Публічне мовлення більше не привілей для обраних і не лотерея, у якій виграє той, хто не забуде текст. У сучасному світі це мистецтво впливу, акт автентичності й одна з форм активної присутності у професійному та особистому житті. Саме про це — новинка видавництва ist publishing «Так би мовити», створена у співпраці з київською школою риторики «Арістотель».
Це посібник із технік публічного виступу, підручник із взаємодії зі світом через слово. У центрі книжки — досвід викладачів риторики Вероніки Селеги, Кирила Андрєєва та Олени Козелецької, зафіксований письменником Богданом Ославським у формі глибинних інтерв’ю. Вони діляться інструментами, які допоможуть не лише підготуватися до виступу, а й розгорнути власну думку так, щоб її почули. І що важливіше — відчули.
Працюючи над виданням із 2021 року, команда ist publishing перетворила процес підготовки книги на приклад вдумливої культурної роботи. Навіть у перші місяці повномасштабного вторгнення діалоги між авторами ставали точкою опори, а візуальна концепція Володимира Гавриша — дизайнерське рішення з дзеркальними баблами на обкладинці — втілила метафору слова, що переходить у думку. Важливу, світлу, необхідну.
«Так би мовити» — книжка, яка підсумовує багаторічну практику роботи з людьми різного віку й професій: від державників до підлітків, від політиків до тих, хто лише шукає себе. Тут є все: поради, вправи, аналіз промов, ілюстрації Данила Штангєєва і навіть історії тих, хто наважився говорити публічно, щиро й сильно.
Перед вами — ексклюзивний фрагмент видання, який знайомить із методами підготовки до публічного виступу від викладачів школи «Арістотель».
1. Я — це я
Коли люди вчаться виступати, часто починають із запитань: «Як…?» Як жестикулювати, як говорити? Як робити це і те? Відповідей безліч, та жодна не буде стовідсотково правильною. Безпрограшного стилю немає. Навіть якщо в когось спрацьовує якась манера, це зовсім не означає, що вона піде на користь і вам. Може, саме вам вона нашкодить.
Немає сенсу намагатися жестикулювати чи говорити, як хтось інший, бо все одно не вдасться. Зіграти роль складно, це потребує зусиль. Натомість бути правдивим — легко і приємно.
Коли ми пробуємо бути кращими, ніж є насправді, проступає неприродність. Не сумнівайтеся, публіка її помічає, тому треба прийняти, що ви — це ви. І що найцікавіші спікери — це люди з власним почерком, який не є чимось вивченим, а має внутрішню природу. Цей почерк не можна сконструювати, як і не можна придумати манеру поводитися чи говорити. Спробуйте запланувати, що в кульмінаційний момент виступу ви почнете затинатися і що це змусить слухачів співпереживати. Так не працює. Люди реагуватимуть щиро, тільки якщо ви будете справжніми.
Ваша природна манера говорити або поводитися все одно проявиться — хочете ви цього чи ні. Та лише від вас залежить, як її сприймуть. Як недолік, який ви марно намагаєтеся приховати? Чи як прояв індивідуальності, неповторності? Згадайте, як говорив Кузьма Скрябін. Мова, далека від літературної. Десь галицизми, поміж ними росіянізми. І точно не зразкові, дикторські інтонації. Хтось інший, може, і соромився б так говорити. Намагався б бути стандартнішим. Та для Кузьми ця манера була природною, він зробив її перевагою, частиною власного, впізнаваного стилю.
Важко переоцінити, наскільки важливо бути справжнім чи справжньою. В інтерв’ю Едварду Енніфулу, редакторові британського «Vogue», Опра Вінфрі зізналася: «Краса мого життя в тому, що десь у 30–33 роки я нарешті зрозуміла, як мені бути повністю собою на телебаченні. І за всі ці роки я заробила статки, просто будучи собою. Я — це завжди я. Ніколи не інша людина, ніж та, яку ви бачите».
Жодні техніки, системи не допоможуть мати ліпший вигляд і говорити краще, ніж коли ви будете справжніми. Але щоб «прийти до себе», також потрібні час і зусилля. З чого почати? Проаналізуйте, що у вас уже є і над чим варто працювати. Не тільки в мові та дикції, а й у поведінці та манері спілкування з людьми. Які риси можуть бути сильними сторонами? Що ви усвідомлюєте й цінуєте? Що відрізняє вас від інших, із чим готові йти до людей? Що є справді вашим, а що — лише намаганням наслідувати шаблони? Те природне — це матеріал, з яким ви працюватимете далі, з якого вибудуєте власний образ.
Зверніть особливу увагу на голос, жестикуляцію, емоції. Тут допоможуть відеозаписи. Однак майте на увазі, що всім нам, поки не звикнемо, неприємно чути свій голос у записі. Про причини докладно йтиметься в розділі 9. Але будьте готові до цього вже зараз, щоб потім не нагнітати: «Мій голос огидний, це неможливо слухати». Коли звикнете, вам буде легше його сприймати.
2. Характер
Для публічних виступів характер спікера не менш важливий, ніж голос чи вигляд. Щоб уміти ним користуватися, треба його знати й розуміти. Якщо людина холерична, говорить емоційно, а деколи навіть із лайкою, і це для неї природно, то чи варто їй себе стримувати? Знову ж таки, єдиної відповіді нема. Буває, що хтось у повсякденні запальний, яскравий, а у виступах тієї яскравості не побачити. Можливо, людина несвідомо себе сковує або ж порівнює з іншими, і думає, скажімо, що їй варто поводитися солідніше, серйозніше. От вона і пробує, але результат не подобається ні їй, ні публіці.
То, може, дати собі свободу? Так, але в міру. Варто розуміти, чи готові ви приймати себе з усіма кониками, чи готові, щоб це було частиною вашого публічного образу.
3. Що на першому місці
Іще раз про море запитань: «Як…?» Як говорити? Як будувати виступ? Які мають бути підходи, техніки, інструменти? Не це головне. Ви не знайдете відповідей, поки не відповісте на запитання: «Що…?» Що говорити? Навіщо?
Без цього «що» марно шукати харизму й намагатися її проявити. Немає основи, щоб змістовно формулювати свої думки. Як кажуть: «Нема про що говорити».
Натомість коли вам є «що» сказати — ви знайдете спосіб та інструменти. І переконаєтеся, що вони, звісно, корисні, але тільки слугують головному. Зміст завжди важливіший за форму.
