З 20 листопада в український прокат виходить новий фільм Павла Острікова «Ти — космос» — делікатна, майже невагома історія про вразливість, тишу та людяність, які ми так легко втрачаємо у часи турбулентності. У центрі стрічки — герой Володимира Кравчука, чоловік, що шукає свою орбіту й намагається почути власний внутрішній простір так само уважно, як безкінечність довкола.
Ми поговорили з актором про довоєнну м’якість, яку зберіг у собі фільм, про мистецтво мовчання, що інколи промовляє гучніше за слова, та про творчий ризик, який став для нього особистою точкою гравітації.
Чому варто подивитися «Ти — космос»?
Над фільмом ми працювали ще до повномасштабної війни — і в ньому збереглася наша довоєнна м’якість: певна дитячість, інфантильність, відкритість. У ньому ще немає тієї суворості, яка з’явилася в нас за ці роки. Ми всі змінилися, стали обережнішими, стриманішими, ніби вбралися в емоційну броню.
Але цей фільм повертає до чогось базового — до відчуття людяності. До того, що бути людиною для іншої людини — це найархаїчніше прагнення, яке завжди було в нас. Можливо, за жорсткістю сьогоднішнього часу ми про це трохи забули. Але під час перегляду воно точно відгукнеться.
Бо все це — уже всередині нас. Просто зараз ми рідше туди дивимося, щоб не боліло. Ми стаємо емоційно стійкими, наїжаченими, із залізною шкірою. А фільм — про вразливість. І про те, що саме вона, зрештою, є нашою силою.
Ваш герой у фільмі ніби людина, яка шукає свою орбіту. Яка внутрішня координата була головною для вас під час зйомок?
Мені було важливо показати, що неідеальні люди поруч із нами — іноді трохи грубуваті, інколи без розвиненого емоційного інтелекту, без терапії чи «правильних» слів — теж можуть бути дуже людяними. І ця людяність часто перекриває будь-які їхні недоліки. Це як сусід, який не завжди вітається, але в момент, коли вам важко, саме він приносить вам щось домашнє й тепле. У таких дрібницях і проявляється справжня краса.
Що для вас означає космос у цьому фільмі? Це простір, втеча, самотність чи, навпаки, можливість зв’язку?
Для мене космос — це передусім простір. І дуже влучне тло для виділення героя. Він існує в космосі зовнішньому — і водночас у своєму космосі внутрішньому.
Мені подобається ця алегорія: коли ми бачимо космос за межами корабля і космос всередині Андрія Мельника. Його маленькі «планети»: музика, самотність, пам’ять про батьків, дрібні пристрасті, які формують його світ.
Це два паралельні космоси, що існують одночасно — і саме в цьому їхня сила.
Який момент у роботі над роллю став для вас точкою гравітації — тим, де герой зазвучав?
Коли я читав сценарій, мене одразу зачепила одна риса героя: його стосунки з жінками здаються трохи кострубатими, незрілими. Він поводиться як людина, якій бракує досвіду, але натомість у нього дуже багато щирості.
Це той тип людей, які не вміють «поступово закохуватися»: він або не відчуває нічого, або раптом любить повністю. Він не розпізнає момент зародження почуття — воно просто з’являється. Мені хотілося показати цю нібито недосконалість, яка раптом може стати його чеснотою.
У фільмі багато пауз і тиші. Чи було вам легко говорити через мовчання?
Мені дуже близьке мовчання. Я люблю людей і люблю бути серед них, але водночас у моєму житті були періоди свідомого усамітнення. Колись я проходив «віпасану» — десять днів тиші, без телефону, книжок, будь-яких стимулів. Це сильний досвід, коли лишаєшся сам на сам із собою.
Був і інший період: я жив у Карпатах, у будинку в лісі, під горою. Це теж було про тишу і внутрішню роботу. Тож для мене мовчання в кіно — не дискомфорт, а, навпаки, природний стан, який я повністю приймаю.
Я дуже люблю людей і не хотів би стати відлюдником — але я глибоко поважаю тишу і тих, хто в ній живе.
А якою була атмосфера на знімальному майданчику? Ближчою до космічної медитації чи земної драми?
Все ж таки більше земна драма. На майданчику були моменти, які відчувалися майже медитативними — із тишею, спокоєм, ритмом дихання. Але в основі фільму — почуття двох людей. Це як у медитації: ти занурюєшся у себе, а в певний момент доходиш до висновку, що тобі потрібна інша людина. Так і тут — баланс між внутрішнім простором і зв’язком. На екрані це виглядає як космос, а в процесі роботи це дуже людська, земна історія.
А якщо уявити, що кожна роль залишає слід, то яким буде слід після «Ти — космос»?
Внутрішньо цей слід уже залишився. Насамперед тому, що я дозволив собі ризикнути. До цього в мене не було головних ролей, і я міг злякатися, відмовитися, сказати собі, що не впораюся. Але я ризикнув. Ця сміливість, цей маленький авантюризм — вони вже є в мені. Я сказав собі: «Я можу. Я спробую. Я зможу». І ця творча сміливість тепер зі мною. Можливо, не назавжди, але точно на довгий час.
Який фільм, пісня або запах асоціюється у вас з нескінченністю, з космосом?
Для мене «внутрішній космос» найбільше перегукується з українським фільмом «Голос трави» — українською містичною драмою, знятою за мотивами оповідань письменника-шістдесятника Валерія Шевчука. Це історія про стару чаклунку, яка передає всі свої знання молодшій (її зіграла Ольга Сумська), і про тонкий зв’язок людини з природою. Там є дуже сильний момент, коли звучить фраза: «Ти є часточка. Часточка всього, що тебе оточує». І це неймовірне відчуття — що ми всі справді є маленькими частками великого космосу. Головне — бути світлою часточкою, а не темною плямою.
Якби ви могли дати своєму герою одну пораду після фінальної сцени, що б це було?
Я б порадив йому вийти на зв’язок до коханої раніше. У всіх нас — і у чоловіків, і у жінок — є моменти, коли ми боїмося. Не віримо в себе. Відтягуємо щось важливе. Не телефонуємо, не пишемо, не робимо крок.
Через тисячі внутрішніх причин, якими ми себе виправдовуємо. Тому я б побажав нам усім — і своєму герою теж — бути трішки сміливішими. Не зволікати, а діяти.
Фото з архіву Володимира Кравчука та Павла Острікова, стилістка Анастасія Коваленко, одяг — Всі. Свої.
