У 2015 році продюсерка і режисерка Валерія Сочивець створила разом з іншими молодими кінематографістами організацію «Сучасне українське кіно», що підтримує національну індустрію. «Ми починали з показів своїх малобюджетних фільмів в різних містах України, організовували мистецькі події та дискусії. Сьогодні це не тільки ком’юніті однодумців, а й кінокомпанія», — розказує Валерія.
Останній продюсерський проєкт Валерії «Ля Палісіада» одержав нагороду FIPRESCI на 52-му Роттердамському кінофестивалі та був номінований на премію «Європейської кіноакадемії».
Ми розпитали Валерію про картини українських режисерів, які варто побачити кожному. Серед робіт її улюблених класиків — «Вавилон XX» Івана Миколайчука, «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, «Білий птах з чорною ознакою» Юрія Іллєнка, «Довгі проводи» Кіри Муратової та «Шамара» Наталі Андрєйченко. А про головні стрічки сучасних авторів читайте в нашому матеріалі.
Валерія Сочивець. Фото: Ріта Лукіч
«Явних проявів немає»
Один з моїх улюблених проєктів — документальний фільм Аліни Горлової. Він про те, що залишається за лаштунками життя українських героїв. Це історія жінки, яка повертається з війни. Розмовляючи з психологами, борючись із ПТСР та панічними атаками, вона намагається знову наблизитися до нормального життя.
«Памфір»
Захоплива стрічка Дмитра Сухолиткого-Собчука, знімання якої проходили в Карпатах. Леонід повертається із заробітків в рідне село на зимові свята. Дружина вмовляє його більше нікуди не їздити. Син Назар теж не хоче відпускати батька й обирає ризикований спосіб завадити його від’їзду — намагається спалити документи Леоніда. Через необачність підлітка розгорається пожежа. Щоб відшкодувати збитки, добропорядний сім'янин Леонід має згадати своє минуле вправного контрабандиста.
«Стрімголов»
Психологічна драма Марини Степанської, яка у 2017 році претендувала на «Оскар» від України. Антон, музикант-вундеркінд, що не виправдав очікування оточення, повертається додому після двох років навчання у Швейцарії. Він пів року лікується від алкогольної залежності під Києвом, після чого дідусь, людина суворих принципів, вивозить хлопця в село, далеко від принад великого міста. Одного разу Антон зустрічає Катю, яка, так само як і він, намагається знайти свою мету в житті. Неочікувана зустріч глибоко впливає на обох героїв.
«Жива ватра»
Документальний фільм Остапа Костюка, що розповідає про життя вівчарів українських Карпат і долю традиційного ремесла в сучасному світі. Це історія про трьох чоловіків різних поколінь. Настане весна, і усі вони піднімуться в гори вслід за вівчарським покликанням, якому сьогодні все важче слідувати.
«Ля Палісіада»
Картина Філіпа Сотниченка пропонує згадати українські 90-ті поза російськими наративами, поглянути на те, як ми змінилися за ці роки та який шлях ще належить пройти. Дія відбувається у 1996 році, за 5 місяців до мораторію на смертну кару. Двоє старих друзів, детектив міліції та судовий психіатр, розслідують вбивство колеги. Колись вони обидва були закохані у вдову загиблого. Давно забуті спогади героїв створюють майбутнє, у якому мають жити їхні діти.
«Мої думки тихі»
Фільм Антоніо Лукіча, якого глядачі також знають завдяки трагікомедії «Люксембург, Люксембург». Його перший повний метр «Мої думки тихі» я дуже люблю за свободу думки, гумор і волю. Молодий звукорежисер Вадим отримує замовлення — записати голоси закарпатських тварин. Новий проєкт дає йому можливість назавжди залишити Україну і переїхати до Канади, якомога далі від проблем, чи обрати інший шлях. Помічником у процесі звукозапису стає ексцентрична мама Вадима.
«Цей дощ ніколи не скінчиться»
Документальна стрічка Аліни Горлової «Цей дощ ніколи не скінчиться» веде глядачів потужною та візуально захопливою подорожжю крізь нескінченний людський цикл війни та миру. Фільм слідкує за життям 20-річного Андрія Сулеймана, який намагається забезпечити собі стале майбутнє, водночас працюючи з жертвами збройних конфліктів — від протистояння в Сирії до війни в Україні.
«Зарваниця»
Фільм Романа Хімея та Яреми Малащука про християн-паломників, які долають сотні кілометрів від Криворівні до святого місця на Тернопільщині. Серед них і юний хлопець, що вирушає на прощу вперше, і ведучий одного з телеканалів невеличкого міста, і фотограф, який знімає весь процес на камеру, і навіть 80-літня бабуся. Усі вони — дуже різні, однак віра в християнське диво об’єднує їх на цьому випробувальному шляху.
«Водуруду»
Народно-імпровізаційний кінобалет Анатолія Сачівка й команди Apache Crew. Цей фільм є актом відродження національної культури крізь виразність музики й танцю, зафіксованих у рамки кінокадру. В місті збирається група вуличних артистів, яких об’єднує імпульс пластичного руху, і приводить їх до творчості видатного композитора Миколи Леонтовича. Вони — провідники, що мають відродити пам'ять про національну поезію і мелодію, характер і волю нашого народу. Картина присвячена 100-річчю з дня загибелі Миколи Леонтовича.
«Плем'я»
Драма Мирослава Слабошпицького, що стала першим у світі фільмом, в якому герої спілкуються виключно жестовою мовою. Картина одержала Гран-прі «Тижня критики» в Каннах. Хлопець на ім'я Сергій прибуває до інтернату для людей із вадами слуху. Там він знайомиться з кримінальною групою, що називає себе «Плем'я», і починає виконувати завдання, поставлені її ватажком — Королем. Сергій закохується в дівчину на ім'я Аня і мститься неповнолітнім злочинцям за жорстоке поводження з нею.
