Однією з найочікуваніших книжкових новинок лютого стало видання «Картьє: нерозказана історія родини, що стоїть за ювелірною імперією», яке пропонує заглибитися в минуле культового французького бренду, що був заснований 1847 року в Парижі 27-річним Луї-Франсуа Картьє та довгий час залишався сімейною справою. Сьогодні Cartier представлений у 125 країнах світу та асоціюється з вишуканим смаком і колекційними прикрасами, які обирають королівські особи та знаменитості — від принцеси Діани і Кейт Міддлтон до Енді Воргола, Джекі Кеннеді, Мадонни і Тімоті Шаламе.
Авторкою книги стала Франческа Картьє Брікелл, дід якої Жан-Жак Картьє був останнім прямим нащадком родини і керував лондонським відділенням бренду до його продажу в 1974 році. Франческа випадково знайшла у підвали його будинку старі ескізи, листи та фотографії, що підштовхнули її до ретельного дослідження історії власної сім'ї та шляху Cartier.
Авторка вирушила у десятирічну подорож світом, щоб дізнатися про те, що стоїть за гучним іменем ювелірного дому та як він змінювався за останні два століття. Протягом кількох років вона також записувала розмови зі своїм дідусем, вивчаючи архівні документи і знімки, після чого у 2019-му опублікувала книгу, що була перекладена українською у видавництві «Фабула». Пропонуємо прочитати уривок видання, присвячений створенню легендарного бутіка на вулиці Рю-де-ла-Пе, 13, що й сьогодні залишається візитівкою бренду.
Рю-де-ла-Пе, 13
Ще з дитинства брати Картьє мріяли перетворити сімейний бізнес на провідну ювелірну фірму світу. До 1898 року, коли Луї приєднався до батька у виставковому залі на бульварі Італійців, 9, Картьє мав лояльну клієнтську базу на батьківщині та кількох відданих іноземних відвідувачів. Але до того, щоб стати відомим за межами Франції, було ще далеко. Вони мріяли про таких клієнтів, як американські гранд-дами, життя яких так лаконічно описала Еліс Рузвельт Лонгворт. Вашингтонська преса згадувала, як вони «купували одяг у Парижі, поверталися риссю назад, можливо, ненадовго плили вгору річкою, потім до Ньюпорта, можливо, знову вгору річкою, до Нью-Йорка на Різдво, перебували там зиму, а потім знову їхали до Парижу за новим одягом, а далі до Лондону. Це було схоже на життя у вічній різдвяній п’єсі.
Рю-де-ла-Пе, прилегла до величної Вандомської площі, була першим портом для здійснення розкішних покупок у Парижі. З магазином Worth під номером 7, ювелірним магазином Mellerio під номером 9 і готелем «Вест- мінстер» (Westminster) під номерами 11–13, вона була переповнена стильними леді та заможними шанувальниками, які прагнули справити на них враження. Луї-Франсуа (ред. – засновник ювелірного дому Cartier, французький ювелір XIX ст.) та Альфред (ред. – син Луї‑Франсуа, ювелір і друге покоління Cartier) завжди знали, що місце розташування має вирішальне значення, і тепер Луї, побачивши на власні очі рівень клієнтів, які відвідували його тестя в елегантному салоні Worth, теж зрозумів це. Крім того, завдяки великому посагу дружини, він мав фінанси, щоб зробити такий переїзд можливим.
Коли 1899 року частину готелю «Вестмінстер» продали на аукціоні, Картьє придбав один із двох магазинів під номером 13, а іншу половину зайняла фірма з виробництва жіночої білизни. Розширення в магазин з широким фасадом (що охоплює весь будинок 11–13 на Рю-де-ла-Пе) відбудеться більш ніж через десять років, 1912-го. Наразі ж половини номера 13 було цілком достатньо. Новий виставковий зал був оснащений усіма найновішими сучасними технологіями, включно з електрикою (Cartier — одні з перших, що мали електричні вітрини). У компанії навіть був власний автомобіль для доставляння товару.
Розмова з Жан-Жаком Картьє: «Число 13 завжди було щасливим для Картьє. Я не впевнений, чи виникло це марновірство до або після того, як Альфред і Луї перенесли відділ Cartier на Рю-де-ла-Пе, 13. Можливо, саме тому вони повинні були його мати! У будь-якому разі, коли я з'явився, все було саме так, як було».
Бутік Cartier на Рю-де-ла-Пе, 13, 1912 рік
На бульварі Італійців Картьє продавав коштовності та інші декоративні вироби, придбані в сторонніх майстернях або іноді в індивідуальних клієнтів. Тепер Луї перевернув цю стару бізнес-модель з ніг на голову. Він не уявляв собі Cartier як роздрібного продавця чужих творінь. Він вважав, що якщо його сімейна фірма хоче виділитися, то її коштовності мають бути унікальними і впізнаваними. Вони мають бути «у стилі Cartier».
Луї почав з того, що створив команду, яка б мислила креативно. У школі його сварили за те, що він «витав у хмарах», але коли у нього з’явилася можливість творити, його уява стала величезною перевагою. Йому набридла велика кількість ювелірних прикрас на ринку, і він не хотів залучати до Cartier сторонніх дизайнерів ювелірних прикрас. Йому потрібні були «винахідники», і незабаром до його команди розробників входили експерти з цілої низки галузей. Мереживниці, скульптори по бронзі та дизайнери гобеленів сиділи пліч-о-пліч у творчій студії з оформлювачами інтер’єрів, архітекторами та слюсарями.
П’ятдесятисемирічний Альфред, який неухильно керував компанією з 1870-х років, займався бізнесом до кінця свого життя. Але з приходом Луї у фірму влилася нова енергійна кров, що кинула виклик старим звичаям і захопила майбутнім. Щасливий, що син почав вкладатися в сімейну справу, Альфред у серпні 1898 року заснував нову компанію Cartier et Fils («Картьє і син»). Однак, як і його власний батько, він остерігався надавати Луї дуже багато повноважень занадто рано. Його син повинен був спочатку довести свою спроможність, і лише через п’ять років, 1903-го, Луї було надано право розпоряджатися банківським рахунком компанії за довіреністю. Це не стримувало Луї. Переповнений ідеями, він з нетерпінням взявся за модернізацію всіх аспектів діяльності фірми, навіть якщо це іноді означало конфлікти з батьком.
Мадам Ріко була першою жінкою, яка працювала в Cartier. Альфред найняв її на посаду нанизувальниці перлин приблизно в той самий час, коли Луї приєднався до фірми. Та було одне застереження: їй не дозволялося переступати поріг будинку 13 на Рю-де-ла-Пе. Можливо, вона була висококваліфікованою працівницею, але як представницю слабкої статі Альфред відмовився санкціонувати її присутність поряд із чоловічим колективом у головній будівлі і обмежив її власним офісом на Рю-де-ла-Пе, 4, що через дорогу. Результатом такої незвичної системи стало те, що майже безцінні перлини постійно перевозили туди-сюди між будівлями у найбільш неефективний спосіб. Невдовзі Луї, який і в кращі часи не вирізнявся терплячістю, це набридло. Перейшовши через вулицю до мадам Ріко, він попросив її непомітно прийти та працювати на Рю-де- ла-Пе, 13. Батькові нічого не скажуть, наголосив він, і вона зможе нанизувати перли в маленькій кімнатці (фактично, комірчині для мітел) під сходами, щоб не потрапити на очі месьє Альфреду, якщо той з’явиться без попередження. Мадам Ріко не мала іншого вибору, окрім як погодитися. Вона ризикувала розсердити або молодого месьє Картьє, або старшого.
Певний час все працювало задовільно, аж поки одного дня мадам не захотіла пити й не вийшла зі своєї комірчини в пошуках склянки води. Альфред, який прийшов провідати сина, раптом почув звук, схожий на шелест спідниць. Розгублений, він пішов на шум, поки не наздогнав бідолашну жінку та не почав вимагати пояснень. Налякана тим, що може втратити роботу, заплакана нанизувальниця перлів намагалася дипломатично пояснити, що месьє Луї попросив її попрацювати тут. Альфред увірвався сходами до кабінету сина і вибухнув такою люттю, що її було чути по всій будівлі. Луї, який усе ще не оговтався від примусу до нещасливого шлюбу, не був готовий і далі поступатися батькові. Особливо тоді, коли він вважав, що має рацію. За деякий час Альфред повернувся до тремтячої мадам Ріко і сказав, що вона може залишитися. Луї переміг.
Сучасний бутік Cartier на Рю-де-ла-Пе, 13
Ювелірна революція
За кілька років після того, як Луї приєднався до батька в сімейному бізнесі, Cartier не тільки увійшов у двері, можливо, найвідомішої торговельної вулиці світу, а й став відомим завдяки своїм унікальним коштовностям.
Певний час мистецький світ гудів від піднесення модерну — стилю в декоративному мистецтві, який надихався вільними формами у світі природи. Такі ювеліри, як Лалик, Вевер та Фуке, використовували напівкоштовне каміння, гутне скло та емаль, щоб створювати вироби, які цінувалися за їхню оригінальність і дизайн, а не за внутрішню цінність матеріалів. Але Луї не мав особливого інтересу до того, що робили його сучасники, і не відчував потягу до модерну. Він хотів створювати речі, які були б поза часом.
Відомий тим, що водив своїх дизайнерів вулицями Парижу, Луї закликав їх дивитися вгору і навколо, а не у вітрини інших ювелірів. Його особливо приваблювала ідея Франції XVIII століття як джерела натхнення, і він заохочував свою команду спостерігати за деталями історичної архітектури: фронтонами над дверима, гірляндами з фруктів на Малому Тріаноні та балконами, на яких коване залізо було сформоване у вінки та гірлянди. Луї захоплювало оригінальне середовище XVIII століття, а не його сучасна інтерпретація, і він та його команда заповнювали блокноти замальовками свого оточення. Ці замальовки, разом з детальним вивченням книжок з викрійками XVIII століття, ляжуть в основу того, що стане відомим як «стиль гірлянд» Cartier. Наприклад, паризькі ковані балкони, з їхніми декоративними вінками та витонченим підйомом у центрі, були діадемами в більшому масштабі. «У його очах, — напише згодом онук Луї, — французьке XVIII століття “уособлювало колишній блиск і вплив Франції”». Він хотів передати у своїх коштовностях дух Старого порядку та блиск придворного життя Версалю, і в такий спосіб звернутися до світської еліти, яка прагнула виділитися з натовпу.
Але натхнення від коштовностей було лише частиною роботи. Виклик, пов’язаний зі стилем гірлянд, полягав у тому, як зберегти легкість дизайну при перетворенні його в метал і коштовне каміння. Золото і срібло, традиційні оправи для діамантів, були занадто важкими для того вигляду, якого намагався досягти Луї. Він хотів, щоб оправа зникла, щоб діаманти стали «зіркою шоу». І тому, як кожний новатор, він почав експериментувати з різними металами.
Сучасний бутік Cartier на Рю-де-ла-Пе, 13
Платина все ще використовувалася переважно для великих промислових цілей, тому ювелірам (які потребували лише невеликих кількостей) було нелегко отримати її в чистому вигляді. І навіть коли це вдавалось, як згодом зазначав Луї, «перетворити тонкий, легкий метал на підставку для дорогоцінних каменів було нелегким завданням». Зрештою, це не спрацювало б, якби діадема виглядала приголомшливо, але потім ви загубили діамант у своєму супі. Щоб пристосувати платину для використання в ювелірних виробах, Картьє довелося мислити нестандартно. І тільки коли Луї зазирнув у найнесподіваніше місце — під залізничний вагон, — він зрозумів, що потрібно зробити. «Тільки вивчивши механіку пружин і ферм, які утримують спальний вагон, ми змогли пристосувати метал до нашої мети».
Розмова із Жан-Жаком Картьє: «Луї був надзвичайно творчим і несамовито допитливим. Він був самоучкою. Він завжди хотів знати, чому і як. Є люди — більшість людей — які із задоволенням спостерігають за зміною пір року. Дядько Луї був одним із тих, хто хотів знати, чому вони змінюються, як вони змінюються. Коли я був хлопчиком, він завжди міг розповісти мені якийсь новий науковий факт».
Невдовзі Cartier започаткував революцію в ювелірній справі завдяки використанню такого яскравого та міцного металу, як платина. «Відомі з незапам’ятних часів товсті оправи із золота, срібла та важких плетених ниток були схожі на обладунки ювелірних виробів, — пояснював він. Використання платини, яка стала її вишивкою, нововведення, запроваджене нами, стало революційним»…
