Девід Річо, психотерапевт і популярний автор, який проводить семінари з особистісного та духовного зростання, написав понад 10 книжок. У його роботі поєдналися багаторічний досвід психотерапевтичної практики (Річо є ліцензованим консультантом з питань шлюбу, сім’ї та дітей у Каліфорнії з 1976 року), ідеї буддизму, погляди Юнга та референси до поезії. У своїх книгах автор згадує методики західних та східних підходів.
Уперше Девіда Річо переклали українською в новому видавництві літератури досвіду «Хто це?». Книга «Як бути дорослим у стосунках» вчить глушити деструктивні голоси в голові. П’ять слів, що зустрічаються в ній найчастіше: увага, прийняття, визнання, ніжність і свобода.
Вчиняти по-дорослому, навіть якщо в дитинстві не було змоги навчитися приймати любов. Не чекати ідеального партнера, а робити крок назустріч гармонійним стосункам. Замість обмежувальних переконань — «Не підпускай нікого надто близько», «Не прив’язуйся», «Щасливі стосунки — це міф», «Ніхто не зможе тебе полюбити так, як ти того потребуєш», «Чоловікам / жінкам не можна довіряти» — обирати здоровіші.
Це світовий бестселер, перекладений на десятки мов. Окрім теорії він наповнений практичними вправами після кожного розділу, тож підготуйтеся багато рефлексувати й щиро спілкуватися з партнерами.
У книзі йдеться про пошук партнера, очікування від стосунків, закоханість і залежність, конфлікти, страхи, ревнощі, его та завершення стосунків. Пропонуємо прочитати уривок, в якому автор розбирає різницю між закоханістю й залежністю.
На перший погляд, залежність нічим не відрізняється від закоханості. Та відмінність полягає в тому, що закоханість — це лише етап, який неодмінно минає, а притаманні їй спрага до бурхливих переживань і схильність до драматизації залишаються, перетворюючись на залежність. Закоханість стимулює наше зростання, а залежність його паралізує. Залежність не приносить задоволення, бо воно можливе лише тоді, коли крива збудження переходить до стану спокою, натомість залежність прагне втримати нас на найвищій точці цього графіка.
Залежність також можна сплутати з безумовним коханням: «Я все ще люблю її після стількох років, навіть попри зраду» (фраза «після стількох років» вказує на те, що природний цикл було порушено). Проте залежність — це прив’язаність, а не зв’язок.
Пам’ятаєте «Буремний перевал» Емілі Бронте? Це історія не великого кохання, а великої залежності. Кетрін не може відпустити Гіткліфа, хоча він постійно робить їй боляче, але не здатен ані залишитися з нею, ані піти.
У дорослому віці ми відтворюємо моделі зв’язків із дитинства. Якщо тоді вони були нездоровими, то ймовірність потрапити в пастку залежності значно зростає. Неусвідомлені спогади з ранніх років формують неусвідомлені рефлекси в дорослому віці. З пустельного узбережжя нашого минулого ми вдивляємося в обрій, вишукуючи там райський острів. А знайшовши його, надто переоцінюємо, нехтуючи своїми справжніми потребами, які здатна задовольнити лише усвідомлена любов і її п’ять елементів.
Під впливом залежності люди можуть потребувати однієї з цих складових у гіпертрофованому вигляді: наприклад, потреба в ніжності й дотику трансформується в нав’язливе сексуальне бажання.
Є ще одна проблема, пов’язана із залежністю: адреналін однаково виділяється як при згоді, так і при відмові, тому для залежної людини різниці немає. Навіть припиняючи стосунки, ми все ще отримуємо свою дозу. Такі залежності часто працюють за схемою «спокусити й утекти», тобто привернути увагу партнера, тоді відсторонитися, а відтак дати йому зробити те саме із собою.
Залежність об’єднує в собі страх і бажання, натомість звільнення від них є актом духовного просвітлення. Ось чому залежність слід розглядати як духовну хворобу, адже вона пов’язана з прагненням до вічної насолоди, що суперечить законам буття. Перський поет Румі вдало висловив це у своїй поезії: «Усе моє життя виткане ниткою еротичних насолод».
Співзалежні стосунки ґрунтуються на проєкціях. У романі «Звіяні вітром» Скарлетт О’Хара визнає: «Я кохала когось такого, кого сама й витворила. Я придумала собі гарне вбрання і закохалася в нього. А коли під’їхав верхи Ешлі, такий вродливий, ні на кого не схожий, я накинула на нього це вбрання і змусила ходити в ньому, хоча воно йому, може, й не пасувало. І я не хотіла бачити, який він насправді. Я кохала оте гарне вбрання... а зовсім не його самого». Згодом вона додає: «Я любила те, чого ніколи не існувало». Цими словами Скарлетт бере на себе відповідальність: «Я не жертва проєкції. Я сама створила її та підживлювала весь цей час».
Проте Ешлі так само брав у цьому участь. Сексуальна залежність чи співзалежні стосунки не бувають однобічними. В однієї сторони може бути сильніше захоплення, проте інша сторона, відчуваючи до себе таке бажання, усвідомлює цю владу та самостійно вирішує, як реагувати. У такому болісному зв’язку (чи радше зв’язці) хтось із партнерів діє прямолінійно, а інший то наближається, то віддаляється. На такій сцені ми ніколи не самі — другий актор завзято виконує обрану роль.
Об’єкт захоплення здобуває вищу силу, адже йому добровільно передають свою волю й життя. Одержимість людиною та її історією (або ж ідеєю про те, як цю людину виправити) може захопити наш розум на роки — неоціненний час, який натомість можна присвятити духовним практикам чи творчості. У здорових стосунках ми пов’язуємось, але не прив’язуємось.
Володіти можна лише тим, що не володіє нами. Іронія співзалежних стосунків полягає в тому, що ми привʼязуємося, щоб не втратити, а натомість якраз і втрачаємо. Що більше безпеки ми шукаємо в інших, то менш захищено почуваємось. Іноді навіть страшно усвідомити, який вплив має партнер на наше життя й думки. Проте дехто і в такій ситуації може прагнути ще більшого зближення! Чоловікам, залежним від жінок, слід було б задуматися: «Чи використовував я жінок як опору для тієї частини себе, що не може стояти самостійно?»
