Колись Джайлз Дьюлі знімав моду, музикантів і світових знаменитостей. Згодом змінив глянцеві знімальні майданчики на зони воєнних конфліктів. У 2011 році під час роботи в Афганістані він підірвався на вибуховому пристрої та втратив обидві ноги й руку. Попереду були десятки операцій, тривала реабілітація та необхідність буквально будувати власне життя наново.
Сьогодні Дьюлі не лише документує наслідки воєн, а й допомагає тим, хто їх пережив, через заснований ним фонд Legacy of War Foundation. Особливе місце в його житті посідає Україна, куди він регулярно повертається від початку повномасштабного російського вторгнення.
В інтерв’ю Harper’s Bazaar Ukraine Джайлз Дьюлі розповідає, чому більше не вірить у силу шокових зображень, як спільна вечеря може стати початком важливої фотоісторії, що його пов’язує з Анджеліною Джолі та чому, попри все пережите, він продовжує повертатися на передову.
У травні ви представили в Нью-Йорку виставку, присвячену життю українців під час війни. Серед експонатів — фотографії їжі, побутових ритуалів, дитячі малюнки, створені під час терапії. Це розповідь радше про життя всупереч війні, ніж про самі бойові дії. Коли ви зрозуміли, що хочете змістити фокус саме на такі історії?
Я думаю, роль документальної фотографії змінилася. Коли я починав 25 років тому, моя мета полягала в тому, щоб документувати менш відомі історії конфліктів у світі й допомагати людям зрозуміти, що насправді відбувається. Відтоді з’явилися соціальні мережі та смартфони, і людям стало значно легше самостійно розповідати власні історії. Тепер проблема інша: ми переповнені зображеннями. Більшість фотографій війни показують насильство та жахливі подробиці. Це приголомшує людей, а приголомшені люди стають пасивними, відчувають себе відірваними від цих історій.
Моя робота завжди була про те, з чим кожен може себе співвіднести, — про спільне, що є в усіх нас. Мене цікавить сімейне життя, маленькі інтимні деталі: мати годує дитину, батько робить із дітьми уроки на підлозі, бабуся розчісує волосся онучці.
Багато в чому я не воєнний фотограф — я документую любов. І вважаю, що саме такими історіями справді важливо ділитися.
На виставці в Нью-Йорку я хотів, щоб люди не просто дивилися на фотографії, а щось відчували, емоційно наближалися до історій. Одним із найважливіших експонатів став дитячий стіл. На перший погляд, абсолютно звичайний, знайомий кожному. Відвідувач відкриває його й бачить дитячі малюнки: сонце, будинок, родину. Але, придивившись, розуміє, що це роботи дітей, які пережили одні з найважчих випробувань війни. Вони створені під час терапії, і в кожному проглядає пережите: танк біля дому, небо в розломах, постаті без облич, порожнє місце там, де мав би бути хтось із рідних. Це свідомий прийом. Я пропоную глядачеві щось абсолютно знайоме, побутове, майже сентиментальне. І лише коли він уже емоційно залучений, дозволяю побачити, як війна змінила цю знайому реальність.
Можливо, дорослій людині легше пройти повз чергову фотографію руїн. Але важко пройти повз дитячий стіл і не заглянути всередину. Саме тому це, мабуть, найтихіша, але й найважча частина виставки. Там немає вибухів і крові — лише дитячий почерк і кольорові олівці. І саме через це вона говорить найгучніше.
Була також кімната, оформлена як бабусина. Ви сідали в крісло, перед вами стояла коробка зі спогадами — наче ви переглядали старі родинні фотографії. Серед знімків, зроблених в Україні 60–70 років тому, були й мої сучасні фотографії з передової, стилізовані під старі.
Так ми розмивали межу між минулим і теперішнім. Намагалися пов’язати те, що відбувається сьогодні в Україні, з історіями власних бабусь і дідусів часів Другої світової війни. У багатьох сенсах усіх нас від війни відділяє лише одне покоління, хоча нам здається, що вона дуже далеко.
Я хочу, щоб люди ставилися до українців так само, як до покоління своїх батьків чи дідусів, які боролися за свободу й справедливість під час Другої світової війни. Це та сама боротьба. Той самий сюжет, інший час.
Для мене всі війни пов’язані між собою. Ми звикли розділяти їх за часом і географією. Але коли я заплющую очі й чую чиюсь історію, вона однаково могла статися в Камбоджі, Сирії чи Україні.
«Історія не повторюється, але вона часто римується» - фраза, яку часто можна побачити поруч із вашими фотографіями. Що вона означає особисто для вас?
Ця думка дуже важлива для мене, адже люди часто не усвідомлюють, наскільки ми всі пов’язані. Війни, у яких брали участь їхні батьки чи дідусі, вони сприймають як історію. А коли бачать сучасні конфлікти по телевізору чи в газетах, не завжди помічають зв’язок.
Я часто згадую свою матір Флору. Вона працювала медсестрою в Лондоні під час бомбардувань 1944 року, коли місто атакували ракети V-1 і V-2. Вона розповідала про родини, які спали на станціях метро, про звук V-1, схожий на гуркіт двигуна, і про те, що небезпека наставала саме тоді, коли цей звук стихав. Коли я перебуваю в Україні, я чую те саме. «Шахеди» звучать майже як V-1, балістичні ракети нагадують V-2, люди знову сплять під землею. Українці сьогодні переживають той самий досвід. Просто в Лондоні цього, можливо, не усвідомлюють.
Є відома фотографія Сесіла Бітона, зроблена під час Другої світової війни, — портрет пораненої дівчинки Ейлін. Знімок став символом страждань цивільного населення Британії й з’явився на обкладинці Life, вплинувши на настрої американської аудиторії. Мама показувала мені цю фотографію в дитинстві. Кілька років тому в Бейруті, у дитячому опіковому відділенні, я побачив дівчинку Іванну. Вона мала опіки, була в таких самих бинтах, із тим самим виразом обличчя, у тій самій позі, що й дівчинка на фотографії Бітона. Моє серце ніби зупинилося. Я сфотографував її, а згодом поєднав ці дві історії на виставці. Між ними близько 80 років, але вони майже ідентичні.
Чи є серед робіт на виставці фотографія, яка має для вас особливе значення?
Мені важко виділити одну. Кожна фотографія — це чиясь історія, і за кожну я відчуваю однакову відповідальність. Коли людина ділиться зі мною своїм досвідом, вона довіряє мені свою історію. І моє завдання — зробити все можливе, щоб ця історія мала вплив. Люди не сподіваються потрапити на обкладинку журналу. Вони сподіваються, що щось зміниться.
Насправді найважливішими для мене часто залишаються історії, яких глядач ніколи не побачить. Ті, що не увійшли до фінальної версії через неминучий процес редагування. Саме в цих випадках я найбільше відчуваю, що підвів людей.
Ви маєте незвичне правило: перш ніж фотографувати людину, обов’язково розділяєте з нею трапезу. Як виникла ця традиція?
Їжа важлива для мене у трьох сенсах.
По-перше, це моя терапія. Спосіб справлятися з тим, що я переживаю після повернення з бойових дій. Коли я дивлюся телевізор чи читаю, думки все одно повертаються до побаченого. А коли готую, настільки занурююся в процес, що мозок на якийсь час відпочиває.
По-друге, їжа — це протилежність війні. Війна — ненависть і руйнування, а їжа об’єднує людей і є способом проявити любов.
По-третє, це спосіб будувати стосунки в польових умовах. Тепер у мене є правило: я не фотографую людину, якщо ми не поїли разом. Часто, приходячи, я відразу кажу: «Я тут, щоб розділити трапезу».
Пам’ятаю Мосул, здається, 2017 рік. У розпал боїв між іракськими урядовими силами, західними військами та ІДІЛ місто було майже зруйноване. Мене привели до літньої жінки, яка втратила майже всю родину. Залишилися лише троє онуків. Її будинок нагадував декорацію до воєнного фільму: розбиті вікна, сліди куль у стінах, кіптява після пожеж. Вона кричала, розповідаючи, як її чоловіка вбило мінометним пострілом у саду, батька дітей — дроном на даху, коли той збирав воду, а їхню матір застрелив снайпер, коли вона готувала. Жінка три дні пролежала на підлозі кухні, поки не померла, бо її не могли евакуювати.
Вона доводила себе цими спогадами до жаху. І я сказав: «Тобі не потрібно мені все це розповідати. Я просто прийшов у гості». Попросив її сісти й додав: «Я тут, щоб приготувати з тобою їжу». Спочатку вона здивувалася. Навіщо цей однорукий чоловік проїхав пів світу в зону бойових дій, щоб готувати з нею? Але це її заспокоїло, і вона погодилася, щоб я повернувся наступного дня. Усе, що нам вдалося знайти в Мосулі, — заморожена курка й пакет рису. Виявилося, що вона одна з найгірших кухарок, яких я зустрічав. Але нам було неймовірно весело: ми молотком розбивали заморожену курку, щоб вона помістилася в каструлю. Онуки допомагали, і вперше за довгий час у тому домі пролунав сміх. У цьому й полягає магія їжі. Вона переносить тебе в інше місце, дозволяє бодай ненадовго забути про те, що відбувається навколо. Ми поїли разом, а наступного дня я повернувся й зробив фотографії.
Відтоді я вирішив: так має бути завжди. Якщо мені хтось подобається, я запрошую цю людину на вечерю. З родиною ми ділимо їжу. Чому має бути інакше, коли я прошу незнайомця поділитися зі мною своєю особистою історією? Усе завжди починається з їжі.
Ви товаришуєте з багатьма відомими людьми, зокрема з Анджеліною Джолі. Як почалася ваша дружба і над якими проєктами ви працювали разом?
Моя робота завжди пов’язана з тим, як поширювати історії. У мене є кілька відомих друзів, яких я знаю багато років, ще з часів, коли знімав моду та музику. Вони підтримували мою діяльність. Наприклад, Massive Attack досі часто використовують мої візуальні матеріали під час концертів.
Анджеліну я знаю ще з часів її співпраці з УВКБ ООН у Лівані. Вона завжди дуже підтримувала мене. У її ательє в Нью-Йорку проходила виставка моїх робіт з України. Вона також брала участь у наших проєктах у Херсоні, де ми забезпечуємо машинами швидкої допомоги організації, які працюють під постійними атаками на цивільне населення. Анджеліна на власні очі бачила, наскільки це важливо.
Анджеліна Джолі - одна з найщиріших людей, яких я знаю. Вона справді прагне зрозуміти, як можна досягти реальних змін, і вірить, що рішення часто полягають у підтримці невеликих місцевих організацій.
Я також працював із Бенксі під час його поїздки в Україну й привозив туди Мішу Коллінза. Загалом я намагаюся знаходити чесних людей із правильною мотивацією та заохочувати їх відвідувати Україну або ділитися її історіями. Вважаю надзвичайно важливим постійно нагадувати світові про те, що там відбувається.
Сьогодні світ буквально переповнений зображеннями воєн. Чи здатна репортажна фотографія й досі впливати на суспільство та людей, які ухвалюють політичні рішення?
Мені часто кажуть: «Боже, усе гірше, ніж будь-коли. Світ розвалюється». На жаль, світ часто був таким. Просто раніше люди дізнавалися про конфлікти із Sunday Times, New York Times чи CNN, а тепер їх щодня бомбардують зображеннями з телефонів.
Я й сам, ще не вставши з ліжка, бачу три-чотири важкі історії від колег з усього світу. Це може приголомшувати. Тому вплив фотографії тепер інший. Ніхто не може сказати, що не знає, що відбувається у світі. І жоден політик уже не буде шокований світлиною із зони конфлікту. Але без цих зображень ми взагалі не були б поінформовані.
Роль фотографа також змінюється. Ми дедалі більше стаємо оповідачами. Я наставник двох молодих українських фотографів, лауреатів премії Яна Перрі, і завжди ставлю їм одне запитання: яка мета цього знімка?
Раніше головним було те, щоб фотографію побачило якомога більше людей. Тепер я думаю інакше. Я уявляю кожен кадр як лист, адресований конкретній людині. Кому я хочу його показати? Що хочу змінити в її думках?
Якщо підходити до фотографії саме так, вона залишається одним із найпотужніших інструментів впливу.
З 2022 року ви обіймали посаду в системі ООН, пов’язану із захистом прав людей з інвалідністю в умовах війни та миротворчих процесів. Сьогодні ООН дедалі частіше критикують за нездатність запобігати конфліктам. Як ви оцінюєте її ефективність?
Моя роль посла ООН значною мірою існувала поза структурою самої організації. Я посилював голоси людей з інвалідністю, які живуть в умовах конфлікту. Важливо розрізняти два боки ООН: політичний і гуманітарний. Гуманітарний відіграє величезну роль. Без нього світова криза була б набагато гіршою. А от політичний бік, на мою думку, мертвий. Він більше не виконує своєї функції.
Наприкінці Другої світової війни було надзвичайно важливо, щоб нації об’єдналися. Але відтоді світ дуже змінився. Я пішов із посади глобального посла й відкрито сказав: наша робота там зазнала невдачі, нам усім потрібно переглянути підхід. Але це не означає, що гуманітарна діяльність ООН не має цінності. Просто її необхідно змінювати. Тому я створив власну неурядову організацію — Legacy of War Foundation.
Одна з ключових ідей фонду пов’язана з моїм особистим досвідом. У 2011 році я підірвався в Афганістані, втратив обидві ноги й руку, провів рік у лікарні та переніс 37 операцій. Під час відновлення я зрозумів дещо важливе. Багато організацій говорять про «розширення можливостей» інших людей — дітей, жінок, біженців. Але ніхто не може дати іншій людині внутрішню силу жити. Коли я знову вчився ходити, поруч були найкращі фізіотерапевти, хірурги, підтримка родини. Але в моменти, коли ноги кровоточили й боліли, лише я сам міг знайти сили спробувати ще раз. Ця сила має йти зсередини. Саме на цьому я хотів побудувати свою організацію: не «розширювати можливості» людей, а усувати бар’єри, які заважають їм діяти самостійно.
Наша робота в Україні - гарний приклад. Ми надаємо машини швидкої допомоги та інший транспорт організаціям, які займаються охороною здоров’я на передовій. Це усуває конкретну перешкоду в їхній роботі. Ми навчаємо українських ветеранів, які втратили кінцівки, професії протезиста. Це водночас допомагає забезпечити країну необхідними фахівцями й дає ветеранам нову кар’єру. Ми також запустили в Україні програму малих грантів на понад 200 тисяч доларів для невеликих організацій, які навряд чи отримали б підтримку від таких великих структур, як ООН. Тож я не хочу просто критикувати ООН. Я вважав, що можу зробити щось інакше, і замість критики вирішив довести це на практиці.
До документальної фотографії ви працювали у світі моди та музики. Чи виникало бажання повернутися до fashion-фотографії — знімати красу й життя поза війною?
Бувають моменти, коли я сиджу в окопі під обстрілом або серед дронів і жартома запитую себе, навіщо відмовився від гламурного життя, спілкування з рок-зірками й моди. Але насправді все зводиться до мети. Я отримав поранення, бо вірю у своє призначення — розповідати історії та протистояти несправедливості, яку бачу у світі. Коли після поранення я повернувся в Афганістан, мені казали: «Тобі більше нічого доводити. Повернися до портретів чи моди».
Моя відповідь завжди була простою: якби моя робота дозволила хоча б одній дитині не пройти через те, що пережив я — фізично й психологічно, — моє життя було б вартим цих зусиль.
Тому я не зможу повернутися до fashion-фотографії, поки вірю в цю мету.
Після поранення в Афганістані вам довелося буквально будувати життя наново. Що б ви сьогодні сказали собі в той момент, коли лише починали реабілітацію?
Під час реабілітації я засвоїв багато уроків. Але окремо хочу розповісти про 46 днів, коли взагалі не міг ні з ким спілкуватися. Мене підірвало в лютому 2011 року. Через три дні я прийшов до тями в лікарні Королеви Єлизавети в Бірмінгемі. У мене були трубки в горлі, рука в гіпсі, я був прив’язаний до ліжка. Єдина функція тіла, яку я міг контролювати, — моргання. Жодних дотиків, жодних сенсорних вражень. Лише біла стеля й світло, яке горіло цілодобово. Це було справді травматично. Але саме тоді я відкрив силу людського розуму. Я створив у голові власний світ: подумки готував, вигадав проєкт «100 портретів, перш ніж я помру» й уявляв ці фотосесії.
По-справжньому важливий момент настав через три місяці, коли я вперше зміг прийняти душ. Чотирьом людям знадобилося пересадити мене в інвалідний візок. Я вперше за три місяці встав із ліжка й побачив себе в дзеркалі. Відсутні ноги й рука, шрами по всьому тілу. Мене охопила відраза до себе. Тієї ночі я заснув у сльозах, думаючи: «Я не хочу бути такою людиною».
Мені казали, що я більше ніколи не ходитиму, не житиму самостійно, не працюватиму. Усе, що я цінував, зникло. Я думав, що недостатньо сильний, аби жити з інвалідністю. Але я вперта людина. Наступного ранку я прокинувся з мантрою, яку повторюю щодня й досі кажу своїй команді у фонді: «Відтепер я ніколи не думатиму про те, чого не можу зробити. Я зосереджуся на тому, що можу, — і буду в цьому найкращим».
Це важливий урок для життя загалом. Більшість із нас пригнічує саме те, чого ми не можемо контролювати. Особливо під час війни, коли людей позбавляють вибору. Якщо запитати людей, що турбує їх найбільше, близько 80% назвуть щось поза їхнім контролем. А це означає, що ми щодня втрачаємо можливість реально на щось вплинути.
Тому я щодня запитую свою команду: «Що ми можемо зробити сьогодні? Нову машину швидкої допомоги? Нову медичну команду? Новий проєкт?» Саме на цьому потрібно зосереджуватися. Я багато спілкуюся з українськими ветеранами. Знаючи мій досвід, вони часто відкриваються мені. Я знаю, як це - опинитися в такому темному місці. Коли мене запитують: «Джайлзе, чи стане краще?» — я відповідаю чесно: «Не можу пообіцяти, що через рік буде краще. Але можу гарантувати, що буде інакше. І саме в цьому “інакше” можна знайти надію».
І ще я завжди кажу: мене зламала ненависть, але відбудувала любов. А немає місця з більшою любов’ю до тих, хто служив своїй країні, ніж Україна.
Робота в зонах бойових дій неминуче виснажує емоційно. Чи переживали ви вигорання або розпач після побаченого? Що допомагає вам відновлюватися?
Мені трохи ніяково про це говорити, бо я маю привілей, якого немає в інших, — можливість завжди піти. Але, звісно, побачене впливає на мене. Коли я тільки починав, то називав себе не фотожурналістом, а «розгніваною людиною з камерою». Я бачив несправедливість і хотів щось із цим зробити. У найважчі моменти я нагадую собі саме про цю мету.
Це також одна з причин, чому я створив власний фонд. Мене дратувало розповідати чиюсь історію й бачити, що після цього нічого не відбувається. Тепер, маючи організацію, я можу забезпечити реальну допомогу людям, які довіряють мені свої історії. Саме це допомагає мені справлятися з темрявою.
Але є історії, з якими важко жити. Про сексуальне насильство, про людей з інвалідністю — деякі з них я навіть не готовий обговорювати публічно. У такі моменти я знову нагадую собі, чому роблю цю роботу. Я маю можливість впливати на ситуацію та допомагати. І пам’ятаю: мій обов’язок насамперед перед тими, чиї історії я розповідаю.
Штучний інтелект дедалі активніше використовується для створення зображень. Як, на вашу думку, це змінить наше ставлення до фотографії та довіру до неї?
ШІ матиме величезний вплив на довіру. І саме в цьому проблема. Я вже бачу зображення, про які не можу впевнено сказати, справжні вони чи штучні. Поки що в мене є певний інстинкт, який допомагає відрізняти авторську роботу. Але межі розмиваються. За кілька років ми побачимо відео, які взагалі не зможемо розпізнати. Це небезпечний час. Довіра до зображень загалом буде підірвана, і нею маніпулюватимуть так само, як усім іншим.
Я завжди вважав, що абсолютної правди у фотографії не існує.
Якби я показав вам знімок людини, ви б не знали, чи стоїть позаду неї хтось із наведеним пістолетом. Я обираю один ракурс, одну частку секунди й кажу, що це правда. У такому сенсі є багато «правд». Але точно існує чесність. Я розповідаю лише ті історії, які сам вважаю правдивими й важливими. Сподіваюся, розвиток ШІ зрештою приведе нас до того, що ми знову почнемо довіряти конкретним оповідачам, за роботою яких стежимо свідомо. Тож роль фотографа, режисера, журналіста знову зросте. Бо люди, яким можна довіряти, стануть ще потрібнішими.
Що найбільше вражає вас під час відвідин прифронтових територій? І про що ви думаєте, повертаючись звідти до звичайного життя?
Це важко пояснити, але перебування на передовій іноді дивним чином підбадьорює. Коли бачиш людей на межі втрати всього, розумієш, що для них справді важливо. Тоді як ми часто зациклюємося на речах, які не мають великого значення. Я ніколи не хотів би романтизувати зони бойових дій. Це пекло на землі, яке позбавляє людей гідності, свободи та вибору — усього того, що в мирних країнах ми сприймаємо як належне.
Є слово, яким часто зловживають, - стійкість. Мені кажуть, що я найстійкіша людина, яку вони зустрічали, і просять навчити цього. Моя відповідь завжди одна: цього не можна навчити.
Стійкість народжується, коли проходиш крізь страждання й темні часи. Випробування розтягують еластичність розуму, роблять нас сильнішими.
Це схоже на спортсмена, який готується до Олімпіади. Чотири роки він встає о четвертій ранку, бігає в темряві й холоді, і ніхто цього не бачить. А результат стає помітним на змаганнях. Так само й у житті: іноді потрібно просто проходити крізь труднощі день за днем, і зрештою відкриваєш у собі цю стійкість. Можливо, саме тому я часто зближуюся з людьми в зонах конфлікту. Вони бачать у моїх очах ті самі страждання й ту саму силу. Розуміють, що ми пережили щось схоже.
І я помічаю ще одну річ: стійкість — це не лише здатність долати труднощі, а й уміння цінувати життя більше, тому що кожна мить стає дорогоцінною. Саме цю спільну стійкість і здатність радіти життю я знаходжу на передовій.
Чи знаєте вже, куди вирушите за наступними історіями? І коли плануєте знову повернутися в Україну?
Я щойно повернувся з тримісячної подорожі й удома лише кілька днів. Це дуже незвично для мене. Протягом наступних шести тижнів я відвідаю сім країн. Але головний пріоритет - знову повернутися в Україну.
Україна для мене — другий дім.
Я вперше приїхав туди у 2010 році, за рік до поранення, працював над репортажем. Повернувся приблизно через рік після початку війни на Донбасі. У 2015-му працював поблизу лінії фронту. А від початку повномасштабного вторгнення проводжу в Україні разом із фондом по чотири-п’ять місяців щороку. Тож я повернуся, щойно зможу. Проведу там ще кілька тижнів, попрацюю на передовій, побуду з нашими бригадами швидкої допомоги. Хочу побачити, що ще ми можемо зробити для їхньої підтримки та які нові проєкти запустити заради України.
Фото на аватарці: Instagram / gilesduley
