У новому інтерв’ю Матвій Вайсберг ділиться своїми роздумами з журналісткою Дар’єю Кибець про творчість, пам’ять і пошук сенсу в часи глобальних змін. Його нова експозиція в Українському домі, що включає понад 200 робіт, відображає понад три десятиліття мистецької практики, що охоплюють теми колективної травми, онтологічного досвіду і сучасних викликів.
Ваша виставка, що триває в Українському домі називається «У пошуках втраченого сенсу». Що вам допомагає його віднайти у важкі часи?
Ці слова належать Віктору Франклу, якого я дуже поважаю і життєвим шляхом якого пишаюся. Щодо сенсів, то не відчуваю, що колись втрачав їх. Проте ця назва правильна з точки зору глядача, який приходить на виставку за чимось своїм. Принаймні мені б хотілося знати, що за допомогою картин я підтримую людей.
Попередня серія «Передчуття» - це так само абсолютно про підтримку. І судячи з реакцій, мені це вдається.
У новому проєкті, ви, зокрема, досліджуєте тему збереження пам’яті. Як саме ви працюєте з пам’яттю у своїй мистецькій практиці?
Ми і є пам’ять. Чого варта людина без пам’яті? Колись я подивився італійський фільм «Людина без пам’яті» (Puzzle, 1974). У центрі сюжету людина, яка після автомобільної аварії прокидається і не пам’ятає своє минуле. Мене вразило те, яких зусиль головному героєві коштувало скласти пазли, щоб дати собі відповідь на питання: «Хто я?» Пам’ять безпосередньо пов’язана з часом – як з минулим, так і з майбутнім. Ми лише перехідний елемент у цьому часі.
Живопис – це мистецтво через доторкання, а саме в доторку – жива пам’ять
Колись я вивів для себе формулу. Мистецтво загалом, і живопис зокрема, має цікаві часові властивості: воно твориться тут і зараз, швидко залишається у минулому після завершення роботи, та його вектор спрямований у майбутнє. Твори мистецтва це завжди послання – можливо через годину, через тиждень та, швидше за все, вони переживають автора. І ті, хто знайомляться з витворами мистецтва, щоразу читають лист автора у майбутнє. І живопис це найбільш безпосередній лист у майбутнє, бо він рукотворний. Штучний інтелект не може замінити полотно, коли ти знаєш, що його торкався руками Рембрандт. Мій улюблений художник Хайм Сатін сказав: «Експресія у доторканні». І це доторкання теж несе живу пам’ять. Так само репродукція ніколи не замінить оригінал, що й змушує людей їздити по музеях усього світу. Це і є збереження пам’яті. І я люблю фотографію, та все ж розумію різницю. Фотографія – це відображення долі секунди життя, а живопис – нашарування часу.
Як у вашій родині плекають пам'ять про рідних?
Для мене дуже важлива історія моєї родини на фоні усіх світових подій. Та як художник я вважаю долю кожної людини особливою і такою, що варта відображення. Я пишу картини про все, що торкнулося моєї душі. Тема будинків, які довелося залишити, для мене філософська, особливо зараз.
Якось я приїхав до литовського містечка Жагаре і побачив єврейські будинки, у яких жили люди, котрі вже ніколи туди не повернуться… Це викликало в мені бурю емоцій. Не лише тому, що мова йшла про євреїв, потім я зобразив і кримсько-татарські, й українські хатки, у яких живе хтось «не той»… Я взагалі не проти того, щоб люди жили в залишених домівках. Але я проти того, щоб власники залишали їх примусово. Особисто мені важливо жити у своєму домі, за який колись ще до Другої Світової війни вніс пай мій дід поет Гарцман. Це письменницький будинок, у якому сусідами були Сосюра, з яким приятелював мій дід, та інші поети, які перекладали його вірші з ідишу на українську.
Мій дід загинув у війні. І, звісно, тема Голокосту наскрізна у моїй творчості. Я малював портрети своїх родичів. А ще мене надихнули твори письменника Григорія Кановича, який писав про гетто та описував своїх рідних. А одного героя – хлопчика Даниїла, який переживав окупацію містечка – я почав сприймати як себе. Опосередковано через ці образи я зображував себе та своїх рідних. На жаль, мені не судилося зустрітися з паном Кановичем, та я передав йому картину, яку він згодом залишив як спадщину литовському музею, виїжджаючи до Ізраїлю. Тож хто ми без пам’яті?
Мене вразила ще одна історія, про яку майже ніде немає інформації. Мої друзі з Івано-Франківська розповіли мені про озеро, на дні якого були тіла десяти тисяч євреїв. Та й озера там не було, його залили за радянської влади і «почистили» дно снарядом. І що ми бачимо зараз? Усі люблять це озеро з качечками і, якщо чесно, просто не хочуть згадувати історію, яку насправді знають усі місцеві і яку, на жаль, не знайдеш у Вікіпедії. Тож пам’ять важлива і на картинах, і у розповідях. Проте картини не зобов’язані прямолінійно відображати якісь події чи символи і бути зрозумілими для всіх. Мені близька думка Поля Валері, що краса деяких картин у тому, що їх не можна пояснити.
Якби сенс живопису був у тому, щоб безпосередньо зображувати життя, ми б втратили багато прекрасних полотен, які не зрозумілі та й не мають бути зрозумілі усім.
Не хочеться хвалитися та сподіваюся, що принаймні деякі мої картини містять таку загадку (усміхається).
«Сім днів» стала центральною роботою виставки. Що ця робота значить для вас?
Вона наче портал до всієї виставки. Картина створена у 1999-му році, та історія її створення сягає ще більш раннього періоду, коли у Німеччині я купив книгу «Юдаїзм у мистецтві», де побачив роботи, які мене вразили. Згодом я потрапив до Єрусалимського університету і точно дізнався, що це Сараєвська Агада, ілюмінований рукопис 14-го століття, який ховали від нацистів мусульмани у своїх храмах. Це один з найвідоміших сефардських рукописів. Сефардські євреї, як і ашкеназійські, до яких належу я, найбільше потерпіли від Голокосту. Такою є передісторія цієї картини. Та зізнаюся, усі мої роботи за останні чотири роки так само стосуються виключно болісних тем.
Навіть якщо глядачам не до вподоби таке безпосереднє відображення війни та болю на полотнах, моя виставка наразі може мати лише такий вектор спрямування.
Розкажіть докладніше про роботи, які увійшли експозиції. Вони були написані в різні роки. Що їх об’єднує?
Я вражений масштабами виставки, яку нам вдалося зробити, та реакцією публіки, і неймовірно вдячний друзям, які її організували. У майстерні я можу подивитися на картину максимум з відстані п’яти метрів. А завдяки цій виставці мені вдалося подивитися на себе як художника збоку. Адже хто такий художник? У сухому залишку це лише його картини.
Отож, крім «Сім днів», яка разом з відео-інсталяцією Михайла Олексієнка відкриває виставку, у залі ліворуч є серія картин «Родина», що містить велику кількість портретів моїх родичів. Праворуч – експозиція під назвою «Чужі будинки», про ідею якої я розповідав вище. Ще далі ми можемо побачити диптих великих полотен про Єрусалим.
Я мав психологічну необхідність їздити раз на два роки до Єрусалиму, доки у 2014-му Київ не став справжньою революційною столицею Європи.
Тож більше я такої необхідності не маю, адже віднайшов у Києві те відчуття, якого мені не вистачало. Ліворуч на другому поверсі розміщена серія «Вікна», які я дуже люблю. Вікно – це готова картина в рамі, просто бери і зображуй. Далі ми знайомимося з серією робіт «Київське небо», серед яких є як давні, так і нові роботи, які дуже відрізняються. Ті картини, які створив раніше, я називаю «безпечальні». Нові ж роботи зовсім інші. Єврейські мудреці казали: «Небеса завжди мовчать», але ми знаємо, що зараз небо навіть фізично не мовчить. І з одного боку, я люблю блакить і хмаринки, а з іншого боку, відчуття теперішньої тривоги нікуди не подінеш, тож воно відчувається на цих картинах. Далі глядач може побачити серію «Караван». Це історія, як я поїхав до Одеси вже під час повномасштабної війни. Я ходив і дивився на зачинені пляжі і думав, що не можу це написати. А ж раптом побачив на горизонті кораблі, наче розсип перлин. І вся драматургія змінилася. А що далі було в цій історії? А далі було те, що це наше море, наше зерно на наших кораблях. І ніхто не відміняв цю блакить і красу довкола. До речі, серію «Караван» я продовжую.
Після «Каравану» виставку продовжує важлива серія під назвою «Слабкий антропний принцип». Цей термін, що виходить не з живопису, а з фізики, означає, що константи нашого Всесвіту знаходяться у такому вузькому діапазоні, адже тільки в таких умовах могло виникнути життя і його свідки – люди. Тож в юності як свідок я спостерігав із вікна свого гуртожитку красу Софії Київською, а коли небо затягнув густий туман, я почав переносити з натури це на великі полотна і чомусь назвав їх «Антропним принципом». На мій погляд, часом парадоксальні назви надають особливого філософського шарму роботам.
А ще хочу відмітити чотири картини, де зображені Дон Кіхоти. Один з моїх улюблених персонажів, який мені легко малювати, адже як я жартую, мій тато мав характер Дон Кіхота, а мама – Санчо Панса. Хоча насправді ці характери дуже схожі. І напроти висить важлива для мене картина «Гра в шахи напроти Кельнського собору», адже всі члени моєї родини грали в шахи. Важлива вона ще й тому, що символ лицаря, який грає в шахи зі смертю, переслідує мене з 1988-го року після відходу батька з цього світу. Отож ,пам’ять з нами: батька нема дуже давно, а я пишу про це і розповідаю вам.
Відзначу ще одну важливу серію «Передчуття», написану за кілька тижнів до повномасштабного вторгнення, у яке я розумом не вірив, та коли дивлюся на ці картини, думаю: «Але рука ж «бачила». Це були звичайні пейзажі, які тим не менш сповнені тривоги. Вже далі серія «Дорожній щоденник», написана якраз у перші місяці великої війни. У Польщі друзі, побачивши мій стан, відвели мене у художній магазин, де я накупив усякого приладдя. Як і всі, я їхав на тиждень з малесенькою валізою. Та коли побачив сто аркушів купленого чорного паперу з жахом усвідомив, що поки я їх не вималюю, я не повернуся. Я вигадав для себе правило: малювати не більше одного листа на день. Тож ця серія – моя щоденна кардіограма «у вигнанні». Згодом вийшла книга з віршами Сергія Жадана та моїм щоденником – «Дорожній щоденник».
І наостанок зазначу роботу «Майданна стіна» 2014-го року, яка має витоки ще з «Біблійної стіни». Це також строката кардіограма мене як громадянина, який пішов на Майдан. Я малював її сорок днів, і два роки тому, вона була представлена на виставці, де кожен художник представляв один рік з усього періоду незалежності України. Мені випала честь представляти 2014-й рік. Під час тієї виставки я почав сумніватися, чи достатньо напруги відображає ця картина уже зараз, коли йде повномасштабна війна. І одного дня я побачив дівчинку, яка не відходила від цієї картини і не зводила погляд. Я запитав, що її зацікавило, і вона лише тихо сказала: «Я з Маріуполя». У той момент я зрозумів, що усього достатньо. І сенсу достатньо, повертаючись до назви нашої виставки (усміхається).
Фото: Антона Кулаковського
