Українська художниця Катя Лесів увійшла до списку учасників 18-ї Ліонської бієнале сучасного мистецтва, що відбудеться у Франції з 19 вересня до 13 грудня 2026 року. Напередодні міжнародної презентації мисткиня розповідає про новий проєкт, особистий досвід і те, як фотографія та артбук допомагають зберігати пам’ять.
Катю, Ліонська бієнале — одна з найважливіших подій у світі сучасного мистецтва. Якою була ваша перша думка, коли ви дізналися, що стали її учасницею?
Я отримала великого та уважного листа із запрошенням від кураторки бієнале Кетрін Ніколс, у якому відразу йшлося і про локацію, і про проєкт, яким вона зацікавилась. Мені було приємно, що Кетрін дізналася про мою практику через мою книгу «Я їду додому їсти шовковицю з дерева». Я одразу включилася в роботу, почала думати про експозицію.
Що для вас означає представляти Україну саме зараз, коли увага світу до українського мистецтва є надзвичайно високою? Ви відчуваєте це як відповідальність чи радше як можливість?
Структура бієнале в Ліоні відрізняється від більш відомої нам Венеційської. Там немає розділення на павільйони, що представляють окремі країни, експозиція курованої виставки розгортається у кількох різних локаціях. Для мене важливо, що моя робота займає політично означене місце в загальній експозиції бієнале, але при цьому залишається тихою, адже вона не повинна перекрикувати когось іншого.
Проте хочеться поставити вам зустрічне питання: чи дійсно увага до українського мистецтва є надзвичайно високою?
Загалом у своїй практиці я відчуваю велику відповідальність — у першу чергу за зрощення, збереження та форму субʼєктивного змісту. Це моя відповідальність як художниці: робота з індивідуальним голосом, зважаючи на контекст. Окрім цього, для мене важливо, щоб уявлення про Україну або українського художника не залишалось фіксованим, а було живим, різноманітним, уособленим як за кордоном, так і тут, в Україні.
Чи можна сказати, що робота, яку ви покажете в Ліоні, народилася саме з українського досвіду останніх років? Чи вона говорить про універсальні речі, зрозумілі всім, незалежно від місця перебування?
Назва цьогорічної бієнале звучить як To pass from one dream to another («Перехід від однієї мрії до іншої») і говорить про економіку у всіх можливих її проявах.
На бієнале я буду присутня з проєктом You can spend a night in the Villa. Його назва є цитатою: це запрошення переночувати на віллі Елаянтарха у Гельсінкі перед потягом до іншого міста, куди я їхала на резиденцію навесні 2022 року. Відтоді ми з донькою зупинялися на віллі ще кілька разів, наші зупинки там тривали від однієї ночі до двох місяців. Віллу можна порівняти зі знайомим для нас музеєм Варвари та Богдана Ханенків.
Відчуття, що ми живемо в музеї, залишалося навіть попри присутність неминучої рутини. З трирічною на той час донькою ми їмо, займаємося своїми справами, вона грає, я працюю, лікуємося від застуди, я підстригаю їй чубчик. фотографія стає свідком, як і простір, вона стає очима простору.
Ця робота народилася з нашарувань різних досвідів: материнства, материнства наодинці, війни, довгої зими, радості від першого світла в середині лютого, взаємодії з простором, фотографії тощо.
Чи змінився ваш художній почерк за останні кілька років?
Думаю, моя робота стала більш усвідомленою. Я багато працюю по-новому з матеріалами, в першу чергу це аналогова фотографія, книга і текст.
Які теми сьогодні вас хвилюють найбільше?
Способи чути й довіряти власному голосу в часи дуже голосного простору навколо.
Ваші роботи вимагають від глядача уважного, неспішного погляду. Чи думаєте ви про те, як сучасна культура швидкого споживання впливає на мистецтво?
Якщо говорити саме про культуру швидкого споживання, не беручи до уваги досвід війни, то в контексті мистецтва його можна розглядати як тілесний досвід або звичку. Тоді за допомогою простору всередині або навколо роботи можна запрошувати глядача рухати тілом інакше: гортати сторінки, підходити ближче, нахилитися, присісти, вдягнути рукавички, зняти взуття тощо.
Для мене важливим медіумом є книга. В першу чергу тому, що це тиха форма. Вона не почне сама гортатись, поки її не візьмеш до рук. Обкладинка в такому разі є буквальним запрошенням.
Далі ми відповідаємо на запрошення: беремо книгу до рук і починаємо гортати — або ж ні. Є багато ситуацій, коли у людини немає потреби змінювати швидкість. Але якщо така потреба зʼявиться, то моя відповідальність як художниці — побудувати простір таким чином, щоб цей досвід відбувся. Починаючи від тексту, що запрошує на виставку або говорить про книгу, і закінчуючи матеріалами, з яких ця робота зроблена, і світла, що на неї потрапляє.
Є багато магічного навколо цього.
Що для вас важливіше: щоб глядач зрозумів закладений вами сенс чи щоб він пережив власний досвід, навіть якщо той відрізнятиметься від вашого задуму?
І одне, і інше.
Так, наприклад, було із книгою «Я їду додому їсти шовковицю з дерева», що була видана у разом із іст паблішінг. Мені ставало боляче від думки, що сенс роботи може бути інтерпретований неправильно. Я усвідомлювала, що це дуже імовірно. Будучи “жінкою художницею”, “художницею мамою”, “художницею під час війни”, перебуваючи під час війни в Україні або за її межами і так далі. Трактування подібних ролей легко спрощують сенси роботи і в Україні, і за кордоном. Може здаватися, що ми знаємо про що ця робота лише тому, що художник чи художниця мають певний гендер, національність, вік чи, наприклад, досвід війни. Хоча досвід війни, як і будь-який інший є нескінченно різним для кожного, хто його переживає. Під словом неправильно у даному контексті, я маю на увазі спрощення. Це природня і небезпечна тенденція. Повертаючись до культури швидкого споживання, а особливо до реальності війни, спрощення відбувається автоматично. Моя задача була не дати такої можливості глядачу. При тому що ця робота проста, вона не спрощена. Вона видасться незрозумілою якщо спробувати прочитати її мимохідь. Тому уважний погляд, у певному сенсі тиша є єдиним можливим способом її зрозуміти.
При цьому, звісно я не можу і не хочу контролювати думки і відчуття глядача. Це завжди перетин особистих досвідів, настроїв окремих людей, загальні контексти. Від цього залежить наскільки близько робота зустрінеться з глядачем.
Я думаю про форму, як про захист ідеї. Матеріальність, що здатна донести субʼєктивне і безтілесне не спотворивши його, не применшити, не стати ще одним інструментом мімікрії, підспівуванню пісні, що лунає найголосніше на цей момент.
