Гастролі Київського державного фахового хореографічного коледжу імені Тетяни Таякіної з «Лісовою піснею» в Ісландії мали стати першими міжнародними гастролями студентів — і стали випробуванням, яке ніхто не міг передбачити. Загублений багаж із костюмами та декораціями, перенесена вистава, безсонні ночі, десятки дзвінків і відповідальність за майже пів сотні молодих артистів.
Для Катерини Кухар це була вже не лише сцена. Вперше вона опинилася по інший бік куліс — у ролі керівниці, яка відповідає не тільки за власний вихід, а за всю історію до останньої валізи. Між виставами, вирішенням кризових питань і майже безсонними ісландськими ночами залишалися чорні пляжі, гейзери, холодний дощ і несподівана зустріч з ісландським пожежником. З Катериною Кухар говоримо про відповідальність, жіночність під час стресу, красу, яка іноді приходить із запізненням, і про те, чому одна вистава може стати мовою, якою світ починає краще розуміти Україну.
Попри всі форс-мажори вам вдалося представити Україну на високому рівні. Якими ви запам’ятаєте ці гастролі?
За багато років гастролей я вперше побачила, як за кілька годин можна втратити майже все матеріальне: декорації, костюми, особисті речі майже п’ятдесяти людей. Але водночас зрозуміти, що найважливіше нікуди не зникло.
Наша команда, довіра одне до одного і бажання не підвести Україну виявилися сильнішими за будь-який форс-мажор. Саме тоді я ще раз переконалася: великі проєкти тримаються не на декораціях, а на людях.
Для вас це були особливі гастролі ще й тому, що вперше ви відповідали за студентів не лише як педагог, а як керівниця. Що виявилося найскладнішим?
Напевно, сьогодні я скажу, що бути директоркою психологічно складніше, ніж виходити на сцену. Коли ти сама виходиш на сцену, відповідаєш лише за себе. Ти контролюєш своє тіло, емоції, підготовку. Переживаєш до першого кроку — а потім музика і сцена повністю тебе поглинають. Ти розчиняєшся у світлі, образі, русі, і страх поступається місцем творчості. Коли ж відповідаєш за десятки людей, особливо за дітей, контролювати все вже неможливо. І саме це найскладніше.
До речі, про те, як я переживаю за своїх студентів під час вистав, у нас уже ходять меми. Кажуть, що я танцюю разом із ними, сидячи в залі. І це правда (сміється).
Я проживаю кожен їхній рух, кожен стрибок, кожну підтримку. Хвилююся навіть більше, ніж тоді, коли сама виходила на сцену. Бо якщо щось іде не так, ти вже не можеш підбігти й допомогти. Залишається тільки вірити, що все, чого ми навчали їх роками, спрацює саме в цю мить.
Тобто тепер у вас ніби сорок сім сердець замість одного?
Саме так. Коли ти відповідаєш майже за пів сотні людей, неможливо переживати лише за когось одного. У такі моменти керівник ніби має сорок сім сердець — по одному для кожного.
І, мабуть, найбільше хочеться одного: щоб після всіх труднощів у пам’яті дітей залишилося не відчуття страху, а відчуття щастя. Я дуже хотіла, щоб вони запам’ятали ці гастролі не через загублений багаж і безсонні ночі, а через перші міжнародні овації, сцену, спільні прогулянки, сміх, чорні пляжі, водоспади й гейзери. Щоб через багато років вони згадували не випробування, а красу, яка була поруч із нами.
Що ви самі винесли з цієї поїздки?
Я зрозуміла одну важливу річ: керівник не повинен знати відповіді на всі запитання. Він має не дозволити команді втратити віру, поки ці відповіді шукаються.
У кризі люди насамперед дивляться не на обставини, а на того, хто стоїть поруч. Якщо ти зберігаєш спокій, вони знаходять сили рухатися далі. Мабуть, саме це і є справжнє лідерство. А ще я зрозуміла, наскільки відрізняється відповідальність артиста від відповідальності керівника. Артист переживає за свій вихід на сцену. Керівник — за всю історію: від першої репетиції до останньої валізи й моменту, коли кожен студент повернеться додому до батьків.
Після двох безсонних діб у вас, здається, була ще й Ісландія, яку потрібно було побачити. Як ви її переживали?
Чесно? У той момент я майже не могла нею насолоджуватися. Коли сонце майже не заходить за горизонт, ти взагалі втрачаєш відчуття часу. А після кількох безсонних ночей організм уже просто не розуміє, що таке день, а що таке ніч. Саме вночі ми знайомилися з Ісландією. Було близько другої години ночі після двох безсонних діб. Ми жили в режимі постійних дзвінків, перемовин, рішень і очікування щодо повернення нашого багажу — а там були всі декорації, костюми й особисті речі. Білий пар гейзерів, чорні пляжі, сірководневі озера — усе це було ніби за склом. Я була настільки виснажена, що думала тільки про те, щоб бодай на кілька хвилин заплющити очі.
Нас буквально рятував ісландський пожежник, який вирішив показати нам свою країну й хоча б трохи відволікти від усього, що ми переживали. Холод, дощ, тепла ковдра, уривчастий сон у машині між локаціями… Зараз це звучить майже романтично. Тоді це була просто втома, яка вже не відчувалася тілом — вона відчувалася десь дуже глибоко. І тільки коли я сьогодні переглядаю фотографії, розумію, якою неймовірною була Ісландія. Іноді краса приходить до нас раніше, ніж ми встигаємо її відчути.
Ви згадали ісландського пожежника. Минулого разу ви казали, що жіночність допомагає вам зберігати флірт. Навіть у такому стресі вдалося трохи пофліртувати?
(Сміється.) Трішки. Це був справжній ісландський пожежник: зелені очі, татуювання на руках і дуже по-північному стримана харизма. Він возив нас уночі найкрасивішими локаціями, накидав мені на плечі свою теплу сорочку й увесь час тримав наді мною парасольку, щоб я не промокла. Після кількох днів суцільного стресу це був дуже красивий прояв чоловічої турботи. Іноді для гарного флірту зовсім не потрібні слова. Достатньо одного теплого жесту.
Що повертає вас до себе після стресу? Тиша, рух, краса, догляд, сукня, природа, сцена?
Мене повертає до себе краса в усіх її проявах. Прогулянки з донькою, література, нові знання, знайомства, рух, сцена. Саме вони нагадують мені, хто я є. Мені здається, культура сьогодні — це не розкіш. Це спосіб залишатися живими, красивими й видимими для світу. Особливо тоді, коли обставини намагаються переконати тебе у зворотному.
А що відбувається з жіночністю в момент кризи?
У кризі зникає все зайве: ролі, маски, зовнішній блиск. І тоді жіночність перестає бути тільки про зовнішність. Вона стає про внутрішню силу, витримку, здатність підтримати інших і водночас не втратити себе.
Я не думаю, що бути сильною означає перестати бути ніжною. Навпаки. Можливо, справжня сила саме в тому, щоб зберегти ніжність і людяність тоді, коли життя перевіряє тебе на міцність.
А що допомагало вам особисто не зламатися в ці дні?
Відчуття відповідальності. Коли поруч із тобою діти, ти просто не маєш права розсипатися. Ти можеш бути втомленою, можеш боятися, можеш не знати, що буде далі. Але вони дивляться на тебе — і ти збираєш себе знову. Мабуть, це і є одна з речей, яких я навчилася в цій поїздці: іноді ти знаходиш у собі сили не тому, що їх багато, а тому, що вони комусь потрібні.
Чи була реакція глядачів, яка особливо вам запам’яталася?
Після вистави до мене підійшла жінка й сказала: «Я прийшла подивитися балет, а пішла з відчуттям, що краще зрозуміла Україну». Для мене це була найбільша оцінка. Ми везли за кордон не лише виставу. Ми везли історію, культуру, нашу пам’ять і нашу гідність. І якщо хоча б одна людина після вистави захотіла дізнатися про Україну більше — значить, ми зробили те, заради чого приїхали.
Мені дуже близька думка, що культура не переконує силою. Вона переконує серцем.
Іноді одна вистава справді може зробити для країни більше, ніж десятки офіційних промов.
Фото: Оксана Підлісна
Зачіска та макіяж: Оксана Шеллінг
Одяг: The COAT by Katya Silchenko
