Харківське видавництво Vivat представило нову книгу з серії української класики — роман «Доктор Качіоні» Галини Журби (справжнє прізвище Домбровська, у шлюбі Нивінська). Авторка відома завдяки своїм імпресіоністичним оповіданням з елементами мелодрами, історичним виданням «Революція іде», «Тодір Сокір» та роману, уривок з якого ми сьогодні пропонуємо прочитати.
Драматичний сюжет про напружені романтичні стосунки в декораціях провінційного волинського містечка у вирі Першої світової війни нагадував читачам книгу «Звіяні вітром» Маргарет Мітчелл.
Роман «Доктор Качіоні» був опублікований письменницею у Кракові під псевдонімом Гемень Жмурко кривавого 1943 року. Він розказує про юну красуню, що загинула у вирі свого кохання. Її сміх, жарти, флірт, жага до життя — усе обірвалося на міському цвинтарі, де білий мармур її могили потопає в п’янких пахощах акацій і бузку.
Лише один свідок тих давніх днів здатен розкрити завісу цієї таємничої історії, яка сталася в буремні роки Першої світової війни. Мелодраматична оповідь Галини Журби розгортається як один, сповнений пристрстей, флешбек. Докладніше читайте в нашому матеріалі.
Українська письменниця Галина Журба
***
— Тепер тут спокій. Та був час, що місто наше кишіло усяким людом, прибулим сюди з різних сторін. Це було двадцять років тому. Перші літа світової війни. Обличчя нашого міста змінилося відтоді. Змінилися й люди. Одні відійшли, зникли разом з російською державою та її режимом, інші повмирали. Наплив новий намул чужинців.
Проте часи тодішні були цікавіші, Польща якось зрівняла, затерла усі своєрідності нашого міста, усе підвела під тісний, нецікавий шаблон. От зверніть увагу хоча б на ті доми, крамниці, ресторани. Всі вони стали подібні до себе. На всім лежить ніби відтиск примусу та чужості… Співрозмовець мій зупинився. Відвертаючись назад, він глянув на мозаїку дахів, розкиданих по рівнині. Все це нагадувало якусь кубістичну картину.
Ми стояли на узгір’ї, за нами вже не було міста. Кінчалася грабова алея і починався цвинтар. Вечоріло.
Розмовляючи, ми увійшли звільна в напіввідчинені ворота, і зразу обвіяв нас цей особливий настрій, що все обгортає при вході на цвинтар.
— Тут спокій, — мережачи якусь свою думку, мовив далі Тинецький, — а проте… скільки кипучої жаги ховає в собі ця непорушна тиша! Чи не спадало вам ніколи на думку, що цвинтарі — це, властиво, ніщо інше, тільки замкнені життєписи людей з усіма їх радощами, скорботами, поривами і жагою? Що все це — мов книги, зложені тут у недоступний архів. Так, архів — і тільки. Тому великі старі книгозбірні нагадують мені усе цвинтарі, і навпаки — ходжу по кладовищах, як по старих архівах, — засміявся Тинецький.
— Так, — відповів я. — Зокрема маломістечкові кладовища мають цю прикмету. Вони — немов хроніка цих містечок. Не люблю цвинтарищ великих міст. Накопичені, крикливі, як і великі міста.
Ми ішли жорствованою алеєю, що червоніла серед зелені та гробівців. Довге скісне сонячне проміння падало поміж гілля і червоною позолотою виповняло гущавину. Мармурові, гранітові надгробники, хрести, залізні й дерев’яні огорожі, обкладені дерниною і розхідником, могили поринали в зелені кущів та квіття. П’янко пахли акації…
— Ось, зверніть увагу на цей надгробок, — показав Тинецький рукою білу мармурову плиту з обеліском. — Це одна з таких книг.
Я підійшов і прочитав глибокоритий позолочений напис: «Євгена Качіоні, народжена 1896 року, 15 грудня. Спочила в Бозі дня 9 квітня 1916 року. Засмучений муж».
— Так, засмучений муж, — повторив мій співрозмовець. — Хочете — сядемо на тій ось лавочці. Іноді пересиджую тут. Чи маєте цигарку?
Ми закурили. Уперше я звернув увагу на руки Тинецького. Це були руки талановитого невдахи. Якась непорадна несміливість, змішана з нервовою рішучістю. Цей самий відпечаток у цілій його постаті. Розхитана, нервова хода, дуже короткозорі очі, розгублено висунута вперед долішня губа. Обличчя тонке, принадне, з матовою блідістю вразливих людей.
Старе, витерте убрання, пошите колись бездоганним кравцем з добротного матеріалу, добре доповняло цілість.
Від декількох місяців ми працювали з Тинецьким в одному банку та здибувалися часто. Властиво, я щойно пізнавав його. Здається, він писав щось, малював, але не любив про це говорити.
— Чи знали ви цього Качіоні та його дружину? — спитав я згодом, коли Тинецький докурив цигарку і кинув її в траву.
— Так. Він був лікарем у нашому місті. І то дуже пошукуваним, кликаним лікарем. Я знав його дуже добре, навіть, можу сказати, в’язала нас деяка приязнь чи радше симпатія.
Це була цікава, а притім бездоганна людина. Розумієте, що значить «бездоганна людина»? Ніхто не міг йому зробити найменшого закиду ні як людині, ні як лікареві.
Уважний до всіх, зокрема до пацієнтів, чулий, вирозумілий, завше готовий нести кожному поміч. Не був користолюбцем. Був це, у повнім розумінні цього слова, «лікар з покликання».
Бідне населення лікував безплатно. Дім його робив завше враження обложеної твердині. Селянські вози, уся підміська біднота облягали його від рана до ночі.
Часто також можна було бачити доктора, як трусився на селянськім возі в полотнянім плащі або пізно вночі біг до хворого з парасолем та саквояжем.
За спеціальністю він був лікар внутрішніх недуг, але, як звичайно буває на провінції, мусив згодом стати універсальним. Лікував внутрішні недуги і дитячі, недуги очей та жіночі. Виконав також кілька подиву гідних операцій і цим придбав собі славу знаменитого хірурга не лише в нашому місті, але і в цілім повіті.
Думаю, що була це взагалі дуже здібна людина. Проте робив враження дещо дивакувате. Високий, сухорлявий, з підстриженою клинцем борідкою, густо перетканою сивиною, цупкий та мовчазний. Мабуть, походив десь із півдня; замолоду мусив бути дуже міцним брюнетом. Свідчили про це його очі. Чорні, блискучі, пронизливі очі південного мага. В поведінці стриманий та чемний.
Обвівала його, проте, якась таємничість, і, признаюся, це мене найбільше притягало до нього. Завдяки цьому я назвав його в дитинстві масоном.
Тинецький обірвав раптом, ніби ставлячи крапку. Проте переді мною стояв образ людини так яскраво змальований, що я бачив її майже живу. Мало того, образ цей притягав чимось, цікавив мене, можливо, так само, як колись молодого Тинецького. Не хотілося чомусь розставатися так знічев’я з цим доктором Качіоні.
Я попросив Тинецького оповідати далі. Ми знов закурили і сиділи деякий час мовчки.
— Так, — продовжував Тинецький, — коли я малим хлопцем хворів на запалення суглобів, доктор Качіоні лікував мене. Батько мій був тоді начальником міської в’язниці. Ми мешкали у в’язничнім будинку. В мешканні була вогкість, я заслаб на гостець і довго пролежав у ліжку. Доктор Качіоні ходив тоді до нас двічі на тиждень. Так я мав змогу бачити його часто. З цікавістю дитини приглядався до нього, помічав кожен його рух, кожен погляд.
Це була справді досить дивна людина. Він ніколи майже не всміхався і скоріш відштовхував, ніж притягав до себе. Проте він мені подобався.
Лежачи кілька місяців у ліжку, я читав, що потрапило до рук. Товариш мій зі школи, Юрко Андрич, постачав мені всілякі книжки. Раз приніс книжку про масонів.
Удвох з ним ми прочитали її з трудом. Хоч і ніяк не могли збагнути суті тієї дивної організації, добачаючи в ній щось із чорної магії, ми вирішили закласти «ложу» і притягнути до неї двох товаришів наших, Терпиловського та Слободенка.
На горищі, в старій величезній скрині відбулися перші наші тайні збори. На них ми запросили також двох братаничів доктора, наших ровесників, що приїздили до нього на ферії з Одеси, Макса і Рауля. Це були дуже милі та чемні хлопчики, любили книжки і багато читали. До нашої «ложі» пристали охоче.
Усі ми повлазили в скриню та з усілякими ритуалами відбули нараду. Я урочисто вистукував молотком у віко. Впав тоді жертвою бáтьків ґальовий сурдут, якого золоті ґудзики та брузументи пішли на всякі відзнаки, що ми їх собі поробили. Але найбільша заковика була з вибором «головного майстра».
Ми ніяк не могли збагнути, як він має виглядати. З цього приводу виникли в нас суперечки. І ось тоді знічев’я збрело мені на думку, що доктор Качіоні — це ніхто інший, тільки головний майстер вільних мулярів або чорний маг таємної організації, про яку ніхто не догадується, крім мене, і про яку я сам мав туманну уяву!
Я звірився з цим Андричеві, і він цілком погодився зі мною. Це мене ще більше упевнило в моїм переконанні. Я вже не сумнівався, що доктор — це масон, майстер правдивої ложі, до якої ми з Андричем мусимо належати також; що він усе бачить, усе знає, і досить йому глянути на мене, щоб знати всі мої думки. Я респектував його і боявся. Ще більше боявся його Андрич.
— Я сьогодні бачив Масона, — шептав мені таємничо. — Ішов з паличкою. (Ти бачив його паличку? Це вуж зі срібною головкою — знак магів!) Він підняв її тако́ та зробив мені знак. Розумієш?
— Розумію, — так само пошепки відповідав я, ковтаючи від хвилювання слину. Я завидував Андричеві тієї зустрічі, мріяв, чекав, що Качіоні і мені зробить такий знак.
Відтоді я почав з ним поводитися також таємничо. Коли він мене провідував у ліжку, я подавав йому мовчки на добридень руку і тричі значливо стукав об край ліжка. Потім робив пальцем у повітрі знак, як показував мені Андрич.
