28 листопада 1973 року в королівському театрі Версаля відбувся показ, що увійшов в історію як «Битва за Версаль»: протистояння п’яти французьких і п’яти американських модних домів. Те, що мало стати благодійним заходом, перетворилось на символічну зміну модної епохи.
Битву 1973 року задумали як збір коштів на реставрацію Версальського палацу. Але під покровом благодійності розгорнулося справжнє суперництво двох модних світів: старої гвардії французької haute couture (Ів Сен-Лоран, Юбер де Живанші, П’єр Карден, Емануель Унгаро та Марк Бохан (Dior) проти молодої енергії американського ready-to-wear (Голстон, Стівен Берроуз, Оскар де ла Рента, Білл Бласс та Енн Кляйн). Політичний контекст, расові питання, амбіції та несподівані рішення — все це зробило показ унікальним культурним явищем.
«Битва за Версаль»
Антагоністи в одній залі
Організаторкою заходу стала баронеса Марі-Елен де Ротшильд, а ідея належала американській піарниці Елеонор Ламберт. Французькі дизайнери, впевнені у своїй перевазі, готувалися до шоу з розмахом: складні декорації, оркестри та театралізовані постановки. Американці ж, обмежені в бюджеті та часі, зробили ставку на енергію, сучасність і простоту.
Напруга між сторонами була відчутною. Особливо гострим був конфлікт між Івом Сен-Лораном і Голстоном. Підготовка до шоу розкрила глибокі конфлікти.
У той час Сен-Лоран усе ще вважався майстром от-кутюр, хоча вже почав виготовляти одяг для повсякденного носіння. Голстон, натомість, абсолютно протилежний: у 41 рік дизайнер, який завжди носить водолазку під піджаком, закохує американок у свій набагато менш вишуканий прет-а-порте.
«Я даю жінкам те, чого вони хочуть: комфорт і сексуальність. Це так просто»,
— заявляв Голстон.
Голстон
Найгіршим для Голстона було те, що люди насмілювалися порівнювати його з Івом Сен-Лораном. Їхня взаємна ненависть стала публічною.
Сен-Лоран, своєю чергою, називав такі порівняння смішними:
«Голстон — не дизайнер, він просто робить красиві речі».
Сен-Лоран також вважав, що Голстон копіює його стиль, на що той відповідав:
«Ми всі щось запозичуємо, але робимо це по-своєму».
Амбіційний Голстон та інтелектуальний Ів терпіти одне одного не могли. Ця ворожнеча лише підсилювала драматизм події.
Американські моделі, серед яких були темношкірі Пет Клівленд, Бетан Хардісон, Дженніфер Брайс, Рамона Сондерс, прилетіли до Парижа, не уявляючи, що стануть частиною модної революції. Їх зустрів холодний Королівський оперний театр без елементарних зручностей — у кулуарах було настільки холодно, що моделі замерзали. Напруга сягала апогею не лише фізично, але й психологічно.
Ів Сен-Лоран
Щоб змінити атмосферу, за два дні до показу Голстон влаштував велику вечерю на честь Лайзи Міннеллі — на той момент співачка перебувала на піку слави — у ресторані Maxim’s. Лайма щойно отримала «Оскар» за фільм «Кабаре» і була однією з найближчих подруг дизайнера. Переконати її взяти участь у модному двобої стало одним з головних досягнень американського табору.
«Для нас, американців, Голлівуд — це щось на кшталт королівської сім'ї. Ми мали відповідати рівню французької аристократії!»,
— згадує Пет Клівленд.
Ця вечеря стає своєрідним перемир’ям. Ів Сен-Лоран погоджується прийти в оточенні свого найближчого кола: Бетті Катрю, Клари Сен і Лулу де ла Фалез. Вони сидять за одним столом з Енді Ворголом — фігурою, яка викликає повагу в усіх і в якого Ів, до речі, замовив портрет за рік до цього. Як бачимо, він не байдужий до американської сучасності...
Ів Сен-Лоран, Лулу де ля Фалез та друзі.
Нарешті настає великий вечір
Запрошення, надруковане золотими літерами на блакитному тлі, повідомляє, що «грандіозна розвага у Версалі» розпочнеться о 21:00. Воно також уточнює, що дрескод — вечірнє вбрання.
Перше розчарування: в театрі Ґабрієль (інша назва Королівської опери) все ще дуже холодно. Серед 700 гостей ті, хто здогадався вдягнути хутро, не зніматимуть його цілий вечір. Грейс Келлі (вона одягнена у бежево-червоне вбрання від мадам Ґре) та Елізабет Тейлор тремтіли від холоду.
Французька половина: дорого, розкішно, непереконливо
Французька частина шоу виглядала, за словами очевидців, як переосмислений щорічний парад у Нью-Йорку Macy’s у День подяки. Шоу відкрила Жозефіна Бейкер, після чого глядачі побачили двогодинну феєрію з використанням складних декорацій. Було дорого, пафосно і надмірно театралізовано: казкові декорації, гігантські гарбузи, картонні ракети, ренесансні вози, рогаті носороги, що тягнули вагони.
Моделі дефілювали в класичних образах, а сцена нагадувала театральну постановку. Проте, попри всю розкіш, шоу здавалося застарілим і перевантаженим. Навіть витонченість Givenchy та Yves Saint Laurent не врятувала загальної картини.
«Битва за Версаль»
Американська відповідь: простота, енергія, розмаїття
Коли завіса відкрилась вдруге, глядачі побачили Лайзу Міннеллі, яка співала Bonjour, Paris на сцені без декорацій і реквізиту. Її підтримували моделі, що танцювали. У цьому була вся суть американського показу: не демонстрація одягу як мистецтва, а життя, енергія, рух. Американська частина шоу тривала лише 30 хвилин, але цього вистачило, щоб захопити увагу публіки.
Лайза Міннеллі виступає під час показу
Темношкірі топмоделі буквально викликали фурор: французька публіка була у захваті. Сьогодні в це важко повірити, але до того моменту подіуми в Парижі були повністю білими.
Моделі, зокрема Пет Клівленд, Бетанн Хардісон та Дженніфер Брайс, вражали глядачів своєю енергією, харизмою та сучасним стилем. Вони не просто дефілювали — вони танцювали, посміхалися і взаємодіяли з публікою, що було новаторським для того часу.
Стівен Берроуз, єдиний темношкірий дизайнер серед учасників, представив яскраві, рухливі образи, які відображали дух нью-йоркських клубів. Його lettuce hem — хвилясті краї суконь — стали символом нової епохи в моді.
На відміну від французів, американці проявили солідарність. Оскар де ла Рента, який воював з Анною Кляйн, у підсумку допоміг їй у створенні силуетів. А Голстон, який ще під час репетицій хотів усе кинути, тепер допомагав одягати моделей дизайнерів, яких ще кілька годин тому вважав своїми конкурентами. Без сумніву, через брак фінансування вони не могли розраховувати на дорогі декорації, якими користувалися французькі дизайнери. Цей недолік перетворився на перевагу, оскільки ці декорації на білому тлі виглядали набагато сучасніше, ніж переповнені декорації першої половини.
Американські моделі веселі, усміхнені, стрибають, співають і танцюють під музику нічних клубів. В даному випадку згадалася саме Соня Рікель. Пет Клівленд переконана, що матч закінчився успішно.
«Ми виграли Олімпіаду!» — згадувала згодом Анна Кляйн. Пет Клівленд сміялася: «Шах і мат!»
Версаль як дзеркало модної еволюції
Битва завершилась аплодисментами, захопленням і перемогою американців. Увечері, під час балу, моделі, аристократи і зірки розчинялись у балах і плітках. Одні обговорювали роман Маріси Беренсон з Девідом Ротшильдом. Інші — обслугу в білих перуках. Але головне вже відбулося — американська мода заявила про себе на повний голос.
Глядачі, серед яких були Грейс Келлі, Енді Воргол, Джейн Біркін та Елізабет Тейлор, були в захваті від американського виступу. Після шоу вони аплодували стоячи, а моделі зі сльозами на очах вигукували: «Вони нас люблять!» Цей вечір став переломним моментом для американської моди, яка вперше отримала визнання на світовій арені.
Крім того, «Битва за Версаль» стала важливою віхою для темношкірих моделей, відкривши їм двері до європейських подіумів. Це був крок до більшої інклюзивності та різноманіття в модній індустрії.
Зібрані кошти — 1,2 мільйона франків — пішли на реставрацію Версаля. Але у світовій моді результат був ще вагомішим: вперше американський підхід — демократичний, функціональний, емоційний — довів свою релевантність поряд із європейським глянцем.
Ів Сен-Лоран на вечорі «Битва за Версаль»
Що залишилось від тієї перемоги?
Через п’ятдесят років після події «Битва за Версаль» залишається символом змін у моді. Вона показала, що мода може бути сучасною, доступною та відображати різноманіття суспільства. Цей вечір не лише змінив сприйняття американської моди, але й став поштовхом до більшої інклюзивності в індустрії загалом.
Сьогодні багато хто забув імена Стівена Берроуза чи Анни Кляйн. Але вплив «Битви за Версаль» важко переоцінити. Вона стала передвісником світових успіхів американських дизайнерів — від Тома Форда до Марка Джейкобса. Водночас французькі модні доми, зосереджені в руках потужних люксових конгломератів, зберегли символічне лідерство. Париж досі вважається головною fashion-столицею.
Але саме в той холодний листопадовий вечір 1973 року стало ясно: мода — це енергія, сміливість, відкритість.
The Battle of Versailles. The Fashion Showdown of 1973 — книга Марка Бозека з архівними фото Білла Каннінгема і Жан-Люса Юре, свідченнями Лайзи Міннеллі, Пет Клівленд і навіть Diet Prada — це детальний погляд на момент, коли мода вийшла з замку і вийшла у світ. Це видання стало важливим джерелом для розуміння значення тієї події в історії моди.
