Наприкінці лютого Netflix представив глядачам нові епізоди костюмованого серіалу «Бріджертони», який став одним із найпопулярніших проєктів стримінгової платформи, отримав мільйони переглядів та одразу був продовжений на п'ятий і шостий сезони. Романтичне шоу, засноване на романах американської письменниці Джулії Квінн, розказує про нащадків аристократичних родин, які шукають кохання в Лондоні XIX століття — точніше альтернативній його версії.
Серіал люблять не тільки за вишукані костюми, які нагадують про стиль епохи регентства, та викликають нестримне бажання купити собі розшиті шовкові рукавички, кольє з перлів чи сумочку з пір'ям, а й за напружені сюжетні повороти, за те, як проєкт вміє грати з емоціями глядача та змушувати його щиро співпереживати героям. З кожним новим сезоном персонажі стають нам все ближчими та більше розкриваються авторами.
Творці шоу очевидно орієнтуються на книги Джулії Квінн, однак не завжди дотримуються всіх деталей чи навіть прописаних образів — підтвердженням тому є видання «Бріджертони. Коли він був розпусним», що наприкінці березня вийде українською мовою у видавництві Vivat.
Книга, уривок якої ми пропонуємо прочитати, присвячена Франчесці Бріджертон — найбільш загадковій доньці в родині. У четвертому сезоні серіалу героїня переживає трагічні події та залишається з питанням про те, як далі будувати життя і чи має вона право на нове кохання. В шоу головною підтримкою персонажки стає кузина її першого чоловіка Мікаела. Однак письменниця задумувала цей образ зовсім інакше — у книзі це не жінка, а чоловік на ім'я Майкл, запальний «Дон Жуан» доби Регентства, що закохується у чарівну Франческу та не полишає надії бути з нею навіть через роки.
Розділ 2
Попри всі свої недоліки — а Франческа була ладна погодитися, що Майклові Стерлінґу недоліків не бракувало, — він справді був славний, хороший чоловік.
Так, страшенний ловелас (Франческа на власні очі бачила ту його поведінку, тож не мала сумніву, що навіть вельми розумні жінки втрачали глузд, коли він залучав усю свою чарівність) і точно вже не ставився до свого життя з тією серйозністю, з якою їй із Джоном хотілося б. Утім, незважаючи на все це, вона не могла його не любити. Джон ніколи не мав ліпшого друга, ніж Майкл (доки, звісно, не одружився з Франческою), а за останні два роки той став повірником і для неї.
Було навіть кумедно. Хто міг би подумати, що своїм найближчим другом вона вважатиме представника чоловічої статі? Ні, вона не почувалася невпевнено в товаристві чоловіків: наявність чотирьох братів витискала геть усю тендітність навіть із найбільш жіночних створінь. Проте Франческа відрізнялася від своїх сестер. Дафна й Елоїза (та й, мабуть, Гіацинт, хоч та ще надто юна, щоб стверджувати напевне) були такі відкриті, життєрадісні. Належали до того типу жінок, які вправно стріляють, полюють — себто полюбляють заняття, що створюють їм репутацію «жвавих і спортивних». У їхній компанії чоловіки завжди почувалися невимушено, і це, як помітила Франческа, було взаємним.
Утім вона була інакша. Франчесці повсякчас здавалося, що вона вирізнялася з-поміж усіх у сім’ї. Жінка нестямно любила своїх рідних, могла б життя за них віддати, але попри те, що зовні вона справжня Бріджертон, глибоко всередині завжди почувалася так, ніби в дитинстві її підкинули.
Тоді як усі Бріджертони щирі, товариські, Франческа була… не сором’язлива, ні. Радше дещо стриманіша, обережніша зі словами. Про неї ходила слава гостроязикої, дотепної дівчини, і, варто визнати, вона нечасто відмовлялася від нагоди пустити шпильку в бік когось зі своїх братів чи сестер. Звичайно, робила це з любові, а ще — почасти з відчаю, який виникає, коли проводиш надто багато часу з родиною. Однак ті дражнили Франческу у відповідь, отож усе було справедливо.
Така вже в них сім’я. Вони сміялися, кепкували одне з одного, сварилися. Внесок, який робила в цей гармидер Франческа, просто був дещо тихішим, хитрішим, ба й згубнішим.
Вона часто замислювалася, чи не був її потяг до Джона зумовлений тим, що він витягнув її з хаосу, який так часто панував у домі Бріджертонів. Не те щоб Франческа не мала до нього почуттів — вона щиро кохала чоловіка. Кохала всім серцем. Він був її спорідненою душею, був таким схожим на неї. Дивно, але яким же полегшенням стало для неї вирватися з-під материного крила й розпочати безтурботне співіснування з Джоном, чиє почуття гумору було точнісінько таким, як і в неї. Він розумів її, передбачав її бажання. Доповнював її.
Коли Франческа зустріла його, її охопило химерне відчуття, ніби вона складник мозаїки, до якого нарешті знайшлася підхожа частинка. Їхня перша зустріч не була сповнена непереборного кохання чи пристрасті — радше запам’яталася вигадливим відчуттям того, що Франческа кінець кінцем відшукала ту людину, біля якої могла бути собою.
Сталося це миттєво. Раптово. І хоча жінка не пригадує, що саме Джон тоді сказав, але щойно слова злетіли з його вуст, вона відчула себе вдома.
А разом із чоловіком у її житті з’явився і його кузен Майкл — хоча направду вони більше скидалися на рідних братів. Виросли разом, а різниця у віці між ними така мізерна, що все в них було спільне. Що ж, майже все. Позаяк Джон був спадкоємцем графства, а Майкл — просто його двоюрідним братом, то й, відповідно, ставилися до хлопчиків по-різному.
Але з того, що Франческа чула, і з того, що вже знала про родину Стерлінґів, любили обох однаково, тож саме це й посприяло добродушній вдачі Майкла. Адже навіть попри те що саме Джон успадкував титул, статки — та й загалом усе, Майкл, здавалося, анітрохи йому не заздрив. Він справді не заздрив. Це вражало Франческу. Його виховували як Джонового брата (власне, як його старшого брата), і Майкл жодного разу не дорікнув йому за всі ті дарунки, які Джонові зробила доля. І саме за це Франческа любила його найбільше.
Майкл, без сумніву, висміяв би її, якби вона спробувала його похвалити, взявся б перелічувати свої численні прогріхи (не надто вже й перебільшені, побоювалася вона), аби переконати її, що його душа — чорна, а сам він безнадійний негідник. Та правда полягала в тому, що Майкл Стерлінґ вирізнявся винятковою великодушністю та вмінням любити.
І якщо незабаром Франческа не підшукає йому дружину, то просто збожеволіє.
— А що, — мовила вона, зненацька порушуючи тишу ночі, — власне, не так із моєю сестрою?
— Франческо. — У його голосі вона вловила роздратування, але, на щастя, веселі нотки теж. — Я не збираюся одружуватися з твоєю сестрою.
— Я не казала, що тобі обов’язково з нею одружуватися.
— А й не треба. В тебе на обличчі написано.
Вона глипнула на нього, скривившись.
— Ти ж навіть не дивився на мене.
— Звісно, що дивився. А якби й ні, то яка різниця? Я все одно знаю, що в тебе на думці.
Майкл мав рацію. І це лякало її. Іноді вона непокоїлася, що він розумів її так само добре, як і Джон.
— Тобі потрібна дружина, — заявила Франческа.
— Хіба ти щойно не пообіцяла своєму чоловікові, що більше не надокучатимеш мені щодо цього?
— Взагалі-то, ні, — відказала Франческа, зарозуміло зиркнувши на нього. — Він, звісно, просив мене…
— Ще б пак, — пробелькотів Майкл.
Вона засміялася. Йому завжди вдавалося її розсмішити.
— Я гадав, що дружина має враховувати бажання чоловіка, — відповів Майкл, вигнувши праву брову. — Власне, я майже певен, що про це йдеться в шлюбних обітницях.
— Якби я знайшла для тебе таку дружину, це було б ведмежою послугою. — На цих словах Франческа вкрай зневажливо пирхнула, підкреслюючи свої почуття.
Повернувшись, Майкл глянув на неї з досить вольовим виразом. Франчесці спало на думку, що йому пасувало б бути аристократом. Хоч він і надто безвідповідальний для всіх обов’язків, які передбачає титул, та коли отак на когось дивиться — впевнено, пихато, — то цілком скидається на якогось королівського герцога.
— До кола твоєї відповідальності як графині Кілмартін аж ніяк не належить пошук дружини для мене, — мовив Майкл.
— А дарма.
Майкл зареготав, чим щиро її потішив. Вона ж бо теж знала, як його розсмішити.
— Гаразд, — сказала Франческа, наразі вирішивши поступитися. — Тоді розкажи мені про щось розпусне.
