Сьогодні у базиліці Санта-Марія-дельї-Анджелі-е-деї-Мартірі у Римі відбулося поховання видатного модельєра, засновника Дому Valentino Валентіно Гаравані. Світ моди попрощався з «останнім імператором», з людиною, яка стала символом витонченого стилю і рафінованої елегантності, з дизайнером, який формував індустрію близько 50 років.
Валентіно Гаравані пішов з життя 19 січня у віці 93 років. Він помер у своїй римській резиденції, оточений родиною. Новина змусила здригнутися весь світ моди — на смерть кутюр’є відреагували Алессандро Мікеле, який нині очолює Valentino, П’єрпаоло Піччолі та Марія Грація К’юрі, колишні креативні директори Дому, а також Міучча Прада, Раф Сімонс, Том Форд, Матьє Блазі, Ральф Лорен, Донателла Версаче, Сінді Кроуфорд, Карла Бруні, Клаудія Шиффер, Гвінет Пелтроу та інші представники індустрії.
«Його життя було маяком у невпинному прагненні до краси, і керуючись цією ж красою, ми продовжимо вшановувати його пам’ять своєю глибокою відданістю»,
— йдеться у заяві Дому Valentino.
Про життєвий і творчий шлях Валентіно Гаравані, його перші кроки у модній індустрії та відкриття Valentino, прорив у світі італійського дизайну та новий погляд на елегантність розповідаємо у нашому матеріалі.
Валентіно Клементе Людовіко Гаравані — майбутній легендарний кутюр’є — народився 1932 року в італійському містечку Вогера, що на півночі країни. Його батько, Мауро Гаравані, спершу володів перукарнею, а згодом став успішним власником компанії з продажу електричних лампочок. Хоча у ті часи Італією правив режим Беніто Муссоліні, свідчень про залученість сім’ї до фашистської партії немає, так само як і згадок про їхню лояльність до неї.
Цікаво також, що своє ім’я Валентіно отримав на честь кумира своєї матері Терези де Біаджі — зірки німого кіно Рудольфа Валентіно.
Родина Гаравані належала до середнього класу і мала змогу балувати дітей. Як пізніше згадував Валентіно, з раннього віку його взуття було пошито на замовлення.
«Моє взуття шили на замовлення. З самого раннього віку я любив красиві речі. Для мене це було дуже важливо»,
— розповідав він у просторі 92nd Street Y у 2014 році.
Інтерес Валентіно до моди виник ще під час навчання у молодшій школі рідного Вогера він почав допомагати своїй тітці Розі та місцевій дизайнерці Ернестіні Сальвадео.
Особливий вплив на становлення Гаравані мав фільм Ziegfeld Follies («Безумства Зігфельда») 1945 року режисера Вінсента Мінеллі, що оспівував жіночність і елегантність. Кінокартина не просто справила враження на 13-річного хлопчика, вона запалила його творчий геній. Згодом витончені силуети, довгі шлейфи, пір’я та стрази наповнили колекції Valentino.
На початку 50-х років за підтримки батьків майбутній дизайнер переїхав до тодішньої столиці світової моди — Парижа та вступив до Школи витончених мистецтв (École des Beaux-Arts), а також навчався у Школі при Синдикаті високої моди. У першому навчальному закладі він здобував художню освіту, а в другому — опановував технічну майстерність. Валентіно не мав власних коштів, тож оселився у кімнаті для покоївки на вулиці Ренн.
«Моя зарплата була нульовою. Батьки надсилали мені гроші. Я був повністю розорений!»
Хоча деякі джерела стверджують, що Валентіно Гаравані не одразу вдалося потрапити на стажування у великий модний дім, зрештою він опинився у Жака Фата — одного з найвпливовіших на той час дизайнерів, що формували післявоєнну моду. У 1951 році Гаравані отримав стажування у дизайнера грецького походження Жана Дессе, під час якого створював ескізи для його іменитих клієнток.
Після Валентіно помітив Гі Ларош, який саме нещодавно відкрив власний Дім. Під його керівництвом Гаравані не лише відточував власну майстерність, а й спостерігав за роботою нового модного дому зсередини. За два роки він відкрив власне ательє.
У 1959 році Валентіно Гаравані повернувся до Італії, до Рима, де за фінансування батька відкрив власне ательє за престижною адресою Via Condotti, 11. Того ж року він познайомився зі студентом-архітектором Джанкарло Джамметті, своїм творчим і бізнес-партнером на наступні 70 років.
Джанкарло покинув навчання, щоб стати менеджером Валентіно. У їхньому тандемі він відповідав за фінанси й маркетинг, а Гаравані — створював нову мову елегантності у своїх колекціях. Бренд Valentino офіційно відчинив свої двері у 1960 році, а однією з перших його клієнток стала акторка Елізабет Тейлор.
Валентіно Гаравані та Джанкарло Джамметті, 1968 рік
Перші колекції Valentino одразу ж привернули увагу публіки, і чутки про молодого талановитого дизайнера ширилися Римом. Саме тоді до італійської столиці прибула голлівудська актриса Елізабет Тейлор. З 1961 року вона замовляла сукні у Валентіно Гаравані. Її вихід миттєво привернув увагу кіноіндустрії та fashion-преси до дизайнера, а також став початком дружби між ним і Тейлор, що тривала десятиліття.
Уже за рік Валентіно взяв участь у щорічному шоу Pitti Immagine у Палаццо Пітті у Флоренції. Показ haute couture не лише став проривом для Valentino, а й визначив місце всієї Італії на світовій модній мапі, поставивши її на рівні Франції. Тієї ночі Гаравані отримав величезну кількість замовлень від баєрів, а також здобув міжнародне визнання у пресі.
Слава Valentino вийшла далеко за межі Європи. У 1964 році Жаклін Кеннеді побачила сукню авторства Валентіно на своїй подрузі Глорії Шифф. Джекі була вражена її витонченістю. Тоді Гаравані разом зі своїм партнером Джанкарло Джамметті організували доставку вибірки суконь до її апартаментів у Нью-Йорку. Жаклін Кеннеді, яка саме змінювала гардероб після загибелі чоловіка, замовила одразу шість чорно-білих суконь от-кутюр.
Кожен вихід Джекі Кеннеді у вбранні Valentino ставав найкращою рекламою для дизайнера з усіх можливих, і з її допомогою Гаравані підкорив Сполучені Штати та їхній «вищий світ».
Валентіно Гаравані та Жаклін Кеннеді, 1976 рік
На ранніх етапах розвиток Дому Valentino підтримувала також відома на весь світ fashion-редакторка Діана Вріланд, яка заохочувала висвітлення робіт дизайнера у пресі.
«Він любить жінок, які вірять у надмірність у вбранні, створюють образ, дають відчуття, що вони не зникнуть на задньому плані. Його жінка має дивувати; вона має бути захопливою»,
— казала Діана Вріланд.
Окрім цього, у 1960-х роках частиною ідентичності Valentino став вишуканий червоний колір, що його нині індустрія знає як Valentino Red. Ідея кольору народилася у Валентіно ще у студентські роки під час подорожі до Барселони. В оперному театрі він побачив жінку в яскраво-червоній сукні. Йому здалося, що серед усіх присутніх вона була єдиною, хто справді виділялася.
«Я сказав, що червоний буде моїм щасливим кольором. І я думаю, що це колір, який пасує всім. Повірте, коли ви бачите жінок, одягнених у червоне, які заходять на вечірку, у вас виникає якась величезна радість у серці, бо вони виглядають сенсаційно. Це дуже щасливий колір»,
— коментував Валентіно Гаравані.
Його фірмовий червоний має унікальну формулу: 100% маджента, 100% жовтий і 10% чорний. Цей насичений відтінок Валентіно вважав втіленням елегантності, сили, пристрасті й життя, а згодом він став символом дому Valentino.
Вперше червоний колір Гаравані використав ще у своїй першій колекції 1959 року в тюлевій сукні без бретелей під назвою La Fiesta. Надалі Valentino Red прикрашав майже кожну лінійку бренду.
Valentino haute couture fall-1984
Наприкінці 1960-х років з’явився ще один знаковий для Valentino елемент айдентики — логотип у вигляді літери V. На виробах Дому його помітили в 1967 році. Того ж року Валентіно Гаравані здобув престижну премію Neiman Marcus Award.
Справді знаковим для дизайнера став 1968 рік, коли Valentino представив свою total white колекцію, виконану виключно в білих, кремових і світло-бежевих тонах. Сукню з цієї колекції для свого весілля з Арістотелем Онассісом обрала Жаклін Кеннеді. Так Гаравані став одним із найбажаніших кутюр’є у світі.
Подальші роки стали періодом стрімкого розвитку для Valentino: відкриваються бутики ready-to-wear одягу в Мілані та Римі, а згодом — на Медісон-авеню в Нью-Йорку, з’являється перший аромат Valentino, а також відбувається запуск лінії чоловічого одягу, серії аксесуарів і предметів інтер'єру. За вісім років до вже наявних лінійок Дому додався молодіжний сегмент одягу Oliver, названий на честь одного з улюблених мопсів Валентіно Гаравані. Наступним кроком став запуск дитячої колекції Valentino Junior.
У 1975 році Валентіно Гаравані дебютує на паризькому подіумі. Відтоді столиця Франції стає ареною як для самого дизайнера, так і для італійської моди загалом.
Вбрання від бренду обирали принцеса Діана, Одрі Хепберн і Софі Лорен. І хоча Гаравані не любив епоху 80-х років, саме вона стала бумом його імперії. На відміну від таких дизайнерів, як Клод Монтана і Тьєрі Мюглер, він відмовлявся від широких плечей і силуету «перевернутий трикутник». Валентіно зберігав жіночність та елегантність свого вбрання:
«Мені зовсім не подобалися 80-ті; це був вульгарний період моди», — зазначав Валентіно Гаравані в одному з інтерв’ю. А в іншому додавав: «...Сукні були непропорційні. Зачіски були жахливі. Я ненавидів те взуття».
Принцеса Діана у Valentino
У 1989 році Валентіно і його партнер Джанкарло Джамметті започаткували Accademia Valentino для підтримки культури та молодих талантів у Римі. Для Гаравані було важливо залишити відбиток не лише як дизайнер. У своїх спогадах маестро щиро тішився, що тисячі студентів могли побачити й вивчити його роботу в усіх її аспектах.
Важливим аспектом життя Валентіно Гаравані також була благодійність: у 1990-му вони з Джамметті заснували L.I.F.E. задля підтримки людей, хворих на ВІЛ/СНІД. Патроном асоціації стала давня подруга кутюр’є Елізабет Тейлор, яка сама була піонеркою в боротьбі зі СНІДом.
Незабаром Valentino відзначив 30-річчя бренду триденною вечіркою, на яку з’їхалися численні друзі бренду та знаменитості. Гучне святкування також супроводжувалося проведенням виставки Valentino: Thirty Years of Magic спершу в Римі, а згодом — у Нью-Йорку.
90-ті роки зробили Валентіно Гаравані королем червоних доріжок і одним із найзатребуваніших кутюр’є серед знаменитостей. Образи від Valentino носили такі моделі, як Наомі Кемпбелл і Клаудія Шиффер, а також численні голлівудські акторки.
Однак із розкішшю Гаравані асоціювався не лише через блиск суконь, а й через власний спосіб життя. Дизайнер мав нерухомість у Римі, Парижі, Лондоні, Нью-Йорку та інших містах, особистий літак і яхту, а також був пристрасним колекціонером мистецтва. Він був володарем картин Енді Воргола, Пабло Пікассо, Анрі Матісса, Марка Шагала, Френсіса Бекона та інших видатних художників.
Відомий Валентіно був також своєю любов’ю до мопсів, особливо до Олівера, ім’я якого і дало назву одній з лінійок. Згодом у кутюр’є жили шість мопсів, у пресі зустрічаються їхні імена: Мері, Мод, Мільтон, Монті, Моллі та Марго.
У 1998 році Валентіно Гаравані та Джанкарло Джамметті продали компанію італійському бізнес‑холдингу HDP (Holding di Partecipazioni Industriali), що стало вимушеним кроком в умовах протистояння з такими гігантами як LVMH та Kering. Водночас Валентіно зберіг за собою посаду креативного директора і повну творчу свободу. 2002 року, бренд Valentino було продано Marzotto Group за 210 млн євро, та Гаравані все ще лишався на його чолі.
З-поміж виходів знаменитостей на червоні доріжки знаковою для Valentino стала поява Джулії Робертс на церемонії вручення премії «Оскар» у 2001 році. Тоді акторка піднялася на сцену, аби отримати головну кінонагороду за роль у фільмі «Ерін Брокович», у чорно-білій сукні від Валентіно Гаравані з лінійки haute couture 1992 року. Вже тоді образ Джулії спричинив хвилю інтересу до архівів дизайнерів.
У 2003 році відбувся запуск більш демократичної лінії бренду — Valentino RED (Romantic Eccentric Dress), яка успішно функціонує й донині.
Внесок Валентіно Гаравані у моду було відзначено 2006 року орденом Почесного легіону. За рік у Римі відбулося святкування 45-річчя Дому. Захід у Храмі Венери та Роми був настільки масштабним, що ЗМІ порівнювали його з коронацією.
4 вересня 2007 року Валентіно Гаравані офіційно заявив про свій відхід з посади креативного директора бренду.
«Це ідеальний момент, щоб попрощатися зі світом моди… Мені пощастило перетворити свою підліткову пристрасть на роботу і зберегти свій власний стиль, незважаючи на великі зміни у світі моди, — сказав Валентіно, а потім додав: — Я розумію, що Дім, який носить моє ім'я, зазнає деяких змін, але хочу вірити, що команда дизайнерів різних ліній, деякі з яких працювали поруч зі мною протягом багатьох років, змусить мене пишатися продукцією Valentino».
У січні 2008 року в паризькому музеї Родена відбувся прощальний показ Валентіно Гаравані, що завершився фінальним виходом моделей у сукнях знакового відтінку Valentino Red.
Пізніше того ж року на Венеційському фестивалі відбулася прем’єра документального фільму «Валентіно: Останній імператор», що досліджує закулісся світу haute couture Валентіно Гаравані. Спадщина дизайнера була закарбована і в проєкті Valentino Garavani Virtual Museum, що був представлений у вигляді цифрового архіву з понад 300 сукнями, ескізами до них, фотографіями та відео.
2012 року дім Valentino придбав інвестиційний фонд Mayhoola for Investments.
Після відходу Валентіно Гаравані з посади у перехідний період контроль над брендом перейшов до Алессандри Факкінетті, яка раніше працювала в Gucci. Після двох сезонів контракт із нею не продовжили, а публіка закидала дизайнерці відрив від ДНК Valentino.
Наступних очільників схвалював уже сам Гаравані — ними стали Марія Грація К’юрі та П’єрпаоло Піччолі, які понад 10 років створювали аксесуари під його керівництвом. Дизайнерам вдалося успішно перезапустити бренд і утвердити статус Valentino на модній арені вже без його засновника. 2010 року вони випустили одну з найуспішніших аксесуарних лінійок Дому — Rockstud.
З 2016 року Піччолі одноосібно очолював Valentino. Йому вдалося піднести haute couture лінійку бренду, а також розширити спектр його культових кольорів відтінком Pink PP, що став буквально канонічним.
2024 рік знаменував відхід П’єрпаоло Піччолі з посади й призначення нового креативного директора — відомого своїми ексцентричними, еклектичними дизайнами Алессандро Мікеле.
Сьогодні, у 2026 році, разом з усією індустрією Алессандро Мікеле вшановує пам’ять видатного кутюр’є Валентіно Гаравані, його цитує WWD:
«Валентіно Гаравані був не лише беззаперечним протагоністом моди, а й центральною постаттю в історії італійської культури, людиною, здатною перетворити ремесло на мову, а жест майстра — на бачення світу.
Валентіно вмів формувати бажання й огортати його легкістю; він учив, що елегантність — це дисципліна, якій слід залишатися вірним упродовж усього життя. Йому вдавалося розсунути межі можливого, перетнути світ із рідкісною делікатністю, тихою строгістю та безмежною любов’ю до краси. За ним глибоко сумуватимуть усі, хто з ним працював, хто його любив, хто вчився, спостерігаючи за ним — навіть здалеку.
Він залишає по собі глибоку спадщину: ідею про те, що творити означає піклуватися, що краса — це радикальна й терпляча увага до тіл, до форм і до часу, який проходить крізь них і зберігає їх.
Смерть, можливо, — це не лише кінець. Це мить, коли присутність перестає належати часові й стає відповідальністю тих, хто залишається. Вона не стирає того, що було, а передає це майбутньому, просячи пам’ятати не як застиглий спогад, а як силу, що продовжує діяти, спрямовувати й ставити запитання нашому життю…»
