У новому інтерв’ю Матвій Вайсберг ділиться з журналісткою Дар’єю Кибець своїми роздумами про творчість, пам’ять і пошук сенсу в часи глобальних змін. Його нова експозиція в Українському домі, яка містить понад 200 робіт, відображає більш ніж три десятиліття мистецької практики, що охоплюють теми колективної травми, онтологічного досвіду й сучасних викликів.
Ваша виставка, що триває в Українському домі, називається «У пошуках втраченого сенсу». Що вам допомагає його віднайти у важкі часи?
Ці слова належать Віктору Франклу, якого я дуже поважаю. Щодо сенсів, то особисто я не відчуваю, що колись втрачав їх. Проте ця назва правильна з погляду глядача, який приходить на виставку за чимось своїм. Принаймні мені б хотілося знати, що за допомогою картин я підтримую людей.
Попередня серія, «Передчуття», — це так само абсолютно про підтримку. І судячи з реакцій, мені це вдається.
У новому проєкті ви, зокрема, досліджуєте тему збереження пам’яті. Як саме ви працюєте з пам’яттю у своїй мистецькій практиці?
Ми і є пам’ять. Чого варта людина без пам’яті? Колись я подивився італійський фільм «Людина без пам’яті» (Puzzle, 1974). У центрі сюжету людина, яка прокидається після автомобільної аварії та не пам’ятає свого минулого. Мене вразило те, яких зусиль головному героєві коштувало скласти пазли, щоб дати собі відповідь на питання: «Хто я?» Пам’ять безпосередньо пов’язана з часом — як із минулим, так і з майбутнім. Ми лише перехідний елемент у цьому часі.
Живопис — це мистецтво через доторкання, і саме в доторку — жива пам’ять
Колись я вивів для себе формулу. Мистецтво загалом, і живопис зокрема, має цікаві часові властивості: воно твориться тут і зараз, швидко залишається в минулому після завершення роботи, та його вектор спрямований у майбутнє. Твори мистецтва — це завжди послання, можливо, через годину, через тиждень, та, швидше за все, вони переживають автора. І ті, хто знайомляться з витворами мистецтва, щоразу «читають лист» автора у майбутнє. І живопис — це найбільш безпосередній лист у майбутнє, бо він рукотворний. Штучний інтелект не може замінити полотно, коли ти знаєш, що його торкався руками Рембрандт. Мій улюблений художник Хайм Сатін якось сказав: «Експресія у доторканні». І це доторкання теж несе живу пам’ять. Так само репродукція ніколи не замінить оригінал, що й змушує людей їздити по музеях усього світу. Це і є збереження пам’яті. Я люблю фотографію, та все ж розумію різницю. Фотографія — це відображення долі секунди життя, а живопис — нашарування часу.
Як у вашій родині плекають пам'ять про рідних?
Для мене дуже важлива історія моєї родини на фоні всіх світових подій. Та як художник я вважаю долю кожної людини особливою і такою, що варта відображення. Я пишу картини про все, що торкнулося моєї душі. Тема будинків, які довелося залишити, для мене філософська, особливо зараз.
Якось я приїхав до литовського містечка Жагаре і побачив єврейські будинки, у яких жили люди, котрі вже ніколи туди не повернуться… Це викликало в мені бурю емоцій. Не лише тому, що мова йшла про євреїв, потім я зобразив і кримсько-татарські, й українські хатки, у яких живе хтось «не той»… Я взагалі не проти того, щоб люди жили в залишених домівках. Але я проти того, щоб власники залишали їх примусово. Особисто мені важливо жити у своєму домі, за який колись ще до Другої світової війни вніс пай мій дід — поет Гарцман. Це письменницький будинок, у якому жив Сосюра, з яким приятелював мій дід, та інші поети, які перекладали його вірші з ідишу українською.
Мій дід загинув на війні. І звісно, тема Голокосту наскрізна у моїй творчості. Я малював портрети своїх родичів. А ще мене надихнули твори письменника Григорія Кановича, який писав про гетто та описував своїх рідних. А одного героя — хлопчика Даниїла, який переживав окупацію містечка, — я почав сприймати як себе. Опосередковано через ці образи я зображував себе та своїх рідних. На жаль, мені не судилося зустрітися з паном Кановичем, але я передав йому картину, яку він згодом залишив як спадщину литовському музею, виїжджаючи до Ізраїлю. Тож хто ми без пам’яті?
Мене вразила ще одна історія, про яку майже ніде немає інформації. Мої друзі з Івано-Франківська розповіли мені про озеро, на дні якого були тіла десяти тисяч євреїв. Та й озера там не було, його залили за радянської влади й «почистили» дно снарядом. І що ми бачимо зараз? Усі люблять це озеро з качечками та, якщо чесно, просто не хочуть згадувати історію, яку насправді знають усі місцеві, але, на жаль, її не знайдеш у Вікіпедії. Тож пам’ять важлива і на картинах, і в розповідях. Проте картини не зобов’язані прямолінійно відображати якісь події чи символи й бути зрозумілими для всіх. Мені близька думка Поля Валері, що краса деяких картин у тому, що їх не можна пояснити.
Якби сенс живопису був у тому, щоб безпосередньо зображувати життя, ми б втратили багато прекрасних полотен, які не зрозумілі та й не мають бути зрозумілі усім.
Не хочеться хвалитися, але сподіваюся, що принаймні деякі мої картини містять таку загадку. (Усміхається.)
«Сім днів» стали центральною роботою виставки. Що ця картина значить для вас?
Вона наче портал до всієї виставки. Картина створена в 1999 році, але її історія почалася значно раніше, коли я купив у Німеччині книгу «Юдаїзм у мистецтві» й побачив там роботи, які мене вразили. Згодом я потрапив до Єрусалимського університету і дізнався, що це Сараєвська Агада — ілюмінований рукопис 14-го століття, який мусульмани ховали у своїх храмах від нацистів. Це один із найвідоміших сефардських рукописів. Сефардські євреї, як і ашкеназійські, до яких належу я, найбільше потерпіли від Голокосту. Такою є передісторія цієї картини. Та, зізнаюся, усі мої роботи за останні чотири роки так само стосуються виключно болісних тем.
Навіть якщо глядачам не до вподоби таке безпосереднє відображення війни та болю на полотнах, моя виставка наразі може мати лише такий вектор спрямування.
Розкажіть докладніше про роботи, які ввійшли до експозиції. Вони були написані в різні роки. Що їх об’єднує?
Я вражений масштабами виставки, яку нам вдалося зробити, та реакцією публіки й неймовірно вдячний друзям, які її організували. У майстерні я можу подивитися на картину з відстані максимум п’яти метрів. А завдяки цій виставці мені вдалося побачити себе як художника збоку. Адже хто такий художник? У сухому залишку це лише його картини.
Отож, окрім «Сіми днів», які разом з відеоінсталяцією Михайла Олексієнка відкривають виставку, в залі ліворуч є серія «Родина», що містить велику кількість портретів моїх родичів. Праворуч — експозиція під назвою «Чужі будинки», про ідею якої я розповідав вище. Ще далі ми можемо побачити диптих великих полотен про Єрусалим.
Я мав психологічну необхідність їздити раз на два роки до Єрусалиму, доки у 2014-му Київ не став справжньою революційною столицею Європи.
Тож більше я такої необхідності не маю, адже віднайшов у Києві те відчуття, якого мені не вистачало. Ліворуч на другому поверсі розміщена серія «Вікна», яку я дуже люблю. Вікно — це готова картина в рамі, просто бери й зображуй. Далі ми знайомимося із серією «Київське небо» — тут є як давні, так і нові роботи, що дуже відрізняються. Ті картини, які створив раніше, я називаю «безпечальні». Нові ж роботи зовсім інші. Єврейські мудреці казали: «Небеса завжди мовчать», але ми знаємо, що зараз небо навіть фізично не мовчить. І з одного боку, я люблю блакить і хмаринки, а з іншого — відчуття теперішньої тривоги нікуди не подінеш, тож воно відчувається і на цих картинах. Далі глядач може побачити серію «Караван». Це історія, як я поїхав до Одеси вже під час повномасштабної війни. Я ходив і дивився на зачинені пляжі та думав, що не можу це написати. Аж раптом побачив на горизонті кораблі, наче розсип перлин. І вся драматургія змінилася. А що далі було в цій історії? А далі було те, що це наше море, наше зерно на наших кораблях. І ніхто не відміняв цю блакить і красу довкола. До речі, серію «Караван» я продовжую.
Після «Каравану» бачимо ще одну важливу серію під назвою «Слабкий антропний принцип». Цей термін, що виходить не з живопису, а з фізики, означає, що константи нашого Всесвіту перебувають у дуже вузькому діапазоні, адже тільки в таких умовах могло виникнути життя і його свідки — люди. Тож в юності я спостерігав із вікна свого гуртожитку красу Софії Київською, а коли небо затягнув густий туман, почав переносити це з натури на великі полотна і чомусь назвав їх «Антропним принципом». На мій погляд, часом парадоксальні назви надають картинам особливого філософського шарму.
А ще хочу зазначити чотири картини, де зображені Дон Кіхоти. Це один з моїх улюблених персонажів, якого мені легко малювати, бо, як я жартую, мій тато мав характер Дон Кіхота, а мама — Санчо Панси. Хоча насправді ці характери дуже схожі. І напроти висить важлива для мене картина «Гра в шахи напроти Кельнського собору», адже всі члени моєї родини грали в шахи. Важлива вона ще й тому, що символ лицаря, який грає в шахи зі смертю, переслідує мене з 1988 року — після відходу батька з цього світу. Отож, пам’ять із нами: батька нема дуже давно, а я пишу про це і розповідаю вам.
Відзначу ще одну важливу серію — «Передчуття», написану за кілька тижнів до повномасштабного вторгнення, у яке я розумом не вірив, та, коли дивлюся на ці картини, думаю: «Але ж рука "бачила"». Це були звичайні пейзажі, які все ж таки сповнені тривоги. Далі — серія «Дорожній щоденник», написана якраз у перші місяці великої війни. У Польщі друзі, побачивши мій стан, відвели мене в художній магазин, де я накупив усякого приладдя. Як і всі, я їхав на тиждень з малесенькою валізою. Та коли побачив сто аркушів купленого чорного паперу, з жахом усвідомив, що не повернуся, поки не вималюю їх усі. Я вигадав для себе правило: малювати не більше одного листа на день. Тож ця серія — моя щоденна кардіограма «у вигнанні». Згодом вийшла книга з віршами Сергія Жадана та моїм щоденником — «Дорожній щоденник».
І наостанок зазначу роботу «Майданна стіна» 2014 року, яка має початки ще з «Біблійної стіни». Це також строката кардіограма мене як громадянина, який пішов на Майдан. Я малював її сорок днів, і два роки тому вона була представлена на виставці, де кожен художник представляв один рік з усього періоду незалежності України. Мені випала честь представляти 2014-й. Під час тієї виставки я почав сумніватися, чи достатньо напруги відображає ця картина уже зараз, коли йде повномасштабна війна. І одного дня я побачив дівчинку, яка не відходила від цієї картини й не зводила з неї очей. Я запитав, що її зацікавило, і вона тихо сказала: «Я з Маріуполя». У той момент я зрозумів, що всього достатньо. І сенсу достатньо, повертаючись до назви нашої виставки. (Усміхається.)
Фото: Антона Кулаковського
