Так само як Різдво є значно більшим і ширшим за щедрівки та кутю, Великдень виходить далеко за межі смачної паски й крашанок. А історія свята на теренах України є складною й сповненою перешкод. Радянська машина на викорінення релігії не шкодувала часу й ресурсів: вірування християн висміювалися, важливі дати «переписувалися» на партійний лад, храми зачинялися, а люди боялися й переносили святкування у підпілля.
Однак попри десятиріччя гонінь і заборон, давні українські традиції й звичаї зберігалися та передавалися з покоління в покоління. Деяких з них дотримувалися наші предки ще з дохристиянських часів: після хрещення Русі нові свята й обряди наклалися на язичницькі, сформувавши унікальний набір вірувань і прикмет.
Сьогодні з нагоди наближення Великодня Harper`s Bazaar Ukraine розповідає про великодні традиції у різних куточках України.
Свідчення про Великдень в «Енциклопедії українознавства»
«Великдень — це головне весняне свято, що скупчило довкола себе низку обрядів, пов’язаних у далеку давнину з Благовіщенням, св. Юрієм і навіть святами зимового циклу, особливо з Новим Роком. Великдень зберіг просліди передхристиянських обрядів, що в загальному виявляють характеристичну паралельність до різдвяних і новорічних. Вони тісно пов’язані з хліборобським господарством, поминанням померлих, величанням і віншуванням, весільним сезоном і співанням обрядових пісень»,
— йдеться в «Енциклопедії українознавства».
Чотирнадцятитомна книга була укладена Науковим товариством імені Тараса Шевченка у період з 1940-х років до 1990-х. На її сторінках зібрані унікальні матеріали щодо української етнографії, культури, народного господарства тощо.
За свідченнями істориків, Великодню передує «вербна», або, як її ще називають, «квітна», «шуткова» неділя — коли віряни святять у церкві вербу й б’ють нею одне одного, примовляючи: «Будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля». Останній тиждень перед святом звався білим, чистим.
Усю роботу наші предки намагалися завершити до Чистого четверга, який на Покутті також називали жильним Великоднем, а у східних областях України — навським або мертвецьким Великоднем. Пов’язано це було з культом померлих, що, згідно з віруваннями, сходилися вночі до церкви на службу Божу. Окрім цього, у четвер українці йшли додому зі свічками, і несли їх так, аби вогонь не згас. Зберігали таку свічку до наступного Чистого четверга. У ніч проти Великодня молодь розводила багаття й на великодню службу йшла вже просто від нього.
Святкування Великодня в УПА, Гуцульщина, 1950-ті роки
«Великдень — свято радости й веселости, що об’єднує всю громаду спільним святкуванням. Три дні громада святкує під гомін дзвонів і співи веснянок і гагілок. Основний тон святу надає молодь, що віднині починає свою «вулицю», щоб покінчити її аж на Семена»,
— пишуть в «Енциклопедії».
Наші пращури вірили, що у Великдень відчиняються двері раю й грішні душі звільняються з пекла. Тож іще до сходу сонця відчиняли віконниці, аби одразу впустити світло в оселю. Часом світанок зустрічали в саду з молитвою, кланяючись до нього.
Традиційно день починали великодньою службою, на яку вдягали святкове вбрання й несли святити паски, крашанки й писанки. Окрім них, святили також шматки масла, сала й сиру, ковбасу, «вудженину», а також вузлики з маком, пшоном, сіллю, перцем, хроном тощо. Після «утрені» всі христосувалися під церквою й обмінювалися крашанками. Вони, до речі, загалом відігравали важливу обрядову роль у святкуванні: крашанки не лише передавали одне одному, а й у вигляді шкарлупи пускали на воду до «рахманів», клали на гроби померлих або закопували до могил, а наступного дня виймали й віддавали бідним.
Гуцульщина
Чи не найкраще українські великодні традиції збереглися на Гуцульщині, де й до сьогодні збереглася велика кількість обрядів. Приготування до Великодня тут розпочинають заздалегідь й неабияку уваги приділяють деталям.
Так, як розповідає видання Ukrainian People, Вербну неділю на Гуцульщині також називали Бечковою, адже вербні гілки, які святять у цей день, — це бечка. Викидати їх не прийнято, натомість гуцули зберігали їх за іконами до наступної Вербної неділі, використовуючи як захист від хвороб і нечистої сили, й спалювали у печі під час випікання пасок.
У середу або четвер (а часом у суботу) перед Великоднем здійснювали ще один незвичний обряд — «гріли діда». Зранку на пагорбах поблизу хат запалювали вогнища, й діти ходили оселями й виголошували: «Грійте діда! Грійте діда! Дайте хліба! Аби вам овечки, аби вам ягнички, аби вам телички». З будинків їм відповідали: «Гріємо, гріємо, даємо!» — та дарували кукуци (спеціально спечені маленькі хлібці).
Окрім цього, у Живний четвер велике значення надавали й іншій стихії — воді. Дівчата ще вдосвіта вмивалися нею там, «де сходяться три потоки»; виливали воду на перехрестях, аби відвернути від себе хвороби.
Чимало вірувань були пов’язані з писанкарством, зокрема під час писання не можна було згадувати про померлих. Не менш особливим був і процес випікання пасок: дрова для печі заготовлялися спеціально, а запалювалася вона «живим вогнем» — добутим через тертя паличок. Під час просівання борошна на підлозі лежала сокира, накрита гунею; місячи тісто, господиня мала стояти на ній, вбрана у новий святковий одяг. Поставивши паску в піч, господиня мила руки й торкалася ними дітей, бажаючи бути величними.
У ніч із суботи на неділю на пагорбах або безпосередньо біля церков запалювали ритуальні великодні вогнища. Святити паску, загорнуту в скатертину, ніс господар, дружина ж його брала яйця, сир, хрін, сіль тощо.
Одразу після богослужіння гуцули поспішали додому. Як згадує «Енциклопедія українознавства», господарі тричі обходили хату, заходили до стайні, христосувалися з худобою, торкаючись тварин свячевом і кладучи їм шматки паски з сіллю.
«Лише після цього входять до хати, церемоніяльно розбирають «дорінник» над головами дітей і сідають до столу розговлятися. Потім паска і свячене залишаються три дні на столі, а для померлих загортається шматок паски і троє крашанок і ставиться на піч або на комин».
На Гуцульщині у великодній «волочінний понеділок» гурти молоді ходили від будинку до будинку з привітаннями. Хлопці обмінювалися крашанками з дівчатами й справляли передвесільні оглядини.
Галичина
У Чистий четвер — саме така назва переважала на Галичині — господарі прибирали в будинку, на подвір’ї, у стайнях тощо. Про це повідомляє «Галицький кореспондент». У цей день готували сіль до Великодня, яку потім зберігали протягом року. Окрім цього, дівчата в Чистий четвер ворожили собі на красу, а від хвороб деякі віряни давали обітницю нічого не їсти до Великодня.
У Страсну п’ятницю галичани випікали паски, а в суботу — робили крашанки. Найбільше використовували червоний колір, що символізував кров Господню. Цікаво також, що перше яйце було заведено зберігати, ним «підкурювали хворого на пропасницю».
Святкування Великодня в УПА, Чорний ліс, 1944 рік
«Енциклопедія українознавства» згадує, що у місті Яворів, що на Західній Галичині, молодь на Великдень співала дівчатам і молодицям, які повінчалися в «зимне пущення», величальні пісні — риндзівки.
Після Великодня, у провідну п’ятницю й суботу, на Галичині поминали померлих. У цей день на «проводи», що завершувалися веселощами на «бабиному празнику», люди приносили з собою горілку або вино та закуску й сідали біля могил своїх близьких.
«Частуються залишками страв із Великодня й крашанками, а після цього залишають на могилі рештки харчів та сіль і виливають туди чарку горілки, промовляючи: "Їжте, пийте, уживайте та нас грішних споминайте!" Інколи могилку обводять свяченою крейдою і загортають у землю по крашанці, скибці хліба й частині свяченого».
Полісся
Згідно з віруваннями мешканців Полісся, Чистий четвер має дати людині здоров’я на весь рік. Про це розповіла кандидатка історичних наук Світлана Чибирак із Луцька в інтерв’ю «Суспільному». Окрім цього, особливо популярним у цей день було випалювання димом зі свічки, що її запаленою принесли з церкви, хрестиків на балях.
Також у четвер на Поліссі розписували яйця — вважалося, що так вони довго зберігатимуться. Робили писанки дівчата на самоті, часом навіть вночі — щоб ніхто не «врік». В оздобленні переважали візерунки червоного й білого кольорів, у розписах зчитувалися рослинні й солярні символи. Щодо фарбування яєць, то найпопулярнішим способом тут було використання цибулевого лушпиння. Інколи застосовували й гілки вільхи та тополі, траву.
Великодні паски було заведено випікати у четвер або суботу. Однак історикиня зазначає, що, наприклад, у деяких селах на Страсну п’ятницю з житнього борошна готували «чорну» паску. В суботу ж пекли «білу» — з пшеничного борошна.
До великодніх кошиків мешканці Полісся клали не лише паски й крашанки або писанки, а й копчені та печені м’ясні продукти, сир, хрін тощо. А от сіль до церкви носили не всюди — деякі були переконані, що її у кошик кладуть лише відьми.
Видання Ukrainian People також зазначає, що на Волині в перший день свят господар роздавав кожному по писанці, яку треба було «з’їсти зі шкаралупою, бо шкаралупа свячена». Водночас Світлана Чибирак у розмові з «Суспільним» усе ж розповідає, що в окремих селах існувала традиція знімати шкарлупу з яйця, перш ніж освячувати його.
Окрім цього, деякі мешканці Полісся вважали, що за великоднім столом спочатку треба з’їсти хрін, а не яйце.
Наддніпрянська Україна
Унікальними традиціями вирізнялася й Наддніпрянщина, де, наприклад, була поширена така великодня страва, як сирна паска. Від інших регіонів дещо відрізнявся й великодній кошик — люди клали до нього ножа, яким потім розрізали освячену паску. На Волині, за інформацією «УП. Життя», ніж у кошику вважався ознакою відьомства.
«Енциклопедія українознавства» також розповідає, що після завершення великодньої служби люди поверталися до хати, ставили кошик на стіл, і найстарший у родині розв’язував рушники зі свяченим, нарізав з усього по шматку й роздавав кожному разом із кусником проскурки.
Чимало українських обрядів, на жаль, все ж було втрачено. Так, одним із них було «волочіння» — згідно з писаннями Івана Вишенського, що їх цитує «Енциклопедія», колись дуже поширене, проте збереглося лише у формі відвідування близьких і сусідів та дарування їм калачів і крашанок.
У XIX століття також був поширений звичай вітати господарів зі святами піснями, схожими на колядки.
Великодній стіл на Полтавщині, 1910-ті роки
hroniky.com
