Історія українського дизайну — віддзеркалення творчого духу, національної ідентичності та культурного розвитку. Розуміння цієї історії — ключ до розкриття його потенціалу та визначення майбутніх тенденцій. Створення періодики про історію та розвиток українського дизайну — можливість зберегти та передати спадщину попередніх поколінь, а також надихнути народження нових ідей і концепцій.
«Літопис українського дизайну» був створений за ідеєю київського дизайн-бюро Spiilka в співпраці з видавництвом ist publishing та школою популярної культури SKVOT. Він досліджує розвиток шрифтового, графічного, продуктового та промислового дизайну від часів УНР до сьогодні.
«Наша загальна мета — зменшити кількість «білих плям» в історії українського дизайну»,
— каже Настічка Жеребецька, головна редакторка «Літопису».
Перший наклад «Літопису» розкупили за лічені дні. Придбати перше число жаданої періодики можна в столичних книгарнях, на Книжковому Арсеналі, який пройде з 30 травня до 2 червня, та на офіційній презентації у просторі MacPaw в Києві, що відбудеться 28 травня.
Леся Пахарина поспілкувалася з командою, яка працювала над створенням «Літопису», з'ясувала подробиці задуму та втілення мрії створити книгу про український дизайн, дізналася про плани на майбутнє та складнощі, які виникають на шляху реалізації культурного проєкту.
Настічка Жеребецька, головна редакторка «Літопису»
Наша загальна мета — зменшити кількість «білих плям» в історії українського дизайну. Ми самостійно відбираємо проєкти, які вплинули на українців або були відзначені на світовій арені, пишемо статті, знаходимо в архівах та музеях унікальні світлини, відцифровуємо їх. Історії в кожному випуску об’єднані не хронологічно, а тематично. Крок за кроком ми будемо розкривати історії дизайну у фінансах, військовій справі, промисловості, урбаністиці та інших галузях.
Фінальною метою є створення 10 випусків та книги «Антологія українського дизайну» англійською мовою для міжнародної аудиторії.
В перший «Літопис» увійшли дизайн-історії про Герб УНР, ЗАЗ-1102 «Таврія», коротка історія українського шрифту IX-XXI ст. та e-Ukraine, історії про Дію, Василя Кричевського та Володимира Побєдіна тощо.
Володимир Смирнов, головний редактор «Літопису»
На початку повномасштабного вторгнення, окрім роботи над спільними проєктами з Мінцифрою та Силами спеціальних операцій, ми обговорювали, що хочемо зробити музей українського дизайну як наш внесок у розвиток української культури. Це була перша думка, яка дуже гріла, але ми не розуміли, що означає «зробити музей» і як до цього підійти. Але проблема була не тільки в цьому.
Коли ми почали проводити дослідження, шукати матеріали про український дизайн, формувати якийсь часопис, то зрозуміли, що матеріалів дуже мало.
Після цього вирішили переформатувати думку про фізичний простір на цифровий. Так з’явилась ідея — зробити «Вікіпедію українського дизайну», такий собі онлайн-музей українського дизайну. З плюсів — ми розуміємось, як робити цифрові продукти, з мінусів — це все ще було дуже дорого, тоді нам так здавалось, допоки ми не дізнались про вартість друку журналу.
На якийсь час ми поставили проєкт на холд, але згодом повернулись до нього і вирішили, що все ж таки хочемо робити фізичний продукт і випускати журнал. Щось, що можна потримати в руках, щось таке, що живе довше, ніж діджитал. Але мрія про музей все ще є.
Було б класно мати простір із виставками та експозиціями, де українці та іноземці могли б більше дізнаватися про український дизайн. Щоб приїжджали з різних країн світу дивитися, наприклад, на «Таврію» чи кравчучку в музеї дизайну.
Першочергово «Літопис українського дизайну» передбачав три етапи реалізації:
1. Цифрова платформа, що дозволяє досліджувати історію українського дизайну в різних контекстах: локальному, глобальному та персональному.
2. Книга та тематичні виставки.
3. Фізичний простір: музей українського дизайну у співпраці з державними установами або за підтримки партнерів.
Кожен із цих етапів вимагав значних зусиль, фінансів і був не до кінця зрозумілий в плані реалізації. Після обговорень із друзями та колегами ми все ж таки вирішили «Літопис» зробити як друковану періодику, присвячену українському дизайну. Це все ще складний і дорогий формат, але завдяки підтримці партнерів і читачів ми маємо можливість його здійснювати.
Борис Філоненко, головний редактор видавництва ist publishing
«Літопис українського дизайну» — не лише про дизайн. Це історія, що розгортається через персональні долі та вибори, професійні та соціальні. Та чи інша річ, шрифти й стилі виникають у різних специфічних ситуаціях на тлі історичних подій, на перетині дисциплін, де дизайнерки та дизайнери зустрічаються з архітекторками й архітекторами, художниками й художницями, замовниками й замовницями, у необхідності надання голосу для окремих людей чи держави в часи викликів.
Мені подобається те, як команда журналу працює з формою збірки: поєднує близькі для сьогоднішніх нас кейси та налаштовує власну оптику на історії минулого. Гроші УНР або графіті Софії Київської опиняються під однією обкладинкою з машинами запорізького автопрому радянських часів та застосунком Дія. Це дає багато простору для власних роздумів і пошуків, дозволяє помічати зв'язки, розриви, тяглості між поколіннями та проєктами.
Від того, хто і як розповідає історію, багато залежить. І у цій оповіді історії українських дизайнерок і дизайнерів щедро передані читачкам і читачам — агентам змін у сучасній Україні. Чекаю на наступні номери.
Юрій Самусенко, Head of content у Skvot та автор у першому «Літописі»
До роботи з «Літописом українського дизайну» редакторська команда Skvot була поверхнево знайома з дизайном як таким. Ми зазвичай працюємо у попкультурному полі, пишемо про кіно, музику, відеоігри, рідше — про архітектуру, книговидавництво і той самий дизайн. Тому для нас зібрати матеріали та поспілкуватися з агенціями про сутність створення продуктів або айдентику вже здавалося викликом.
Ми порпалися в архівах, надсилали одне одному фотографії сторінок енциклопедій і навіть записували розмову з гостем мало не на Різдво. Втім, результат у вигляді друкованого журналу виявився не останньою зупинкою. У процесі роботи ми відкрили для себе багато художників та дизайнерів, про яких хочеться писати та говорити більше.
Ані Казарян, продюсерка проєкту
По-перше, робити друковану періодику про український журнал — це вже задача із зірочкою. Багато часу йде на дослідження, збір інформації, пошук правовласників зображень і затвердження з ними умов. Через останній пункт у нас під ризиком публікації були декілька статей. Одна з них навіть не вийшла в друк. Це вся «підкапотна» робота, про складність якої дізнаєшся тільки в процесі й не можеш заздалегідь розрахувати всі ризики.
Друге — це знайти фінансування на реалізацію культурного проєкту. Це було складно і до повномасштабного вторгнення, а зараз тим більше, бо є інші пріоритети. Наша команда першочергово вкладала власні кошти, ми робили дизайн, писали статті, але крок за кроком знаходили партнерів, які повірили в проєкт.
Так, нас підтримали українська IT-компанія MacPaw, українська EdTech-компанія Headway, школа популярної культури Skvot і юридична компанія «Василь Кісіль та партнери». Skvot ще й стали співавторами першого випуску.
Третє — це знайти видавництво, яке пройде вайб-чек, зрозуміє цінність проєкту і відчує, як найкраще його треба реалізувати. В голові ми тримали декілька видавництв, але на розмову прийшли до ist publishing. Катя Носко та Настя Леонова дуже підтримали ідею, і ми домовились реалізовувати проєкт на партнерських умовах, із мінімальною комісією.
Обрали ist через декілька причин: це камерне видавництво, як і камерне дизайн-бюро Spiilka. Вони розуміються на культурних та артпроєктах. Подобаються книжки, які вони видають. А також їхнє розуміння світового книжкового ринку, бо надалі ми плануємо робити «Антологію українського дизайну» англійською мовою для закордонної аудиторії.
