У травні в межах «Книжкового Арсеналу» відбулася презентація нової книжкової серії ist publishing «Ви це вже бачили» з першим виданням під назвою «Сад». До книжки увійшли твори українського мистецтва, в яких образ саду виникає як місце насолоди та праці, пам’яті та втраченого раю, відновлення та споживання плодів, а також в інших контекстах.
Розказуємо, в чому особливість нового видання та пропонуємо прочитати фрагменти текстів, що розподіють про сади в живописі Казимира Малевича, Катерини Білокур, Тетяни Яблонської, інсталяції Володимира Воротньова та фільмі Олександра Довженка.
Катерина Носко, ініціаторка серії «Ви це вже бачили» та видавчиня ist publishing про книгу:
Ідея серії «Ви це вже бачили» виникла близько року тому з бажання представити колекцію українського мистецтва у форматі елегантних подарункових видань. Першою темою став «Сад» — образ, який останніми роками привертає дедалі більше уваги в полі сучасного мистецтва.
Ще у 2019 році в Харкові відбулася Бієнале молодого мистецтва «Здається, я заходжу у наш сад». Водночас українські художники й художниці дедалі частіше роблять сад центральною темою своїх практик — достатньо згадати графіку Павла Макова. Лише за останній рік в Україні відбулося з десяток виставок і мистецьких подій, що звертаються до садівництва як до практики відновлення, терапії та простору безпеки.
Коли ми разом із авторами-упорядниками — Анною-Марією Кучеренко, Лізаветою Герман та Борисом Філоненком — почали відбирати роботи для книги, нас вразило, наскільки стійким і багатогранним виявився цей образ в українському мистецтві. Сад поставав у творах різних епох і поколінь, щоразу набуваючи нових значень. Саме тому сформувати фінальний шортліст було надзвичайно складно. І я навіть не беруся уявити, скільки важливих робіт могли залишитися поза нашою увагою чи експертизою.
Анна-Марія Кучеренко, упорядниця та авторка текстів до книжки «Сад»:
Я думаю, підходи до вибірки робіт у нас, авторок та автора цієї книжки, подекуди перетиналися: звернення до музейних колекцій, образів, які миттєво виникали в пам’яті, думаючи про сад, робота з власною бібліотекою. У перших добірках, які ми презентували одне одному, жоден з обраних нами творів не повторювався, попри те, що ми, вочевидь, працюємо зі спільним матеріалом.
Для мене особисто було важливим розширити хронологічну рамку та звернутися до робіт, які є частиною публічних колекцій, навіть тих, що наразі є недоступними. Попри те, що сама назва серії реферує до впізнаваних образів, які ми вже бачили, я також хотіла звернутися до більш неочевидних присутностей саду в українському мистецтві. Скажімо, килим XVIII століття з Полтавської області. Так, стосунки між садом та килимом можна окреслити як такі, що взаємно відображають одне на одного, або такі, де килим є відтворенням саду, який може пересуватися у просторі. Або ж орнаменти XI століття з собору Святої Софії у Києві, які постають у вигляді квітів, що буйніють у цвітінні на золотому тлі — метафорі божественного світла — а отже, уявляються символами райського, небесного саду. Медіум книжки дозволяє об’єднувати всередині себе, в одному просторі, репродукції робіт різних хронологій, а отже, створювати між ними нові зв’язки; так, скажімо, твори «українського мистецтва візантійської доби» опиняються поруч із сучасним для нас мистецтвом.
Під час повномасштабної війни я все більше думаю про сади як про дуальний образ — вразливості та стійкості, надії та втрати, пам’яті та забуття. Справді, будь-який сад може зникнути за одну ніч, проте й прорости всупереч всьому. Покинуті сади й далі квітнуть без догляду своїх господарів, набуваючи нових, химерних форм. Сади ніколи не були лише про красу, насолоду чи ідилію, а й про працю, турботу та буденність. У відеороботі Каті Бучацької, яка також присутня у нашому виданні, художниця запитує, що, можливо, «ми саджаємо сад, аби нам було що втрачати». Мені подобається ця думка.
Уривки текстів із книги «Сад»:
Катерина Білокур, «Жоржини (квіти і калина)», 1940
Лізавета Герман:
«Жоржини (квіти та калина)» створені у рік першої виставки мисткині. Робота сповнена втаємниченої атмосфери, врочистої та моторошної водночас. Поєднання різносезонних квітів нагадує голландські натюрморти XVII сторіччя, де породжені уявою, неможливі в дійсності букети символізували швидкоплинність життя та марність фізичної краси. Сама Білокур зображала лише ті квіти, які бачила наживо, але не конче писала з натури — радше конструювала герметичні квіткові мікросвіти. Суцільне синє тло, з якого виринають флористичні фігури, наштовхує на думку про іншого знаного майстра синього кольору, художника Тіберія Сільваші. Він вважає, що у роботах Білокур завжди присутнє небо, навіть якщо вона його не зображала.
Казимир Малевич, «Садівник», 1911
Анна-Марія Кучеренко:
До того як 1915 року Казимир Малевич «преобразився в нуль форми»* та створив своє іконічне полотно «Чорний квадрат», його шлях пролягав через фігуративне мистецтво, звернення до різних формальних модерністських прийомів та поступові відмови. Аналізуючи свій художній шлях в автобіографії, Малевич прагнув поділити його на послідовні тематичні періоди: наслідування іконопису, «трудовий», «приміський жанр» та «міську вивіску»**. Насправді, попри всі намагання художника хронологічно диференціювати ці етапи своєї «сільської»*** творчості, вони існували одночасно, створені в синтезі стильових напрямків та часом однакових технік.
Саме в 1911 році, Малевич розпочинає ескізи до відомої «Першої селянської серії», а також створює «Садівника», представника «приміського жанру», що зображений статичною фігурою серед саджанців. Його гіперболізовані руки та ступні, яскраві, майже чисті кольори перегукуються з постімпресіоністами та фовістами.
*Малевич К. От кубизма к супрематизму. Новый живописный реализм. (написано у 1915 році) — 2-е изд. — Петроград, 1916. Іноді цю цитату наводять за маніфестом Малевича «Від кубізму і футуризму до супрематизму. Новий живописний реалізм» (написано в 1915 році, видано в 1916), де вона звучить як «я преобразився в нуль форм».
**Малевич К. Автобіографічні записки 1918–1933. — Київ: Родовід, 2017 — С. 35
***Малевич розмежовував мистецтво на дві лінії: професійне, «мистецтво людей вищого прошарку», та сільське, до якого він зараховував і себе.
Вова Воротньов, «Святкова побілка», 2013
Борис Філоненко:
Кожної весни, коли морози відступають, комунальні служби українських міст виходять на фарбування дерев, бордюрів, підкопаних у землю шин. Цей надмірний догляд можна було б назвати офіційним стилем благоустрою, якби не його внутрішні суперечності. Біла фарба на елементах міського простору може сприяти кращій навігації або, за умови відповідного хімічного складу, оберігати дерева від шкідників. Утім, достеменного пояснення цих практик не існує. На кронах часом опиняється цілком випадкова речовина, а білі лінії на землі зображають контури неіснуючих клумб. До того ж, суб’єктами благоустрою виступають не лише офіційні працівники, а й ентузіасти від окремого двору чи будинку. Десь тут місто й сад набувають своїх гібридних форм. Готуючи інсталяцію «Святкова побілка» для виставки номінантів премії PinchukArtPrize 2013, Вова Воротньов декларував бажання вивести цю традицію з периферії зору. Його цікавила мова вулиці, а фарбування в білий колір було важливим елементом урбаністичного середовища, що потребувало «осмислення і переозначення»*.
*Володимир Воротньов — номінант на Премію PinchukArtCentre 2013.
Олександр Довженко, «Земля», 1930
Борис Філоненко:
«Земля» обрамлена сценами в саду. На початку серед груд опалих яблук помирає Семен, найстарший у сім’ї орач земель биками. Готовий піти в засвіти, він з’їдає яблуко і разом із ним їдять діти. Фільм відкривається питанням: що буде з минулим? Чи здатне минуле передати нащадкам те, чого вони бажають? Прощаючись, Петро просить Семена розказати йому, чи потрапить той у рай чи в пекло і як йому там буде. Семен погоджується: «Добре, Петре, коли можна буде, об’язательно сповіщу».
Тетяна Яблонська, «Насіння», 1969
Лізавета Герман:
«Давно вже я не буваю на базарах і не знаю, чи можна тепер побачити чудово виконані маленькі картинки із зображеннями різних овочів та квітів, що стояли у торбочках з насінням — маленькі взірці великого народного мистецтва. Вони й надихнули мене на цей твір. Продає стара жінка насіння і наче мріє — полетіла б вона понад чорною пухнастою матір’ю-землею, рясно її засіваючи…»*. Цей простий на перший погляд опис ілюструє метафоричність мислення та прагнення виразити складні почуття через прості образи, притаманні Тетяні Яблонській — справжній гранд-дамі українського мистецтва XX сторіччя.
* Цитата з facebook cторінки НХМУ
