Її історія — ода незламності та відстоюванню власних переконань. Бувши комерційно неуспішною на початку карʼєри, вона відмовлялася підлаштовуватися під смаки широкого загалу та продовжувала створювати власну моду.
Вона цуралася надмірного гламуру і все своє життя виступала за чесність і функціональність як в одязі, так і в роботі. Вона створила еталонний гардероб для феміністок, подарувавши їм силу та впевненість у собі.
Це історія про Джил Сандер — жінку, яка кинула виклик пишності Dior і Versace та не програла. Нею з Harper`s Bazaar Ukraine поділився стиліст і fashion-колумніст Єгор Воронкін.
Джил Сандер (повне ім’я — Гайдемарі Джилін Сандер) народилася 27 листопада 1943 року у Вессельбурені, містечку поблизу Гамбурга в Німеччині.
Джил завжди мала загострене відчуття форми й пропорцій, тому, як згадує дизайнерка, навіть шматки хліба вдома на її прохання різали особливим чином. Ще з молодшої школи вона виявляла інтерес до малювання та конструювання. Але тоді моди це аж ніяк не стосувалося — дівчинка не малювала і не шила сукні для ляльок, а зводила будівлі з конструктора й вимальовувала складні геометричні фігури.
Інтерес до моди виник значно пізніше, коли Сандер вступила до Державної школи текстильної промисловості в Крефельді. А на старших курсах у межах міжнародної програми обміну дизайнерка переїхала до США, де вдосконалювала свої навички в Університеті Каліфорнії в Лос-Анджелесі.
Після закінчення університету у 1963 році дівчина залишилася у Штатах і влаштувалася оглядачкою до журналу McCall вести рубрику про моду та світські заходи. Однак за декілька років Джил вирішила, що американської мрії з неї досить, і повернулася до рідної Німеччини, аби розпочати власну справу.
У 1967 році вона продала свій автомобіль Volkswagen Käfer, узяла кредит на 200 тисяч марок у Dresdner Bank і відкрила власний бутик у Гамбурзі. Спершу в цьому просторі Сандер представляла авторську добірку дизайнерів, серед них — Thierry Mugler, Sonia Rykiel і менш відомі японські та французькі бренди. З часом Джил почала експериментувати й створювати власні моделі одягу, «підмішуючи» їх до асортименту бутика.
Джил Сандер у своєму магазині в Гамбурзі, 1968 рік
Свою першу повноцінну колекцію — під маркою Jil Sander — дизайнерка представила світові в 1973 році. До неї увійшли брючні костюми, сорочки, спідниці строгого крою та пальта в нейтральних кольорах. Лінійку досить прохолодно сприйняли як критики, так і публіка: витончене бачення мінімалізму авторкою виявилося не на часі.
У часи розквіту диско- та хіпі-стилю силуети від Сандер здавалися занадто нудними та безбарвними, проте Джил це не спинило, і вона залишилася вірною своєму баченню в наступних колекціях.
«Моя естетика базується на чистоті, і я покладаюся на силу простих форм і матеріалів»,
— розповідала Джил Сандер.
Передусім вона робила акцент на зручності та якості матеріалів, а також підтримувала феміністичний порядок денний у суспільстві.
«Мені потрібні були сила та енергія, а ще дуже важливо було надати одягу клас, якість та індивідуальність. Це був час, коли жінки повинні були запитувати дозволу в чоловіків, щоби працювати або отримати посвідчення водія. Я мусила дати їм силу, яку мали чоловіки».
Джил Сандер у своїй першій кравецькій майстерні в 1975 році
1975 року Сандер дебютувала на Паризькому тижні моди, але знову без успіху. У той період правив бал Pucci з його над’яскравими принтами, а білим сорочкам і сірим спідницям від Джил там не було місця.
Естетику Сандер не розділяв широкий загал, і тому вона впевнено взяла орієнтир на нішовість свого товару. Аби збільшити приплив капіталу, дизайнерка вирішила розширити асортимент бренду за допомогою косметики. Так вона стала першою з німецьких модельєрів, хто почав виробляти косметику і парфумовану воду.
Успіх не змусив чекати на себе довго, і косметичні засоби від Jil Sander почали зʼявлятися в мультибрендових магазинах по всій Європі. Обличчям першої рекламної кампанії стала сама Джил — на знак якості товарів і довіри до них.
У 1980 році Джил Сандер була удостоєна премії «Золота нитка» як один з найкращих європейських дизайнерів, тоді ж їй запропонували викладати у Вищій школі прикладного мистецтва у Відні. Лінія косметики приносила непогані гроші, практично повністю покриваючи витрати на лінію одягу. Це дозволило Сандер стояти на своєму та створювати одяг, який хотіла вона, використовуючи дорогі та якісні матеріали.
«Я вірю в позачасовість. Одяг має переживати сезони».
У 1985 році Джил Сандер стала першою серед німецьких дизайнерів, хто провів показ у межах Міланського тижня моди. Це стало відправною точкою, коли про Jil Sander почали говорити вголос та асоціювати бренд з «розкішним мінімалізмом». До Джил прийшла впізнаваність.
«Я не люблю тренди. Вони змушують усіх мати однаковий вигляд».
Донателла Версаче, Вів’єн Вествуд і Джил Сандер на заході в Нью-Йорку, де вони отримали нагороди «Легенда моди»
1989 року її компанія стала першою з fashion-сегмента, чиї акції почали продаватися на Франкфуртській біржі. З припливом фінансів Сандер зайнялася популяризацією своєї марки на азійському та північноамериканському ринку.
За три роки Джил запросила дизайнера Роберто Менікетті як головного помічника для розроблення жіночих колекцій, а згодом — як головного дизайнера для створення першої чоловічої колекції бренду. Вона побачила світ у 1997 році.
Джил Сандер на показі чоловічої колекції сезону осінь-1997
Наступного року було відкрито флагманський бутик Jil Sander у Парижі — він зайняв аж 4 поверхи. За рік дизайнерка перенесла виробництво до Італії, а ще рік по тому відкрила відділення компанії у Нью-Йорку та Чикаго.
У 1998 році Джил презентувала колаборацію зі спортивним брендом Puma. А у 1999-му Сандер вирішила продати 75% акцій своєї компанії Prada Group. Розуміючи необхідність впливового покровителя, вона наважилася на це для подальшого зростання і модернізації виробництва. Угода оцінювалася в понад 214 мільйонів марок, а сама дизайнерка зберігала за собою місце креативної директорки бренду.
Спершу справи велися в мирному руслі, але за чотири місяці Джил так і не змогла зійтись у поглядах з главою Prada Group Патриціо Бертеллі та залишила крісло головного дизайнера.
На роль нового креативного директора був призначений Мілан Вукмирович, який раніше працював у Gucci. Проте його роботи не виправдали очікувань: лише за рік компанія втратила понад 9 мільйонів доларів, а в наступному, 2002-му, — вже 26 мільйонів.
Через такі збитки Prada змушені були піти на поступки та повернули Джил до її бренду у 2003 році. Бертеллі та Сандер оголосили перемир'я. Згідно з офіційними даними, дизайнерка підписала контракт на шість років, а також отримала акційну частку в компанії. Нову колекцію Джил представила у звичному для себе мінімалізмі: лаконічні силуети й принти та безумовна елегантність. До бутиків бренду почали повертатися вірні клієнти, а прибутки — зростати.
Але перемирʼя не тривало довго, і за рік у стосунках Сандер і Бертеллі знову почалися проблеми. Хтось називав це різними темпераментами, хтось же — прямо казав, що Бертеллі звик домінувати над жінками, а Джил йому не підкорялася. Так чи інак, але дизайнерка залишила своє дітище та пішла з компанії вдруге.
Того ж року в крісло креативного директора бренду сів Раф Сімонс. Під його керівництвом бренд засяяв по-новому: суворі лінії розбавилися квітковими та абстрактними принтами, в колекціях з'явилися спортивні та футуристичні елементи, в одязі — гламурні акценти, яких так не любила Джил.
Раф Сімонс на показі Jil Sander в межах Тижня моди у Мілані сезону осінь-зима — 2008/09
Сама ж Сандер у цей час заснувала консалтингову компанію у галузі моди. Її першою та одразу гучною співпрацею стала колаборація з японським масмаркет-брендом Uniqlo та створення лінійки +J для них.
У 2012 році Раф Сімонс залишив Jil Sander, і Prada Group знову були змушені вмовляти дизайнерку повернутися до рідного лона. Цього разу умови співпраці не розголошували. Джил погодилася, і з лютого 2012 по жовтень 2013 року 68-річна Сандер випустила три колекції, після чого остаточно залишила посаду та покинула бренд.
Після відходу засновниці головним дизайнером став італієць Родольфо Пальялунга. За його плечима були співпраця з Prada і досвід роботи під наставництвом самої Міуччі, проте це йому не допомогло. Колекції Родольфо не відрізнялись ані красою, ані сенсами, і за два роки контракт з ним було розірвано.
Родольфо Пальялунга на показі чоловічої колекції Jil Sander сезону весна-літо — 2017
Йому на зміну прийшов дует чоловіка та дружини — Люка та Люсі Меєр. Вона працювала в Louis Vuitton під керівництвом Марка Джейкобза. Після стажувалась у кутюрному відділі Balenciaga та навіть встигла побути креативним директором Dior після Рафа Сімонса. Він — засновник власного бренду streetstyle-одягу OAMC і колишній креативний директор чоловічої лінії Supreme.
Люк та Люсі Меєр на показі Jil Sander сезону весна-літо — 2024
Їхнє бачення подальшого розвитку бренду зумовлене заглибленням у спортивну естетику та використанням більш технологічних матеріалів. Нові колекції Дому від подружжя Меєр являють собою щось середнє між колишньою естетикою мінімалістичної розкоші від Джил і технологічним вбранням спортсменів.
Сама ж Сандер веде сьогодні розмірений спосіб життя, насолоджуючись тишею і спокоєм у своєму будинку під Гамбургом. Як розповідає дизайнерка, в неї нарешті зʼявився час для простих задоволень: читати та займатися садівництвом.
Вона багато подорожує, відвідує Близький Схід, Азію та Африку — місця, де вона завжди мріяла побувати, але не могла через щільний робочий графік.
Життя Джил Сандер — це історія запеклої боротьби за власні переконання. Жінка, яка змінила саме поняття шику в одязі та довела світу, що «розкіш — це легкість футболки в дуже дорогій сукні».
Зазначимо, що у грудні 2024 року видавництво Prestel представило книгу Jil Sander by Jil Sander, що розкриває унікальний та глибокий погляд на життя і творчість дизайнерки й створена в тісній співпраці з нею самою.
