Наталена Королева — українська письменниця, археологиня, художниця та акторка іспансько-польського походження. Графиню з роду Домонтовичів вважають однією з найнезвичайніших українських авторок. Мати майбутньої письменниці померла під час пологів, тож перші 5 років дівчинка прожила на Волині у бабусі, потім потрапила до Іспанії, а згодом — на виховання до монастиря Нотр-Дам де Сіон у французьких Піренеях. Подорослішавши, Наталена Королева повернулася до Києва, де мешкав її батько з другою дружиною — Людмилою Лось, що належала до знатного чеського роду.
У віці 17 років авторка знала іспанську, французьку, латинську, італійську та арабську мови, а також частково пам'ятала українську та польську і швидко освоїла російську, вступивши до Київського інституту шляхетних дівчат. Талант Наталени Королевої проявлявся не лише в літературі — вона брала уроки музики в українського композитора Миколи Лисенка, а пізніше захопилася єгиптологією та паралельно працювала як художниця, влаштовуючи виставки в Парижі та Варшаві. Крім того, Наталена Королева багато подорожувала та освоїла акторську професію, виступала в оперних театрах Франції та Італії.
Письменниця не залишила по собі жодних документів — лише неймовірну автобіографію та художні твори, які називала життєписом. До таких належить і один із найвідоміших її текстів «Без коріння» — повість про життя вихованок Київського інституту шляхетних дівчат. Головна героїня, чужинка, уважно придивляється до всього довкола неї та вловлює те, що ховається від інших.
Книга «Шовкова пані» — це збірка автобіографічної короткої прози Наталени Королевої. Твори, пронизані загадковістю і таємничістю, занурюють читача у світ, де реальність переплітається з уявним, а життя і смерть стають нероздільними супутниками. Наталена Королева веде читача похмурими коридорами, в них чується шелест шовкових суконь і зустрічаються тіні минулого. Головна героїня, неначе слідчий у пошуках відповідей, блукає між примарними спогадами та повсякденним.
Пропонуємо познайомитися з творчістю та унікальним почерком авторки, прочитавши уривок з її книги «Шовкова пані», що була опублікована харківським видавництвом Vivat у 2024 році.
Наталена Королева
Найулюбленішою моєю забавкою було сидіти взимку на килимі перед каміном у довжелезній залі, з одного боку якої стояли вишикувані в довгий ряд білі колони. Я сиділа й дивилася на вогонь. Коли мене питали, що там може мене забавляти, то я раз у раз відповідала однаково:
— Граюся з вогниками!
А що вся гра була в тому, що я лише дивилася на вогненні язики та слухала потріскування дров і завивання вітру в каміні, то ніхто мені не перешкоджав, не сподіваючись, що я можу зробити якусь шкоду…
Якось одного вечора зібралися у їдальні всі, хто був удома: бабуня, дві її старенькі дами до товариства, моя вихователька, вже немолода француженка, та я. Всі старші були задумливі й сумні. Саме прийшла звістка, що в сусідньому маєтку померла наша знайома молода панночка. Всі жаліли панну Ївгу, говорили про смерть, похорон. У кімнаті утворився сумний і тривожний настрій, і часом чийсь неспокійний погляд падав на двері моєї улюбленої зали. Здавалося, ніби вони гадають, що панна Ївга не десь у сусідньому маєтку, а саме там — у залі.
Я підійшла до вікна. Надворі падав густий лапатий сніг. Чорні стрункі ялини тихо хиталися перед верандою їдальні й помалу гомоніли. Мене перестала цікавити розмова дорослих, що все говорили те саме й те саме. Я не відчувала ні їхнього смутку, ні тривоги.
Навіть навпаки — мені чомусь було весело. Що далі, тим дужче в серці розгорявся якийсь веселий вогник, хотілося сміятись і плескати в долоні. Але я знала, що тут це буде не до речі. Й коли мені ще спало на думку, що панна Ївга там, у залі, я вирішила конче піти до неї і запитати: як це вона вмерла? Чи було це тяжко зробити й взагалі — нащо вона так вчинила?..
Тихенько я викралася з їдальні й пішла іншими кімнатами, бо ж старші, без сумніву, мені б заперечили, якби я пішла просто в зал. Вони ж завжди забороняють, коли надумаєш зробити щось цікаве!..
У залі було напівтемно. Вікна з двох боків виходили не просто в парк, а на довгу скляну галерею, котра оббігала сливе увесь дім. Камін палахкотів червоним сяйвом і при його світлі я побачила, що панни Ївги в залі не було.
Тоді я сіла на улюблене своє місце. Не знаю, як довго я гралася з вогниками, але ж зненацька я вчула легке шамотіння шовкової сукні. Перша моя думка була, що це приїхала наймолодша з моїх тіток. Вона приїздила досить часто, приятелювала зі мною, любила підкрастись нечутно й затулити мені руками очі. А потім ми бігли, ганяючись одна за одною поза колонами або в парку... Буде забава!.. Буде весело!..
Спочатку я хотіла зірватися з місця й бігти назустріч. Але ж затрималась. Ні! Я ліпше злякаю її, ось нехай тільки підійде до мене! Буду сидіти, ніби нічого не чую, а як вона вже буде близько, раптом скочу й скрикну.
Я тихенько почала обертати голову, щоб побачити, чи вона вже близько, й здивувалась. Мій стриманий сміх погас, бо я побачила, що до мене йшла не тіточка Агнеса, а цілком незнайома мені пані. Я обернулася тоді вже в повний оберт, бо ж була надміру здивована: таких пань у нас ніколи не бувало в гостях. Ця була одягнена так, як бувають одягнені пані на старих образах. На ній була довга чорна сукня з товстого шовку. Спідниця у великих фалдах, корсаж вузький, щільно обтягнений, а на ньому — білий мережаний комірець, як на портретах Марії Медічі, білі мережані чохли на довгих рукавах. Темно-каштанове волосся зачесане також, як на старих портретах, і зверху прикрите маленькою чорною шапочкою — вдовиним крепом. Одною рукою — білою, вузькою, мов вирізаною зі слоновини, — вона підтримувала свій довгий шлейф. На другій руці мала довгий перловий ружанець, а на пальці блищав кольоровими вогниками камінь персня.
Я не знала, що мені робити. Йти їй назустріч привітатись чи лишитись, поки вона сама підійде до мене? Може ж, вона зовсім не шукає мене?
А тимчасом важкий шовк сукні вже шелестів біля мене, пані була в кількох кроках, нарешті стала якось так, що опинилася за моєю спиною. Я закинула назад голову й дивилась.
Скрізь стало тихо-тихо: й у кімнаті, й на душі. А пані схилилась наді мною, так лагідно й ласкаво усміхаючись. Мала таке миле, ніжне й біле, як квітки білих азалій, обличчя. Нарешті я не втерпіла. Нічого не кажучи, я простягла до неї руку й доторкнулася її сукні — м’якої, пружної, як єдваб. Пані піднесла руку — ту, що на ній був намотаний ружанець, — і погладила мене по голові. Потім, ні слова не сказавши, тихо повернулася й помалу пішла тим самим напрямом, яким прийшла. Я хотіла була покликати її, але ж саме в ту хвилину вона обернулась і усміхнулась. Я також усміхнулась до неї і зробила їй рукою знак привітання. За хвильку вона обернулася знову — й знов ми усміхнулись, і я знов її привітала, а вона кивнула мені головою. Потім я бачила, як вона пройшла галереєю. Там були сходи. Вони вели до зачинених дверей, котрими ніхто й ніколи не ходив, крім одного разу в році, коли поминали померлих, бо ті двері провадили до алеї, що вела до родинного склепу.
Давно вже там було заборонено ховати небіжчиків, а тому ходили туди тільки згадувати їх у поминальний день. Але ж Шовкова пані пішла просто туди, і я бачила вікном галереї, як вона підхопила рукою сукню, коли йшла зі сходів.
Я ще довго сиділа в залі. Спочатку було мені весело, але ж потім стало жаль, що пані так швидко пішла й нічого мені не сказала. Я почала плакати, й потроху від того плачу знов мені стало легко на серці.
Мене покликали: час був спати. І коли няня укладала мене в ліжко, я докладно розповіла їй про візит Шовкової пані. Вона дуже уважно мене вислухала й замість того, щоб відповісти, куди саме пішла та пані, примусила мене ще й ще переказати їй усе з найдрібнішими подробицями. Хитала головою, слухаючи, гладила мене, хрестилась сама, перехрестила й мене кілька разів, а потім, поставивши мене навколішки на ліжку, почала мене молити за добру душу, за добру, давно померлу душу, а також за те, щоб та добра душа опікувалася мною — сиріткою самітньою…
Бабуні я вже не сказала нічого. Мабуть, тому, що коли я розповідала їй якісь свої казки свічадел, то вона починала хвилюватись, мацала мені голову й врешті посилала по лікаря. А лікаря я не любила: він мав занадто дужий голос, від нього пахло тютюном і завжди він притуляв мені до тіла холодну дерев’яну рурочку. Правда, від неї не боліло, але ж це було незрозуміло, а тому й страшно…
