У четверті роковини повномасштабного вторгнення росії в Україну редакція Harper's Bazaar Ukraine пропонує не тільки подумати про ті жертви, які довелося принести українському суспільству в боротьбі за свою незалежність, право обирати європейське майбутнє, пам'ятати та передавати наступним поколінням свою історію, розвивати власну культуру, вільну від імперських наративів, та ідентичність, що сформувалася у спротиві, а й згадати щемкі слова українських поетів — про дім та все, що ми любимо, і намагаємося вберегти.
У цій добірці представлені вірші авторів різних поколінь — від Лесі Українки, що прокладала свій творчий шлях наприкінці XIX—на початку XX століття і була представницею української інтелектуальної еліти, до Миколи Хвильового, який став одним із найвідоміших авторів «розстріляного відродження»; від Василя Стуса, що за свої патріотичні погляди та приналежність до десидентського руху був репресований радянською владою, до Вікторії Амеліної і Максима Кривцова, сучасних поетів, чиє життя забрала велика війна.
Їх тексти мають різне звучання, але так чи інакше говорять про красу України, про силу народу, про ідеали, за які варто битися; про те, як століттями гартувалася воля українців, що були змушені знову і знову захищати свою землю, історичну спадщину та державність. Ці рядки сповнені не тільки туги й болю, але й великої сили та надії, які й сьогодні допомагають нам гуртуватися та продовжувати боротьбу.
На обкладинці матеріалу картина української художниці Інни Харчук «Inside», 2022 рік
Леся Українка
І все-таки до тебе думка лине...
І все-таки до тебе думка лине,
Мій занапащений, нещасний краю,
Як я тебе згадаю,
У грудях серце з туги, з жалю гине.
Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,
А тяжчого від твого не видали,
Вони б над ним ридали,
Та сором сліз, що ллються від безсилля.
О, сліз таких вже вилито чимало, —
Країна ціла може в них втопитись;
Доволі вже їм литись, —
Що сльози там, де навіть крові мало!
Василь Стус
Сто років як сконала Січ
Сто років як сконала Січ.
Сибір. І соловецькі келії.
І глупа облягає ніч
Пекельний край і крик пекельний.
Сто років мучених надій,
І сподівань, і вір, і крові
Синів, що за любов тавровані,
Сто серць, як сто палахкотіть.
Та виростають з личаків,
Із шаровар, з курної хати
Раби зростають до синів
Своєї України-матері.
Ти вже не згинеш, ти двожилава,
Земля, рабована віками,
І не скарать тебе душителям
Сибірами і соловками.
Ти ще виболюєшся болем,
Ти ще роздерта на шматки,
Та вже, крута і непокірна,
Ти випросталася для волі,
Ти гнівом виросла. Тепер
Не матимеш од нього спокою,
Йому ж рости й рости, допоки
Не упадуть тюремні двері.
І радісним буремним громом
Спадають з неба блискавиці,
Тарасові провісні птиці –
Слова шугають над Дніпром.
Моя Україна забула сміятись
Моя Україна забула
Сміятись. Вона гомонить.
Моя Україна не вщухла
Од прагнення жить.
Моя Україна не знає
Веселих світань.
Моя Україна палає
У мить догорянь.
Моя Україна тривожиться,
Бунтує, буя.
На чорнім рабованім торжищі
Вкраїна моя.
Її догоряє майбутнє
І тужить, ридає,
І в передвечірній сутіні
Лиш руки ламає.
І дивиться в небо — о, де вони
Надії і голуби?
Лиш демони, демони, демони
Старої ганьби.
Злітаються — ніби на здобич,
Злітаються спроквола
На роздоріжжя розтоптані,
Розіп’яті край села.
Лілія Небера, «Я скляна і війна», 2022 р.
Василь Симоненко
Україно, п'ю твої зіниці...
Україно, п'ю твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.
Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.
Ради тебе перли в душі сію,
Ради тебе мислю і творю —
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю!
Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір'ю побуть на самоті.
Рідко, нене, згадую про тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти втекли на небо,
Ходить їх до біса по землі.
Бачиш: з ними щогодини б'юся,
Чуєш — битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?
Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи — все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.
Олександр Олесь
Живи, Україно, живи для краси
Живи, Україно, живи для краси,
Для сили, для правди, для волі!..
Шуми, Україно, як рідні ліси,
Як вітер в широкому полі.
До суду тебе не скують ланцюги,
І руки не скрутять ворожі:
Стоять твої вірні сини навкруги
З шаблями в руках на сторожі.
Стоять, присягають тобі на шаблях
І жити і вмерти з тобою,
І прапори рідні в кривавих боях
Ніколи не вкрити ганьбою!
Микола Хвильовий
Що нам морок!
Там, де вітер
Лепетень
По підметах спорохнялих,
Коливались
Златовіти —
Йшов новітній день!
Гей! Сідаймо всі на релі —
Гайдабурити гайда!..
Морок, смуток? Я веселий —
Молотка дзвінкий удар!
Тіні —
Зникли. Вечір синій
І — кривавий…
Що мені?
Я до цього також звиклий,
Як до мене тьмяні сни.
Уквітчали
Небо зорі…
Зорі списики у простір.
І сьогодні, як і вчора,
Морок хмуриться від злості.
А у мене біля серця
Сиза горлиця туркоче,
Серце з ретязя зірветься
І голубку залоскоче.
Що нам морок, що нам смуток?
Ми йдемо — наперекір,
Ми — весни найперші гуси,
Наші дні — червоний вир.
Ліза Жданова, «Двері», 2023 р.
Ліна Костенко
Усе моє, все зветься Україна
Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,—
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є — дорога, явори,
усе моє, все зветься — Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.
Іван Малкович
Український південь
Тут іще не вивітрився дух
кіммерійських срібел і куниць,
ще тягучий спокій не ущух
в цих струнких, величних молодиць.
Хіть землі невтолена й крута
в них струмує з дикістю ріки.
Глянь — хоробрих воїнів полки
дозрівають в їхніх животах.
Я вже знаю, що це за земля,
я вже знаю, що тут був за лад:
в цих жінках ще й досі промовля
ніжно-навісний матріархат.
Сергій Жадан
Птах
Летить птах над чорною водою.
Кружляє птах над нашою бідою.
Над нашою свободою.
Голос чоловічий чує за собою:
Душе пташина, пташина тіне,
земля єдина і небо єдине.
Небо над нами лише відчиняється,
для нас із тобою все лише починається.
Нам іти за важкою бороною.
Нам змагатися з нічною звіриною.
Нам на світанні слухати криниці.
Нам доростати до липневої пшениці.
Пташе, пташе, вертайся додому.
Нам обживати цю землю невідому.
Нам любити ці родючі долини.
Нам прокидатися пізньої години.
Будеш, пташе, співати над полем.
Ми все ще віднайдемо і все ще відмолим.
Ми все ще повернемо з того, що втратили.
Головне, щоб птахи залишались крилатими.
Лети, пташе, над нічними берегами.
Кричи, пташе, над гарячими снігами.
Лишай усе, що потрібно лишити.
Це наша земля, ми тут будемо жити.
Птах повертається з гілкою вишні.
Горять сузір’я — високі, всевишні.
Землі торкається тінню пташиною.
Назви цю землю потім Україною.
Наш корабель — важкий, ніби книга.
Риба плавниками рухає стиха.
Півчі вгорі розгортають вітрила.
Це наша богородиця з нами говорила.
Давній корабель навантажений скарбами.
Впливає у поле з золотими снопами.
Здіймається рікою, великою, тривкою,
такою тихою, глибокою такою.
Повільний корабель вантажений піснями
темряву випалює сигнальними вогнями,
Пливе до нестями, пливе до знемоги.
Шукає землю любові і тривоги.
Це наша земля, означена мовою,
травою червневою, стежкою зимовою,
теплою колядкою, подібною до квітки.
Ми знаємо, хто ми і знаємо — звідки.
Інна Харчук, «Heritage», 2023 рік
Вікторія Амеліна
Втрати української армії
Цифри втрат нашої армії засекречені
До кінця війни цифр не буде
Буде сусід, чоловік дивачки,
яка саджала червоні квіти
Друг, який нікого не попередив
Викладач, якого ми так любили
Та дівчинка, яка усіх дратувала
Художник, який завжди всім подобався
але здається, любив ту дівчинку
В ім'я державної таємниці
Клянуся, я загиблих не рахуватиму
Не рахуватиму до нестями
І до кінця війни
(Насправді я починала – збилась)
Не поезія
Я не пишу поезію
Я прозаїк
Просто реальність війни
з'їдає пунктуацію
зв'язність сюжету
зв'язність
з'їдає
Наче у мову
влучив снаряд
Уламки мови
схожі на поезію
але це не вона
І це теж не вона
Вона в Харкові
Волонтерить
Максим Кривцов
***
Сідаєш в броню
наче у човен
накладаєш на очі
тактичні окуляри
замість монеток
і запливаєш у Стікс посадки.
Водій-механік Харон
впевненно мчить
у невідомість і достеменність
гуде двигун
наче перше слово
сьогодні твій Бог носить легкі плити
мультикамові брюки з наколінниками
хоча вони більше треба нам
аніж Богу
заряджає кулеметну стрічку
і хто його знає,
чи сподобаються йому твої
тактичні окуляри з барахолки
і хто знає,
де закінчується Стікс
і куди тебе занесе течія.
Головне
поправ окуляри
міцно притисни зброю до грудей
і дихай
дихай
дихай
бо
коли
ще.
