світовою вершиною для оповідань. Напевно, в чомусь із цього оповідання й почались переклади.
Майже кожна ваша книжка отримує відзнаки. Чому, на вашу думку, ваша творчість так по-різному сприймається критиками й читачами?
Це пов’язано з гостротою тем, на які я пишу, і з чесністю. Когось це дуже сильно проймає, а когось водночас дуже сильно тригерить. «Гостра соціальна проза» може й уколоти. А оскільки в журі завжди багато людей — результат саме такий: короткі списки, але нема консенсусу. За кордоном із цим, напевно, легше: можна більше зосереджуватися на якості письма та на думках, не відволікаючись на «а чи не про таких, як я, тут написано?».
Найбільш це показово для «Не народжених для війни», до речі: купа фан-листів з-за кордону і мовчазно-стримане сприйняття в Україні. Раджу прочитати тим, хто не читав, — і відразу стане ясно чому.
Коли ви вперше зрозуміли, що хочете стати письменником?
Уже років у тринадцять, пригадую, писав у своєму щоденнику, що «хотів би стати письменником — але забороню вивчати мене у школах, щоб мене не зненавиділи діти». Ця фантазія потім відступила на певний час, але писав я і підлітком, і на перших курсах.
Ну а далі «Авантюра» стала результатом півтора року мандрів Латинською Америкою: в мені накопичилося стільки, що я відчув, наче якщо не висловлю цього — то вибухну. Перша ж книжка стала культовою, багато хто казав, що «це як кіно», а вже друга — про подорож Україною на мотоциклі — отримала також і визнання критиків. Відтоді практично кожна книжка номінується на різноманітні нагороди. Здається, я рекордсмен за «короткими списками» BBC. Брат жартома казав, що якби я був індіанцем, моїм іменем було б «Артем Короткий Список».
Починаючи з 2019 року мої книги також перекладають за кордоном, і нині, чомусь, вони часом навіть краще читаються, скажімо, в Нідерландах або Італії.
У 2022 році ви пішли до ЗСУ. Що стало головною причиною цього рішення?
Думаю, саме для того, щоб відповідати власним «цінностям», я й пішов до ЗСУ в лютому 2022-го. Щоб не соромно було думати: «Ну от ти себе вважав борцем — і що тепер?» або «Ти себе вважав ліваком-єдиним-із-народом — то де ж ти був?».
За ці роки я, думаю, став іще більше «собою». Але ж, як я пишу в «Не народжених для війни», ми стаємо тим, що ми робимо. Той, хто обирає тікати й ховатися, з роками неминуче стає іншим, ніж той, хто обирає боротись.
Які письменники найбільше вплинули на вас?
«Авантюра» як подорож сталася під впливом Джека Керуака — хоча написана зовсім в іншому ключі. «Не народжені для війни» стали моєю відповіддю «Пошані Каталонії» Оруелла, а роман «Червона зона» — діалог із його ж таки «1984». Крім того, на моє життя буквально вплинули «Сто років самотності» Маркеса. Зараз я перечитую Кафку й не можу відірватися. Після служби в ЗСУ прекрасно «заходить», наче я всередині цих книжок іноді й живу.
А з українських найбільший вплив на мене справив Коцюбинський. Я захоплююся тим, наскільки різними, але кожна по-своєму видатними є «Тіні забутих предків» про гуцулів, Fata Morgana про фабричних і селян чи поетично-соціальне Intermezzo. Крім того, я відчуваю якусь «рідну душу» в образі Майка Йогансена: як і він, я багато писав про подорожі, багато писав репортажів, як і він, я знаю кілька іноземних мов і намагаюся читати в оригіналах.
Сьогодні багато говорять про новий інтерес до книг. Складається враження, що навіть бум ШІ змусив нас знову замислитися про цінність класичного мистецтва. Що відбувається з літературою зараз?
Коли українські письменники писали у дев’ятнадцятому столітті, значна частина українців просто не вміли читати, були неграмотні. Коли українські письменники писали у двадцятому столітті, значна частина українців надавала перевагу «видатній» закордонній літературі чи «великій» імперській.
На що нам скаржитися зараз?
Завжди читала меншість — але саме та меншість, яка читала, завжди формувала рішення. Люди, що лише дивляться тікток, історію не формують.
Наразі я ставлюся до ШІ як до корисного інструменту. Слово «інтелект» у назві «штучний інтелект» є радше маркетинговим ходом, що поки що не відповідає дійсності. Англійською його точніше б відтворило слово CAT — Complex Algorithmic Tool, тобто складний алгоритмічний інструмент.
На мою думку, популярним у моменті часто є не «якісне» письменство, а добре розрекламоване. Проте залишається в часі саме якісне. Ми переважно навіть не впізнаємо, натрапивши на назви, більшість творів, які «читали всі» у 1950-х–1960-х, але досі читаємо «1984» чи «Володаря перснів».
Так званий штучний інтелект, цілком імовірно, вже зараз використовується для «розважального масліту», але поки що не проймає емоційно так, як «Гордість і упередження» Джейн Остін або «Коли я помирала» Фолкнера.
Якщо говорити про читання як про спосіб прожити літо, які книги ви б порадили?
Знайти те, що ти застосуєш сьогодні, можна і в книжках, які написані давніше. Пояснюючи свій вибір 2022 року, я цитую книжку Оруелла «1984», написану в 1948 році. В «Одіссеї» підіймається тема «хай інші за мене воюють», і головним антигероєм є ухилянт, який за себе відправляє хлопчика, підлеглого. Перша книжка, яку я прочитав — як і багато хто — після початку вторгнення, була «Людина в пошуках сенсу» Віктора Франкла, котра описує досвід Аушвіца. Дуже допомогло.
А, наприклад, «Моя дивовижна подруга» та її три продовження Елени Ферранте стали основним відкриттям уже зовсім недавно. Вони описують, зокрема, наслідки війни — розкол між фашистами й тими, хто воював проти Муссоліні й Гітлера, однак усе це є лише тлом для особистих емоційних драм і особистого щастя.
Це саме робить і моє власне «Т-Щастя».
Авторка: Ксенія Ковальова
