Кінофестиваль у Каннах — грандіозна подія, яка традиційно асоціюється з прем’єрами, червоною доріжкою та пальмовими гілками. Але за понад сімдесят років існування він перетворився також на одну з найважливіших модних платформ. Це майданчик, де зірки демонструють як вечірні вбрання, так і особисту позицію, а іноді й прямий спротив дрескоду. Каннський фестиваль давно вийшов за межі кінематографічного контексту: тут уважно стежать не лише за фільмами, а й за кутюрними деталями суконь, провокаціями на сходах Palais des Festivals і порушеннями формальних правил.
Американське видання Variety влучно описує фестиваль як найвишуканіше та найелегантніше свято кіно. Але для fashion-індустрії Канни — це ще й місце для репрезентації ідеальної (або, навпаки, демонстративно недосконалої) краси. І місце, де зафіксовано чимало історичних модних моментів. Від Бріжіт Бардо до Грейс Келлі, Джейн Біркін і Леді Ді — за 77 років легендарними сходами montée des marches, червоною доріжкою довжиною 60 метрів із 24 сходинками до входу в Palais des Festivals, пройшлися всі. Але на набережній Croisette червоний хідник працює цілодобово протягом усіх десяти днів фестивалю. Адже, крім вечірніх прем’єр із розкішними вечірніми образами, на фестивалі можна побачити ще й денні «розслаблені» аутфіти зірок перед камерами з видом на море. Вони бувають як стриманими, так і демонстративно ефектними, але завжди поза межами офіційного дрескоду події.
У своїй 77-річній історії фестиваль пройшов шлях від строгої елегантності до іронічної провокації — і саме ця еволюція робить його найяскравішим модним феноменом серед усіх подій культурного календаря.
Софі Лорен, 1953
Одрі Хепберн, 1960 рік
Хронологія: як усе починалося
Перший офіційний Каннський фестиваль відбувся 1946 року. Тоді дрескод був чітким і майже безапеляційним: чоловіки мали вдягатися в смокінги та краватки, жінки — в довгі сукні і взуття на підборах. Але вже тоді знаходилися люди, які не збиралися грати за цими правилами. Наприклад, Пабло Пікассо у 1953 році з’явився на прем’єрі в куртці з овчини поверх вельветового смокінгу. А письменник Генрі Міллер, член журі 1960 року, відмовився зняти свій улюблений картатий піджак. Незважаючи на це, його пустили, а його голос допоміг здобути «Золоту пальмову гілку» стрічці Фелліні La Dolce Vita.
У 50-ті роки на доріжці домінували класичні образи: Софі Лорен, Джейн Менсфілд, Елізабет Тейлор, Інгрід Бергман. Це були часи післявоєнного оптимізму, буму економіки й глянцевої версії гламурного життя. Вбрання з корсетами, об’ємні спідниці, хутряні накидки, коштовності — все це формувало канон каннської естетики.
Але вже в той час денні виходи зірок мали інший настрій. Той самий фестиваль, що ввечері був територією розкішного тюлю і діамантів, удень дозволяв неформальні виходи, ніби спеціально створені для об’єктивів фотографів. Так, Бріжіт Бардо 1953 року не лише з’явилась на червоній доріжці в еталонному образі з летючою сукнею і пухнастим шалем, але й позувала на пляжі в бікіні — вперше для фестивалю. Знімки стали сенсацією і символом нової жіночої свободи.
Бріжіт Бардо
Б'янка Джаггер із Гельмутом Бергером, 1975 рік
Елізабет Тейлор, 1957 рік
Порушення дрескоду: від протесту до перформансу
Однією з головних характеристик Канн є формальний дрескод — і постійне його порушення. З одного боку, правила залишаються майже незмінними: смокінг для чоловіків, вечірня сукня і підбори для жінок. З іншого — ці жорсткі вимоги спонукають до спротиву.
У 1991 році Мадонна з’явилась на червоній доріжці у накидці з тафти, під якою була біла білизна з культовим конусним бюстгальтером Jean Paul Gaultier. Вихід був більше схожий на театральну постановку, ніж на почесний прохід. У 1997 році Мілла Йовович вийшла на доріжку в прозорій сукні від Джона Гальяно — і знову порушила норми. Джулія Робертс 2016 року взагалі піднялася сходами босоніж — прямий жест проти вимоги про підбори, яка тоді активно обговорювалась.
Список таких трансгресій довгий. Інес де ля Фрессанж, Кейт Бланшетт, Крістен Стюарт — кожна мала свій спосіб сказати: «Я одягнена так, як хочу, а не як належить». Цікаво, що такі образи часто ставали ключовими в історії фестивалю. Наприклад, Кейт Мосс 1998 року вийшла на червону доріжку у чорній сукні до колін із пером на декольте, без макіяжу. Це стало модною заявою, яку досі цитують як еталон мінімалізму.
Мадонна у конусоподібному бюстгальтері Jean Paul Gaultier, 1991 рік
Мілла Йовович у сукні Джона Гальяно на прем'єрі фільму «П'ятий елемент», 1997 рік
Кейт Мосс, 1998 рік
Символічні образи останніх десятиліть
Деякі зірки використовували Канни як простір для модних алюзій. У 1987 році принцеса Діана вийшла на доріжку в блакитній сукні Catherine Walker, яка нагадувала образ Грейс Келлі у фільмі «Спіймати злодія». У 2010-му Кейт Бланшетт вшанувала пам’ять дизайнера Alexander McQueen, який нещодавно помер, з’явившись у складній сукні з архівів бренду.
Не бракувало і цитувань модної історії: Ріанна 2017 року вийшла в білій сукні Dior, а Ель Фаннінг 2019-го з'явилася в сучасній версії костюма Bar від Dior. Шарліз Терон обрала чоловічий чорний смокінг Dior у 2016-му, підтримавши тренд на андрогінні образи.
Іноді провокація була навмисною: акторка Чиччоліна в 1988 році прийшла майже без одягу, з рожевою іграшкою замість клатча. Але такі виходи не можна звести до скандалу заради скандалу — це часто були частини персонального наративу, або заяви про свободу самовираження.
Принцеса Діана в блакитній сукні Catherine Walker, 1987 рік
Кейт Бланшетт у сукні-кімоно від Alexander McQueen, 2006 рік
Ріанна в білій сукні Dior, 2017 рік
Ель Фаннінг, 2019 рік
Де дрескод, там і контекст
Каннський фестиваль залишився одним з небагатьох червоних доріжок, де дрескод формально ще діє. Але саме ця строгість й породила бажання до інтерпретацій. Вечірні образи, денні фотосесії, пляжні виходи — все це перетворило Croisette на полігон для модних висловлювань.
Це своєрідний тест на сміливість, розуміння контексту і здатність перетворити вихід у новину. Тому Канни щороку залишаються головною модною подією травня. І поки одні зірки обирають кутюр, інші — виклик правилам. У цьому й полягає феномен Cannes fashion: це подія, де заборони лише підкреслюють бажання їх порушити.
Іронія в тому, що фестиваль проходить буквально за кілька кроків від пляжів Лазурового узбережжя, де місцеві спокійно засмагають топлес. У наготі, виразних силуетах чи босих ногах на червоній доріжці немає нічого поганого — якщо це особистий вибір, а не просто частина маркетингової кампанії. Цього року буде особливо цікаво стежити за тими, хто вирішить порушити правила, адже організатори запровадили нові обмеження: заради «пристойності» тепер заборонені оголені тіла, надмірно об’ємні сукні та довгі шлейфи. Фестиваль уже пообіцяв жорстко реагувати на порушення. Та, як показує досвід, саме модні бунтарі часто стають справжніми зірками Канн.
Шерон Стоун, 1995 рік
Іспанська акторка Вікторія Абріль у відвертому блейзері, 1997 рік
Бред Пітт і Дженніфер Еністон, 2004 рік
Крістен Стюарт йде босоніж, 2018 рік
Летиція Каста в сукні Dior Haute Couture, 2013 рік
Белла Хадід в Alexandre Vauthier, 2016 рік
