У другій половині XX століття мозаїки були однією з найвиразніших форм публічного мистецтва в Україні. Їх викладали на фасадах шкіл, заводів, палаців культури, санаторіїв — як офіційне й водночас народне мистецтво епохи, що часто вміщувало значно більше сенсів, ніж дозволяла ідеологія.
Після розпаду Радянського Союзу чимало з них знищили або забули. Та останніми роками інтерес до монументального мистецтва повертається: громадські активісти через архівні дослідження та нові інтерпретації прагнуть зберегти цю спадщину.
Сьогодні мозаїка знову з’являється у міському просторі — як жива форма взаємодії з контекстом, історією та спільнотою. Одним із таких проєктів стала OBRIY Trypil у місті Українка на Київщині, неподалік села Трипілля. 160 квадратних метрів сучасної мозаїки, натхненної трипільською культурою — приклад колективної дії, взаємної довіри та повернення мистецтва в повсякденне життя.
«Це майже 160 квадратів мозаїки, які ми створили командою художниць на фасаді ТЦ в місті Українка. Здається, це найбільша монументалка часів незалежності. Але цікавіше ця робота як кейс нестандартного підходу до співпраці бізнесу та художників»,
— ділиться культурна менеджерка й співкураторка проєкту Тетяна Тадай.
Команда працювала над мозаїкою з листопада 2024-го по березень 2025-го, у складі від 5 до 9 осіб. Ініціатори запустили фандрейзинг і запросили волонтерів долучатися до роботи за донат. У такий спосіб зібрали 45 тисяч гривень, більшу частину яких передали майстерні дронів мисткині Маргарити Половінко — вона загинула на початку квітня 2025 року, захищаючи Україну.
Про те, як народжувалася ця мозаїка, Леся Пахарина з’ясувала у діалозі зі співкураторками проєкту менеджеркою Тетяною Тадай і мисткинею Анастасією Лелюк та учасниками проєкту — Владом Власюком, Поліною Пискурьовою і мисткинею Махим.
З чого все почалося? Чому захотілося зробити саме мозаїку і чому саме в цьому місці?
Анастасія Лелюк: OBRIY Trypil — один із торгівельних центрів, який будує український девелопер у Київській області. Вони звернулися з бажанням створити мозаїку на новому ТЦ до моєї подруги – Тетяни Тадай. Вона запросила мене співкурувати цей проєкт як мисткиню, практика якої пов’язана з монументальним мистецтвом. А я своєю чергою покликала друзів та знайомих митців і мисткинь долучитися до спільної роботи.
Тетяна Тадай: Люблю це питання, бо для відповіді потрібно розповісти історію про спільні цінності й той привілей працювати з людьми, які інтуїтивно відчувають вагу мистецтва — їм не потрібно довго пояснювати чи переконувати.
У певний момент в одному часопросторі зустрілися люди, готові втілити проєкт мозаїки. До мене звернулися завдяки компаніям «Агромат» та Alterra Group — з їхніми засновниками ми разом навчалися філософії та стратегуванню. Саме через цю спільну основу вони запросили мене допомогти знайти митців, які могли б створити мозаїку на стінах нового торгового центру в Українці.
У чому для вас головна цінність цієї роботи?
Влад Власюк: Аспект монументальності цієї памʼятки, народженої спільною працею, виглядає як найголовніша цінність.
Анастасія Лелюк: Цей проєкт створює противагу випадкам руйнування монументального спадку — і це для мене головна цінність, хочу вірити, що далі буде тільки краще. Бачу, що за останні десять років багато зроблено, щоб монументальне мистецтво знало і цінувало якомога більше людей. І я дуже вдячна всім, хто продовжує боротьбу за цей спадок.
Махим: Акт створення в часи руйнування, особливо в напрямі мистецтва, який тісно повʼязаний з історією опресії та, на жаль, доволі забутий.
Тетяна Тадай: Для мене головна цінність цієї роботи в тому, що вона повертає мистецтво у спільний простір життя. Мозаїка стає частиною міста, його ритму. У процесі створення ми працюємо не лише з матеріалом, а й із людьми: із тими, хто проєкт підтримує, хто приходить і власноруч викладає фрагменти. Це рідкісний досвід — коли твір великої форми народжується у відкритості й довірі.
Чому обрали саме трипільську тему? Як відбувалася робота над створенням ескізи? Можливо, були якісь дослідження.
Анастасія Лелюк: Під час розробки ескізів я запропонувала декілька ідей, але достатньо швидко ми зрозуміли, що найкращим варіантом буде звернення до трипільської культури. Це органічно висвітлює локальну історію та задум торгівельного центру. Мені було важливо максимально близько працювати з візуальними кодами, що зображали трипільці у своєму побуті. Всі орнаменти та малюнки повністю відсилають до ритмів, які вони залишили на кераміці.
Що було найскладнішим у реалізації проєкту? Чи було щось, що пішло не за планом?
Поліна Пискурьова: Важко сказати однозначно: чи то погода, що заливала нас дощем і засипала снігом, чи то будівельники, які вносили свої корективи в нашу роботу.
Анастасія Лелюк: Насправді багато чого пішло не за планом, але ми з самого початку дуже вірили в ідею та розуміли, що доведеться стикнутися з різними викликами. Для мене найскладнішим було підтримувати здорову комунікацію в кризові моменти, з кожним разом вчусь, як будувати конструктивний діалог і як прислухатися до себе.
Махим: Враховуючи, що мозаїку було створено з листопада по березень, погода була настільки впливовим фактором, що все інше навіть не запамʼяталось. Але існування росії як сусіда теж вносило свої корективи, наприклад відключення світла взимку, коли працюєш на вулиці…
Який момент із процесу ви згадуєте найтепліше або найяскравіше?
Поліна Пискурьова: Наймиліше в цій мозаїці — кіт Угольок в місцевому барі, теплий чай в кінці робочого дня і жарти про Настю і розчин, бо кількості клею ніколи не буває достатньою. Вдень, коли праця несеться, його мало, ввечері, коли всі вже мріють про теплий плед, Настя каже: «Я трошки замішаю». І от все вже як в тумані, ми працюємо до девʼятої і вже виклали пів стіни, бо ті «трошки клею» все ніяк не закінчаться.
Анастасія Лелюк: Дуже запам’ятались дні, коли погода була або надто хороша, або надто погана, ще відчуття спільності та моменти підтримки сильно гріють і досі.
Махим: Я дуже любила ті моменти, які робили нас командою: спільні поїздки, караоке в машині, викладання до ночі, обіди з котом Угольком, який живе в кафе поруч із мозаїкою, спільне святкування Таємного Санти і Нового року.
Як змінювалося ваше відчуття масштабу під час роботи? Чи одразу усвідомлювали, що створюєте щось, можливо, найбільше за часів незалежності?
Влад Васюк: Гарне питання. Масштаб дійсно змінювався з часом. Усвідомлення, що ми створюємо наймасштабніший за період незалежності проєкт прийшов ненароком і зовсім випадково, майже під фінал робіт.
Анастасія Лелюк: Мені не подобається мислити в категоріях порівняння — називати щось найбільшим автоматично применшує щось інше. Ідея сродної праці мені ближча, тож, працюючи над цим проєктом, більше думалось про органічне продовження мозаїчної української культури, про вписування в контекст, а не виокремлення.
Махим: Насправді це досі не усвідомлюється. Хоча все, куди вкладається душа й енергія, відчувається зазвичай як щось неймовірно велике, зовнішньо і внутрішньо, але масштаб — це завжди перспектива.
Як ви збирали команду? Чи була чітка ієрархія, чи все трималося на горизонтальних зв’язках?
Влад Васюк: Хвала кураторкам! Абсолютно дружні горизонтальні взаємодії.
Анастасія Лелюк: Мені було важливо запросити в команду людей, що мають художню освіту або дотичні до мистецтва і так чи інакше знайомі з монументальними техніками. Під час попередніх проєктів я вже зібрала таку команду мрії у своїй голові, тож, коли почалась робота над цією мозаїкою, я вже знала, кого залучити. Думаю, у нас панує горизонтальна ієрархія, бо не всі готові до однакового рівня відповідальності, і це нормально.
Махим: Усе відчувалось дуже органічно, особливо через неймовірно світлу атмосферу і велику роботу кураторок.
Як велась комунікаціями з представниками будівельної компанії?
Анастасія Лелюк: Ми постійно були в контакті з представниками девелопера та виконавцями, вони багато в чому йшли на зустріч та давали свободу, довіряючи нашим процесам. Дуже вдячна що виходило чути один одного і комунікувати з повагою.
Як місцева спільнота відреагувала на появу мозаїки?
Поліна Пискурьова: Скоріше позитивно. Деякі мешканці Українки викладали з нами мозаїку за донат, багато хто казав, що все дуже гарно, хтось казав, що якось по-радянськи воно виглядає, а один раз приліпили жуйку на колону — може, долучитися хотіли, може, протестували, розібратись тепер у цьому складно.
Анастасія Лелюк: В соцмережах були різні коментарі, але це завжди так, тож важко прийти до чогось конкретного. Думаю, є і ті, кому подобається, і ті, хто проти, але які б вони не були — це вже частина локальної історії.
Як виникла ідея залучати волонтерів через донати? І як це працювало на практиці?
Влад Васюк: Я був здивований кількістю небайдужих і залучених у процес створення мозаїки.
Анастасія Лелюк: Зараз дуже важливо будь-яку діяльність спрямовувати на допомогу військовим, тож ідея з можливістю долучитися до створення мозаїки за донат стала втіленням цього. З досвіду я бачу, що багато хто цікавиться і хоче спробувати створювати мозаїку, тож ми вирішили дати цю можливість і конвертувати її у підтримку ЗСУ.
Махим: Було неймовірно приємно зустріти людей, які були настільки зацікавлені роботою і мистецтвом мозаїки. Я памʼятаю чудову жінку, яка розказувала, як вона робить мозаїку собі на хату.
Чи бачите ви продовження цієї практики в інших містах? Можливо, вже є ідеї наступних локацій?
Поліна Пискурьова: Безумовно! Мозаїка — це дуже красиво. Уявіть, як гармонійно виглядає таке рішення в міському просторі й скільки вкладено в цю роботу. Мозаїки можуть бути з абсолютно різних матеріалів від смальти до керамзиту, передавати будь-які мотиви в композиції й навіть текстові композиції.
Анастасія Лелюк: Так, вже продовжуємо і думаю ви скоро дізнаєтесь що саме ми будемо робити далі. (Посміхається.)
Махим: Абсолютно. Це щось, що відкрило серце і тепер буде дуже важко зупинятись. А чи треба зупинятись взагалі?
Що б ви порадили іншим митцям, які хочуть реалізовувати великі публічні проєкти в міському просторі?
Влад Васюк: Обʼєднуватись, багато працювати та бути готовим до викликів і змін.
Анастасія Лелюк: Менше боятись, більше ризикувати, брати відповідальність не тільки за себе і робити те, що здається неможливим.
