Від весільних зйомок і до фронту: Костянтин і Влада Ліберови, видатні українські фотографи-документалісти, змінюють погляд на війну та життя. Їхні роботи публікували провідні світові медіа, а світлини неодноразово входили до добірки TIME Top 100 Photos of the Year. 24 лютого вони вже були готові виїхати з України. Авто стояло завантажене, але в останній момент Костя і Влада вирішили залишитися. Відтоді їхня камера стала свідком найболючіших сторінок цієї війни.
Костянтине, Владо, ваші світлини відомі в багатьох країнах. Ви фотографуєте вже багато років. Розкажіть, будь ласка, як у вас виникла ідея створити творчий дует?
Влада: Ми з Костею з початку наших стосунків в університеті пробували працювати разом. Це були й спроби відкриття маленького бізнесу, і сумісна робота в бізнесі моїх батьків. Тому, коли в житті Кості зʼявилась фотографія, вона зʼявилася в нашому житті загалом.
Спочатку Костя був фотографом, а я лише допомагала йому в пошуку перших клієнтів, менеджерила процеси та допомагала зробити його фотографію краще. Після початку повномасштабного вторгнення і я взяла камеру в руки.
Є думка, що спільна робота руйнівна для пари. Розкажіть про ситуації, які ви проходили разом на вашому творчому шляху.
Костянтин: Робота разом у стосунках — це насправді завжди додатковий виклик для цих стосунків, якщо ви не навчитеся розділяти роботу та особисте. За роки сумісної роботи в нас добре відточена ця навичка. Ми можемо сильно сваритись і бути не згодні одне з одним в робочих процесах, а за годину сидіти за романтичною вечерею, наче й не було нічого. І навпаки.
Хоч би як ми не сварилися як пара, це не кидатиме тінь на наші спільні проєкти та роботу.
Була смішна ситуація, коли ми в потязі посварились по роботі на очах у сусідів по купе. Був уже вечір, ми досварились по роботі та без плавного переходу поцілували одне одного й побажали гарних снів. Треба було бачити обличчя сусідів по купе в цей момент.
До початку повномасштабного вторгнення ви займалися художньою та комерційною фотографією. Чому на початку війни ви прийняли рішення документувати події? Чому не поїхали за кордон?
Костянтин: Насправді до 24 лютого, обговорюючи велику війну, ми планували поїхати з країни, якщо таке станеться. Наша робота тоді вже дозволяла нам відносно безболісно емігрувати в будь-яку країну Європи й продовжити там займатись фотографією. Але ми не змогли. 24-го вранці в нас були зібрані речі, повна речей машина, але ми так і не змогли прийняти це рішення. Тож просто розвантажили речі, повернулися додому і вже за кілька днів почали спочатку волонтерити по місту, а трохи згодом і знімати події. Чому? Бо ми українці, які хай і дуже пізно, але усвідомили значення цього слова та своєї ідентичності. Ми пишемо про це в нашій книзі «Очі війни». Там ми розповідаємо, як звичайні люди на наших очах перетворювалися на героїв. Це заряджало, а ще змушувало переосмислити все своє життя. Ми зрозуміли, що, на відміну від росіян, ми не «маленькі люди». Ми можемо впливати на хід подій. І це є в кожному з нас: ти або наважуєшся робити щось важливе, або ні.
На початку війни Влада отримала осколкове поранення під час редакційного завдання, над яким ви працювали. Скільки часу пішло на відновлення?
Влада: Ми їхали в бік Авдіївки, і по дорозі над нашою автівкою розкрився пакет «градів». Гучно, спалахи навколо і думки про те, що прикро було б загинути ось так, у машині. Насправді нам страшенно пощастило тоді. В машині, окрім нас, було двоє військових — обидва без каски. Це диво, що постраждала тільки я, і так відносно легко. Уламок досі в моєму тілі, лежить глибоко просто на тазовій кістці. Остаточно відновити рухливість я змогла десь через два місяці. І одразу ж прийняла рішення повертатись до роботи на фронті. Це було свідоме рішення, бо я розуміла, що якщо зволікатиму з цим, то, можливо, вже не зможу змусити себе це зробити.
Фотографії Ліберових, що здобули головну нагороду Getty Images в категорії Story of the Year
Костянтине, серед ваших нагород — відзнаки «За заслуги» та «За сприяння війську». Розкажіть, будь ласка, про серії робіт чи зйомки, які запамʼятались вам з воєнного часу найбільше?
Костянтин: Кілька наших робіт увійшли в щорічні підбірки журналу Time top 100 photo of the year. Це було у 22-му, 23-му та 25-му роках. Не знаю, чи можна назвати ці роботи знаковими, але вони точно важливі для всесвітнього уявлення про війну в нашій країні.
Наша фотографія — про людей. Про їхню стійкість, мужність, біль і втрати. За кожною з них — реальні люди та реальні історії.
Нам хотілось би, щоб жодна з них не була забута та загублена в сухій статистиці війни.
Декілька разів ви потрапляли в скандали через «порушення заборони та етичних норм» зйомок під час війни. Як, на вашу думку, такі заборони заважають документувати військову реальність такою, якою вона є насправді?
Влада: Етика важлива в документальній фотографії, особливо коли йдеться про такі чутливі теми, як війна. Тому казати, що це заважає, докорінно неправильно. Але я вважаю, те, що наша робота провокує дискусії, радше плюс, аніж мінус. Ми говоримо, ми шукаємо відповіді на питання, які звучать в цій професії з моменту її появи. І це нормально, навіть якщо цієї правильної відповіді не існує. Але я можу сказати з упевненістю: жоден воєнний документаліст не хоче робити цю роботу. Це важко, це болісно, бо кожен кадр і кожну історію ти пропускаєш крізь себе. Ми багато говорили на цю тему з нашими закордонними колегами, які також знімають війну в Україні. Вони не розуміють суті цих скандалів, бо в їхній уяві знімати війну, не показуючи її жорстокості, — це півміра, яку варто оминати. Тому що ти або чесний, або ні. Але вони також не розуміють, як це — бути фотографом-українцем, що живе серед українців, які втомилися від усього. У тому числі бути героями цих жахливих світлин. На нас лежить подвійна відповідальність. Ми це добре усвідомлюємо і завжди шукаємо баланс у роботі між тим, щоб твоя фотографія була чесною, промовистою, але не завдала болю її героям.
фотографії, які увійшли до книги «Очі війни»
Якщо уявити завершення війни — що б ви хотіли знімати?
Костянтин: Відновлення. Відбудову нашої країни. Роботи буде дуже багато насправді, головне — дожити до цього дня.
