Віктор Петров, відомий під псевдонімом В. Домонтович, — український письменник, філософ та історик, що працював над створенням українського інтелектуального роману. Особистість автора оповита протиріччями, а його тексти нерідко звертаються до парадоксальності життя.
Романи Домонтовича представляють ідеї, близькі екзистенціалістам — Жану-Полю Сартру, Альберу Камю та іншим письменникам, які вірили в унікальність духовного світу людини та її право обирати власний шлях, навіть якщо він суперечить соціальним нормам.
Найвідоміший твір Домонтовича «Доктор Серафікус» був створений у 1929-му й опублікований в Німеччині майже через двадцять років після написання. Це останній роман автора, завершивши який він повністю перейшов від літературної до наукової діяльності. Завдяки цьому Домонтович зміг уникнути зобов'язання писати в стилі соцреалізму, що суперечило його естетичним пошукам.
У центрі сюжету твору історія відлюдника-інтелектуала доктора Серафікуса та його стосунки з давнім другом, художником Володимиром Корвином, привабливою й ексцентричною акторкою Вер Елснер, яка прагне отримати його прихильність, і п'ятирічною дівчинкою на ім'я Ірця. Герою складно відповідати очікуванням інших та зближуватися з жінками — майже весь свій час він приділяє науковій діяльності й фактично живе у власному світі.
Читаємо ексклюзивний уривок книги «Доктор Серафікус» від харківського видавництва Vivat і знайомимося з напрацюваннями українського письменника-інтелектуала, про якого варто знати більше.
— Мені потрібен чоловік! — сказала дівчина. — А ви обернули наші взаємини на якусь філософічну дружбу. Замість поставитись до мене як до жінки, ви поставились до мене ніби до якоїсь абстрактної фікції. Отже, я зробила те, що зробила. Знайшла собі чоловіка і виходжу за нього заміж.
Корвинові не лишалось нічого іншого, як побажати їй щастя.
— І дивно, — сказав Корвин, звертаючись до Вер, — з того часу в моїх взаєминах із Серафікусом так само наступив злам. Розрив з нареченою був разом з тим і розривом із Серафікусом, ніби наша філософічна дружба таки справді в’язала нас усіх трьох. Єдине почуття, що об’єднало через мене, в мені й для мене трьох таких різних людей, між якими не було нічого спільного.
Заходило сонце, темнішали густими темно-зеленими сутінками гори. Місто викреслювалось попелястим, сіро-блакитним силуетом: будинки, дахи, димарі. Зет радіощогли, пакгаузи, дерева, електробуд, майстерні. Захід надавав місту особливої ілюзорності, здіймав з нього тягар обважнілого каменя, опрозорював місто.
На пляжі почали з’являтися робітниці в червоних хусточках, чоловіки й жінки з портфелями, трамвайні кондуктори, робітники в прозодежі, замащеній олійними й нафтовими плямами.
Корвин закінчував свою розповідь:
— Я іноді стріваюсь на вулиці з моєю колишньою нареченою. Я вклоняюсь їй. З гнучкої й рухливої дівчини, що в неї так ніжно рожевіли щоки, вона зробилась огрядною заміжньою жінкою: розпливлась, пожовкла, зблідла. Поруч з нею йдуть дві дівчинки, одна більша й друга менша, — її доньки. Можливо, вона щаслива! Що ж до Серафікуса, між нами позначилась якась відчуженість і холодність, що, власне, лишалися завжди, але що їх в екзальтації дружби — я ж трохи екзальтований — спочатку я був не помічав. Тепер до Серафікуса в мене є тільки цікавість. Мене цікавить унеможливлена умовність його вчинків і стриманість його невиявлених почуттів. Коли я конструюю спіралі й вежі або ж малюю свої безпредметні картини, мені потрібний Серафікус із його абстрактним геометричним ставленням до життя. Побачившися з ним і почувши про його чергове дивацтво, я починаю вірити в психологічну реальність моїх геометризованих конструкцій.
За річкою, за містом, над горами здійснялась ієратична чинність опрозорення міста: громади кам’яниць кучерявилися в золотому диму, в легких безшумних рухах вони линули назустріч пінявим хмарам, і рожеві, кармінні хмари пірнали в глибинну порожнечу річкового скла. В рожевому шумуванні заходу ось-ось, здавалось, усе потече повз землю в безмежність нескінченних просторів.
Корвин замовк, дивлячись на захід, на Вер, на її смагляво-оливкове обличчя, що відбивало рожевість заходу. Він приторкнувся губами до руки Вер і знов подивився на неї. Вона замислилась. Як і завжди, вона ніяк не відповіла на його несміливо висловлене бажання.
Письменник В. Домонтович
Корвин знов почав говорити про Доктора Серафікуса, що в крамниці забував узяти свого пакунка або ж брав чужий, не брав решти, що міг вирушити в одно місце, тим часом поїхати в інше і в дорозі забути, куди він їде, а приїхавши — не знати, куди приїхав, що все своє життя забував про найголовніше в житті — кохати жінок.
Корвин заперечував будь-які романічні пригоди в біографії Серафікуса, а щодо Ірці, то, за спостереженнями Корвина, навіть і в цій, власне, єдиній, коли не вважати на історію з Тасею, закоханості Серафікусовій дівчинка ставилася до Комахи зневажливо й презирливо.
— Згодьтесь, — казав Корвин, звертаючись до Вер, — що Ірця мала рацію. Серафікус не людина, а так, амфібія, молюск, якась фікція. Так, паперовий силует. Тінь од людини. Гомункулюс. Я обурююсь, Вер. Даруйте мені, але я обурююсь. Я не можу лишатися спокійним при думці, що цей йолоп Серафікус мешкав поруч із Тасею, двері їхніх кімнат виходили в один коридор і…
— І що?..
— І нічого! Як нічого!
— Ви не знаходите для нього жодних пробачень?
— Жодних!..
У пориві ентузіастичного піднесення Корвин схопив Вер за руку:
— Уявіть собі, Вер, таку товстеньку років 17-18 блондинку з пухкою рожевістю і з лагідними очима телиці. Їй кустодіївською купчихою сидіти на ґанку за самоваром, а коло неї — блюдечка, чашки, тарілки з розводами, варення вишневе, абрикосове, аґрусове, прозорий густий мед, сухі солоні коржики, солодкі пиріжки, хрумкі бублички. І щоб на ній — такий шаль з великими трояндами, а на стільці поруч — біла сонна муркотлива кішка: ідилія, тиша, спокій!.. Такий м’якотілий рожево-блакитний канарковий безмежний спокій! Вам тільки признаюсь, Вер, тільки вам: тут межа моїх сподіванок і мрій.
— Ви закохані, Корвине?
— Я? Ви не точні, Вер. Закоханий?.. Це слово не має жодного сенсу. Кохань багато, і прагнень ще більше. Але коли є досконале, то воно повинно бути лагідним і мудрим. Що є привабливіше, як поринути в спокій і тишу? Я мрію про таку коханку, що кохала б трохи байдуже, може навіть трохи мляво, але завжди з тією мудрістю ідеальної жінки, що в відомому й повтореному вміє одкрити нове й нібито несподіване.
— І ви заперечуєте, що ви закохані?
— В кого?
— А ця ваша Тася!
Корвин з докором подивився на Вер і виправив:
— Таїсія Павлівна, Вер! Вона для мене лише технічний секретар Спілки мистців. А щодо закоханості й заперечування, то як ви не хочете зрозуміти мене? Справа не в тому, щоб заперечувати, дещо стверджувати, дещо відчувати. Це попередні покоління надавали значення почуттям, твердженням. Ми нехтуємо почуття. Уся справа в тому й полягає, що Серафікус — гном і гомункулюс, лялька з картону. Не людина, а тінь від людини.
Золота курява блідне в ніжній зеленавості. Місто й небо згущуються. Річка сіріє, і гори присуваються до самого берега. Вер дає рушника Корвинові, й Корвин струшує пісок з її плечей і спини. Тоді Вер дякує й каже:
— Викупаємось і підемо.
Вечірня вода здається теплою, а коли вони виходять з води, Вер каже Корвинові:
— Ви, Корвине, повинні мене познайомити з цим вашим Комахою.
