Фотографії Каті Кондратьєвої — це не лише про зображення. Вона створює історії та передає через кадр внутрішній стан своїх героїв. Про мистецтво портрета, натхнення та пошук справжньої присутності говоримо у великому інтерв’ю.
Катю, ви вивчали медицину. Чому зрештою обрали фотографію? Як народилася ваша любов до цього мистецтва?
Це, мабуть, одна з найважливіших історій мого життя, яка повністю змінила його напрямок.
Під час навчання в медичному університеті я закохалася в хлопця, який захоплювався фотографією. Мені дуже хотілося проводити з ним більше часу, і фотографія стала тим, що нас об’єднувало. Я просила його про поради, багато фотографувала й щиро сподівалася, що, коли в мене почне виходити, він теж зацікавиться мною в романтичному сенсі. Але цього не сталося. Натомість сталося дещо набагато важливіше: я закохалася у фотографію.
Вона стала моїм ковтком свіжого повітря, способом дивитися на світ уважніше, помічати красу в найменших деталях і зберігати миті, які більше ніколи не повторяться. Через фотографію я почала не просто бачити людей, а відчувати їх — помічати їхні стани, історії, красу й силу.
Зараз я часто думаю, що життя влаштоване дуже дивно. Іноді люди приходять у наше життя не для того, щоб залишитися назавжди, а щоб відчинити двері, через які ми знаходимо своє справжнє покликання. Для мене саме так і сталося. І за це я завжди буду вдячна.
Чому саме портретна зйомка стала вашим головним напрямом у фотографії?
Мене завжди тягнуло до людей та їхніх історій. Саме портретна фотографія стала для мене інструментом, який дозволив зустріти неймовірну кількість особливих людей — кожного зі своїм досвідом, болем, перемогами та унікальним шляхом.
Мене завжди цікавило, що ховається за зовнішністю. Навіть у fashion-зйомках мене цікавили не лише одяг і стиль, а й емоція.
У якийсь момент я зрозуміла, що майже кожна моя зйомка перетворюється на своєрідну сповідь. Люди приходять до мене в дуже різні моменти свого життя: після великих втрат, перед новими починаннями, після важливих рішень чи просто тоді, коли відчувають, що змінилися. Для мене велика честь бути поруч у цей момент і допомогти їм побачити себе.
Ви фотографували багато відомих людей. Робота з ким із них вам запам’яталася особливо?
З Арнольдом Шварценеггером. Найбільше мене вразила його простота. В Америці є дуже влучний вислів: down to earth. Саме таким я його і відчула: відкритим, людяним і щирим. Особливо мене зворушила його підтримка України. Для мене як для людини, що пережила початок повномасштабної війни й документувала її наслідки, це мало особливе значення. Було дуже цінно бачити, що за образом легендарного актора й політика стоїть людина, яка щиро співпереживає та не боїться говорити про важливі речі.
Взагалі це один із найбільших подарунків моєї професії. Люди, яких ми звикли бачити на сцені чи екрані, у житті часто виявляються набагато простішими, теплішими й людянішими, ніж можна було уявити. Саме такі зустрічі залишають найглибший слід.
Ваші роботи дуже точно передають стан та емоцію. Як формувалися ваші бачення і стиль?
Через увагу, присутність, уміння слухати й по-справжньому чути. Через бажання бути не просто фотографом, а людиною поруч.
Для мене кожне знімання — це момент вразливості, простір, де можна бути собою, без ролей. Я ніколи не мала мети спеціально сформувати власний стиль. Він став природним наслідком того, як я бачу світ.
Фотографа робить фотографом не техніка, а здатність помічати. Це про фокус уваги, уміння читати між рядків, сильну інтуїцію і здатність відчувати те, що часто неможливо висловити словами.
Іноді енергія людини розповідає набагато більше, ніж будь-які слова. З роками це відчуття ставало глибшим завдяки медитативним практикам, часу наодинці із собою та зустрічам із людьми, під час яких ми торкалися таких глибинних тем, що навіть самі герої зізнавалися: вони ніколи раніше не ставили собі таких запитань.
Усе це навчило мене ще тонше відчувати людські стани.
Іноді така чутливість може ускладнювати життя. Коли ти настільки відкритий до людей, що достатньо лише зайти в кімнату — і вже відчуваєш її атмосферу, напругу чи спокій. Але разом із цим приходить і велика відповідальність: не просто відчути людину, а дбайливо передати це через фотографію.
Під час пандемії ви однією з перших започаткували концепцію онлайн-знімань. Чи продовжуєте ви працювати в такому форматі зараз?
Ні. Для мене це була радше вимушена адаптація до обставин, у яких ми всі опинилися. У той момент кожен із нас був ніби замкнений у чотирьох стінах, але мені дуже хотілося продовжувати творити й знаходити красу та трансформацію навіть у цих обмеженнях.
Саме тоді народилася ідея онлайн-зйомок. Мені було цікаво дослідити, чи можливо через екран створити справжню близькість і передати емоцію. І цей експеримент перевершив мої очікування — він показав, що фотографія значно більше залежить від зв’язку між людьми, ніж від фізичної відстані.
Але щойно з’явилася можливість знову зустрічатися наживо, я швидко повернулася до звичного формату. Для мене ніщо не може замінити живої присутності. Саме в одному просторі народжуються особливі моменти: паузи, погляди, тиша між словами — усе те, що часто неможливо передати онлайн.
Найбільшу цінність для мене має справжня людська присутність.
Чи є фотографи або митці, які вас надихають і якими ви захоплюєтесь?
Цікаво, але з кожним роком я все менше надихаюся саме фотографами. Сьогодні мене найбільше надихають люди — ті, з ким мені пощастило зустрітися й попрацювати.
Один із них — хореограф Джакоб Джонас. Коли я дізналася його історію, вона дуже мене вразила. Після діагнозу «рак» він не дозволив болю керувати своїм життям. Натомість трансформував його в мистецтво. Танцювальні постановки Джакоба настільки глибокі, що не потребують жодного слова. Достатньо просто дивитися — і по шкірі біжать мурашки.
Мене завжди захоплювали люди, які здатні перетворити свій найболючіший досвід на щось, що дарує надію та красу іншим.
Мабуть, саме в цьому я знаходжу найбільше натхнення. Мене надихають не стільки фотографії, скільки людські історії.
Кого б ви мріяли побачити у своєму об’єктиві?
Я б дуже хотіла сфотографувати Флоренс Велч із Florence + The Machine. Нещодавно мені пощастило побувати на її концерті в Лос-Анджелесі, і я досі не можу забути ту неймовірну енергію, яку вона випромінювала. Це дивовижна сила — водночас дика й дуже ніжна. Мені було б надзвичайно цікаво створити її портрет. Не просто сфотографувати співачку, чию музику я люблю, а спробувати передати ту внутрішню силу, свободу та вразливість, які роблять її такою магнетичною.
Для мене вона — приклад того, як творчість може надихати інших бути сміливішими й не боятися власної чутливості. Мене як фотографа найбільше приваблюють саме такі люди — ті, чия присутність здатна змінювати атмосферу навколо й допомагати іншим ставати ближчими до себе.
Також я б хотіла сфотографувати Ріка Рубіна. Мене захоплює не лише його внесок у музику, а й здатність створювати простір, у якому інші можуть розкритися і знайти свій справжній голос. Мені цікаво не просто створити портрет легендарного продюсера, а зустрітися з людиною, яка десятиліттями працює з творчістю, тишею, інтуїцією та людською природою, залишаючись при цьому інтровертом. Мені здається, ми багато в чому дивимося в одному напрямку — нас обох цікавить не зовнішнє, а те, що приховане всередині людини. Я б хотіла створити не просто його портрет, а розповісти історію про людину, яка допомогла сотням інших знайти власний голос.
Як ви ставитеся до розвитку ШІ та наскільки сильно, на вашу думку, він впливає на індустрію?
ШІ вже сильно змінив нашу індустрію. Сьогодні створювати зображення може практично кожен, не виходячи з дому. Це більше не потребує тих зусиль, які ще кілька років тому були невід’ємною частиною фотографії: пошуку локації, роботи зі світлом, підбору одягу, команди та стилістики.
Цікаво спостерігати, як усе більше рекламних кампаній створюється за допомогою ШІ. Для брендів це значно дешевше й швидше, адже дозволяє скоротити витрати на продакшн. І я розумію, чому цей інструмент стає таким популярним.
Кілька разів я навіть отримувала пропозиції від компаній, які працюють зі штучним інтелектом. Вони хотіли, щоб я допомогла навчати ШІ та створювати промпти відповідно до мого стилю. Але цьому неможливо навчити. Ми вже починаємо втомлюватися від надто ідеальної картинки. Багато AI-зображень виглядають бездоганно, але водночас занадто стерильно. У них часто не вистачає того, що робить мистецтво живим: недосконалості, випадковості, людської присутності. Світ переповнений бездоганними, але часто беземоційними зображеннями. Вони можуть бути технічно досконалими, але рідко зачіпають щось всередині.
Сьогодні ми дедалі більше прагнемо справжності. Не ідеальної шкіри, а зморшок. Не бездоганної симетрії, а характеру. Не картинки, а людини.
Я думаю, що ШІ стане чудовим інструментом для автоматизації рутинних процесів. Він уже допомагає економити час, пришвидшує роботу й відкриває нові творчі можливості. Але я не вірю, що він здатен замінити художника. Адже мистецтво народжується не лише з технічної майстерності, а і з життєвого досвіду, болю, любові, спостережень, інтуїції та бажання щось сказати світові.
Особливо це стосується портретної фотографії. Адже портрет — це не лише про те, як виглядає людина. Це про те, що вона проживає в цей момент. І поки між фотографом і людиною існує справжній контакт, жоден алгоритм не зможе повністю відтворити ту енергію, що народжується під час цієї зустрічі.
Авторка: Ксенія Ковальова
