У березні Іван Уривський представив свій третій проєкт у Львові — виставу «Балада про украдене щастя», в основу якої ліг класичний твір Івана Франка, переосмислений драматургинею Людмилою Тимошенко. Дія постановки переноситься в сучасний світ, а в її фокусі опиняється детективна історія, що змушує по-новому поглянути на знайомий сюжет про підступи кохання, зраду та соціальну несправедливість.
В ексклюзивному інтерв'ю Harper's Bazaar Ukraine Іван Уривський розказав про те, як змінилося його сприйняття твору через десять років — у 2016-му він вперше показав виставу «Украдене щастя» в київському театрі «Золоті ворота»; про досвід роботи з українською класикою і авторські методи, які можна побачити в різних його постановках, від «Макбета» до «Хазяїна» і «Марії Стюарт». Також режисер поділився думками про вплив українського театру на глядача, важливість благодійної складової, міжнародної присутності та комунікації з широкою аудиторією.
Вистава «Балада про украдене щастя»
У 2016 році ви вже зверталися до драми Івана Франка «Украдене щастя». Чим відрізняється нова постановка?
Насправді всім. Драматургиня Людмила Тимошенко створила на основі твору Франка нову п’єсу. Історія схожа, але текст зовсім інший, зокрема були додані деякі персонажі, а в фокусі опиняється детективна лінія. Це важливий для мене досвід, адже я вперше працював із сучасною драматургією. Постановка «Украдене щастя» 2016 року була однією з моїх ранніх вистав, Це була камерна сцена, а зараз ми працювали з великою, і дія драми переноситься в сучасний світ.
Це моя третя постановка у Львові і всі вони символічно пов’язані з Іваном Франко. Спершу були «Перехресні стежки» сім років тому, потім опера «Золотий обруч» за мотивами повісті письменника «Захар Беркут», а зараз «Балада про украдене щастя».
Ви пам'ятаєте свій перший досвід знайомства з текстами Івана Франка?
Так, насправді «Перехресні стежки» — це мій улюблений класичний твір. «Украдене щастя» — також одна з найкращих п’єс в українській літературі, там дуже якісно прописані всі персонажі та їх внутрішня боротьба. Колись я навіть почав в Одесі роботу над оперою «Украдене щастя» композитора Юлія Мейтуса і досі планую створити цю постановку.
Вистава «Балада про украдене щастя»
Про що для вас цей твір сьогодні, гендерну нерівність, соціальні обмеження чи щось інше?
Ми дещо змістили акцент з того, що Анну насильно видали заміж. Її образ дає простір для обговорення, адже в ній можна помітити і світлі, і темні риси, а її вчинки викликають запитання. Навколо героїні закручується історія про кохання та повернення Михайла з війни.
Персонажі твору мають психологічну глибину, вони архетипні, але цікаві для дослідження акторів та режисерів, що над ними працюють. Це класична драма, яку всі знають, але на неї можна дивитися з різних ракурсів. У тексті описані Микола, Анна та Михайло, і ще треба зрозуміти, хто в кого вкрав щастя та хто винен у трагічних подіях.
На що ви орієнтувалися, працюючи над сценографією та костюмами, які знову створила Дар'я Біла?
У виставі сучасні костюми — це образи, які ми бачимо у звичайному житті, адже драма розгортається в сьогоденні. Над сценографією працював Олександр Білозуб, досвідчений український художник, який також мав багато проєктів за кордоном.
У постановці показаний конфлікт між нашим часом та іншим виміром. На основі твору Франка ми створили нову історію — тут ми буквально розкриваємо один текст через інший.
Вистава «Балада про украдене щастя»
Чому постановка отримала назву «Балада про украдене щастя»?
Іван Франко написав свій твір, надихнувшись народною баладою. Драматургиня Людмила Тимошенко створила свою п’єсу на основі твору Франка — так і виникла «Балада про украдене щастя». Пісня закладена в структуру вистави і стає своєрідним лейтмотивом — її створила Уляна Горбачевська, що працювала над музичним оформленням постановки.
Чи є авторські методи та інструменти, до яких вам подобається повертатися від вистави до вистави?
Насправді є певні самоповтори, і це нормально, бо наразі я поставив близько тридцяти вистав. Інколи це навмисні цитати — мені подобається цей прийом і я використовую його свідомо, створюючи діалог між проєктами. Я жива людина, у мене свій голос і в постановках можуть бути схожі риси, як і у випадку з виконавцем, звучання якого ти впізнаєш, слухаючи його пісні.
Іван Уривський
Ви приділяєте багато уваги роботі зі світлом, чому?
Є фронтальне, контрове, бокове, нижнє світло, а також LED-лампи, які використовують всі режисери, але в різних комбінаціях. Наприклад, LED допомагає підкреслювати речі всередині простору, створити іншу природу та характер сцени. Для мене світло важливе. Воно акцентує увагу на красі сценографії, естетиці, закладеній художником. Я можу витратити багато часу, щоб досягти бажаного результату. Наприклад, у «Макбеті» це режисерський прийом. Загалом я обережно використовую у своїх виставах екрани та проекції.
З часом я почав любити камери відеоспостереження, які можна побачити в «Землі» та «Хазяїні», хоча раніше їх не визнавав. До цього інструменту в театрі звертаються вже десятки років, в якийсь момент він підійшов і для моїх постановок — в «Баладі про украдене щастя» він теж є. Все, що ми бачимо сьогодні на сцені, вже існувало в інших формах, але ми адаптуємо ідеї та методи під себе, працюючи з власним матеріалом. Рішення, коли актор спускається у глядацьку залу, як у «Макбеті» та «Марії Стюарт», теж давно відоме. У мене таких постановок небагато, але це дозволяє розширити простір мізансцени.
Вистава «Балада про украдене щастя»
Інколи в дуже серйозний матеріал ви вводите елементи гумору та іронії. Чи відчуваєте ви, що це дозволяє виставі бути ближчкою до глядача та краще тримати фокус його уваги?
Раніше, до 30 років, я був дуже «серйозним» режисером. Я не визнавав іронії, все мало бути драматично і темно, але з часом я зрозумів, що це обмежує. Після створення «Конотопської відьми» я відчув більшу свободу. Елементи гумору в емоційно напружених сценах дозволяють створити парадокс. Це парадокс нашого життя, що в певній мірі є абсурдним. Контрасти природні, а іронія важлива для театру, зокрема для опери — я усвідомив це, працюючи над «Казками Гофамана».
Зараз я намагаюся відмовитися від метафори заради метафори і натомість показати, що будь-яка побутова річ може стати на сцені символом.
Вистава «Балада про украдене щастя»
Як ви підбирали акторів для вистави «Балада про украдене щастя»?
Художній керівник театру Максим Голенко запропонував мені створити постановку ще три роки тому. Ми говорили про те, що це має бути українська класика, з якою я вже активно працював. Я пожартував, що у Львові мало ставили «Укращене щастя» Франка і Максим зачепився за цю думку. Виставі, яку я показував у Києві, вже 10 років, тож я подумав, що ми можемо створити на основі тексту щось нове і Людмила Тимошенко написала сучасну п’єсу.
Цього разу в нас змішаний кастинг — більша частина акторів працюють у львівському Театрі Марії Заньковецької, а також ми запросили Антоніну Хижняк та Дмитра Сову. Раніше я був знайомий тільки з Юрієм Хвостенко та Соломією Кириловою. Мені дуже подобається колектив театру, вони щирі та відкриті до будь-яких ідей. Акторів я попередньо відбирав по фото та відео, керуючись власною інтуїцією та порадами Максима, який краще знає свою трупу.
Вистава «Балада про украдене щастя»
Чим для вас цікава робота з українською класикою?
Класика дійшла до нас, бо вона завжди актуальна. Це історії, перевірені часом. Конфлікт творів «Украдене щастя», «Хазяїн» чи «Безталанна» і сьогодні для нас важливий. Але в «Хазяїні» ми перенесли дію в сучасність, не змінюючи повністю текст, а у випадку «Украденого щастя» була написана інша п\єса, сюжет адаптований, герої говорять звичною для нас мовою, і це вже закладено в матеріалі Людмили Тимошенко. Це авторський погляд драматургині на твір Івана Франка.
Я завжди вважав, що можна «здмухнути пил» із тексту, написаного сотні років тому, і дати йому нову інтерпретацію. Так було з Шекспіром, але у випадку з ним ми орієнтувалися на оригінал, на поетичні рядки автора в перекладі на українську, що резонують з сьогоднішнім днем. Інколи мені подобається поєднувати архаїчне звучання тексту із сучасною сценографією та візуальними елементами. Я ціную еклектичність і те, що в театрі можна робити все, що ти хочеш.
Вистава «Балада про украдене щастя»
Чи існують межі, які ви не порушите, осучаснюючи матеріал?
Немає, хоча коли я показую сцени, які можуть спровокувати глядача, я завжди питаю себе: «Навіщо це потрібно?». Інколи треба дати імпульс, але я нечасто це роблю — мені цікавіше розказувати історії, особливо коли працюєш з великою аудиторією. Вони можуть бути дуже різними, жорстокими і темними чи теплими і легкими, піднімати настрій чи навпаки вибивати із зони комфорту.
У театрі поєднується все. «Конотопська відьма» — це умовно «безпечна зона». Вона дарує позитивні емоції, за якими приходить більшість глядачів. Але за це ж постановку і критикують. Я сам люблю вистави, що провокують і створюють поле для дискусії, але природа «Конотопської відьми» інша, і так було задумано від початку. Різні проєкти приваблюють різних людей.
Вистава «Балада про украдене щастя»
За чим глядачі сьогодні йдуть у театр, крім естетичного задоволення?
За відчуттям серйозного діалогу. До «Конотопської відьми» у мене вийшла вистава «Безталанна». Це серйозна і глибока драма про зруйновану долю людини. Вона не намагається налаштувати на позитив, а натомість запрошує до розмови про життя, що руйнується. Глядач входить у цей простір і проєктує певні події постановки на себе.
Ми грали «Макбета» у Польщі, після завершення постановки одна жінка підійшла і запитала, чому в фіналі трагедії немає світла. Не пам’ятаю, що саме я відповів, але суть була в тому, що в житті бувають набагато гірші повороти, і деякі проєкти справедливо не дають глядачам сподівань, що все буде добре. У мене в жодній виставі, навіть у «Конотопській відьмі», немає абсолютно щасливого фіналу. Працюючи з історіями, що були створені сотні років тому, ти розумієш, що людство повторює одні й ті самі помилки. У завершенні моїх постановок завжди є певне застереження.
Важливо, щоб персонажі, яких ми представляємо, викликали у глядача емоції, навіть негативні — від незгоди до роздратування чи ненависті. В гарних п'єсах дуже мало «хороших» героїв. Варто згадати хоча б персонажів шекспірівських трагедій чи «Калігулу». При цьому темні та неоднозначні ролі найчастіше пропонують харизматичним акторам із сильною енергетикою. Так ми естетизуємо у театрі антагоністів і вони починають подобатися глядачам, навіть якщо вони абсолютно не згодні з їхніми рішеннями. Театр не має виховувати. Тут розказують історії, що викликають емоції, а далі кожен іде жити власне життя. Сприйняття дуже індивідуальне і театр завжди про діалог.
Вистава «Балада про украдене щастя»
У ваших виставах немає щасливих фіналів, а в житті ви фаталіст, оптиміст чи реаліст?
Кожен день по-різному, відчуваю перепади настрою, що посилюються в умовах повномасштабної війни. Зранку ти можеш прокинутися щасливим, а ввечері відчувати себе пригніченим. В такій реальності ми зараз живемо.
Як ви відпочиваєте від роботи в театрі?
Після виходу опери «Казки Гофмана» я вирішив взяти перерву на 2-3 місяці, бо в якийсь момент зрозумів, що вже дію на автоматі і мені потрібен перепочинок. Вже за місяць я почав сумувати, хотілося прийти на репетицію і відчути цей творчий процес.
Театр мене постійно наздоганяє, бо навіть якщо я не працюю над новою постановкою, є «Конотопська відьма», що гастролює, та інші вистави в репертуарі театрів, які постійно отримують нові коментарі та реакції. Зараз я навіть не встигаю все відстежувати. Відволікаюся я спортом, музикою, через спілкування з близькими, але театр — велика частина мого життя і від неї не можна повністю відключитися, що мені насправді подобається. Єдиний момент, коли я абсолютно не думав про вистави — це 24 лютого 2022 року. У перші два місяці вторгнення я навіть не знав, чи повернуся до своєї професії.
Вистава «Балада про украдене щастя»
Чи відчуваєте ви, що ваші проєкти важливі для популяризації української класики?
Я ніколи не міг собі уявити, що з постановкою «Конотопська відьма» ми зможемо об’їздити всю Європу, представити проєкт в Америці та Канаді. За три роки ми зіграли майже З00 вистав. Це дуже багато. Я радий, що вона працює на популяризацію твору, і що ми не просто робимо покази, а збираємо гроші для збройних сил України, Насправді це одна з основних місій постановки. Вона задала тренд на квитки за донат і показала, що так можна допомагати нашій армії.
До нас приходить багато українців, але також й іноземці, що відкривають для себе український театр. Зокрема для нас важлива участь у фестивалях, які відвідує мистецька спільнота, критики, професійна аудиторія. Український театр шукає своє місце на мапі Європи і досить активно.
Звісно, хотілося б представляти регулярно вистави на топових фестивалях світу. Ми над цим працюємо, я вважаю це важливим кроком для розвитку. «Калігула» зараз також поїхав у Францію, Австрію, Польщу, Німеччину, а раніше виставу показували на Дублінському театральному фестивалі ,польському фестивалі Kontakt, руминському Sibiu та інших. Є відчуття, що театр зараз дуже популярний, але насправді регулярно дивитися вистави приходить відсотків 5-7 людей і в нас ще багато роботи.
Команда Вистави «Балада про украдене щастя»
Текст: Катя Теллер
