Продовжуємо знайомити вас з книжковими новинками від українських видавництв. Vivat пропонує читачам звернути увагу на роман аргентинсько-американського письменника Ернана Діаса, що минулого року одержав Пулітцерівську премію. Також книгу «Довіра» високо оцінили The Washington Post та The New York Times, і вона опинилася в лонглісті Букерівської премії.
Роман розказує про двох успішних, відомих та ексцентричних напіввідлюдників, які мешкають у Нью-Йорку. Події книги розгортаються на початку XX століття. Здається, Бенджамін і Гелен Раски — ідеальна пара. Він — заможний магнат з Волл-стріт, вона — донька аристократів, що займається меценатством, поки чоловік підкорює нові вершини.
Однак поступово Гелен починає втрачати розум. Чи врятує її сила чоловікових статків, коли жінка потребує душевного спокою? Про смерть Гелен ми дізнаємося з перших сторінок роману. Ернан Діас переплітає людські долі й таємниці, жагу до грошей та влади, кохання і порожнечу, створюючи блискучу головоломку, з фрагментом якої ви можете ознайомитися в нашому матеріалі.
Беззвучний вакуум.
Герметична тиша, де ніхто не смів потривожити оніміння розпростертої в прострації Гелен. Вона не озивалася — й решта мовчала, вона не ворушилася — й решта принишкла. Медсестри зі служницями стали білими тінями. Бенджамін відправляв скромні трапези на самоті своєї кімнати, де безвилазно проводив весь час. Неначе з-під води доносився шум решти інституту — різномовні жарти пацієнтів, які прямували до термальних купелів, синхронне шаркання й тупання ніг за сигналами тренера з гімнастики, уривки музики та господарська шамотня. Цей незграйний концерт життя, таке враження, виконували на зло ізоляції північного корпусу з його обітницею мовчання.
Доктор Афтус дуже детально описував Бенджамінові післяефект від першого вливання пентилентетразолу (хоч і ніколи не інформував про ці подробиці без нагальної необхідності). Його розповіді були недвозначні й навіть брутальні. Згадував він і про той сумний факт, що деякі представники медичної спільноти помилково вважали таке лікування каральним актом жорстокості проти хворих — аж такими страшними були ті судоми, на яких, гай-гай, ґрунтувалася його терапія. А втім, усе почуте не змогло підготувати Бенджаміна до того кататонічного трансу, у якому він застав Гелен після першої процедури. Він ніколи не крився перед собою щодо жодної з граней дружини, хай якими кривдними або незбагненними вони йому видавалися. Тверезо дивився на безлюбовнy ніжність, яку вона виявляла до нього протягом усього їхнього подружнього життя; мовчки спостерігав, як вона відверталася від чоловіка до своїх письменників із музикантами; і оком не змигнув, забачивши, якою вона стала, коли нею оволоділа потворна хвороба. Але пред’явлений після вливання живий труп — це було вже занадто. Те порожнє місце — хоч фізично Гелен досі існувала — становило собою найзловісніше втілення (і то в буквальному сенсі) побоювань, що дружина його покине. Слабкою розрадою видавалося, що доктор Афтус наперед прогнозував її поточний стан і запевняв, що це очікувана, стандартна реакція на конвульсивну терапію — реакція, яку в майбутньому вважатимуть «хрестоматійною». Зазвичай потрібно три вливання, щоб отримати помітний результат, який, мовляв, гарантовано стане замало не дивовижним. Враження буде таке, твердив він, наче Гелен раптово прокинулася після довго сну. Хоча, бувало, деяке поліпшення спостерігали навіть після другого вливання. З важким серцем, але непохитною вірою в Афтуса Раск санкціонував наступну процедуру.
А сам чекав на лаві біля головного входу до будівлі. Денне небо прорізував бляклий півмісяць; стіна Альп видавалася вищою; від наелектризованого, розрідженого повітря паморочилося в голові. За винятком шкільних років, він ніколи не полишав Нью-Йорк так надовго. Йому набридло почуватися чужинцем — він стомився від природи, від Швейцарії, від неробства, від лікарів, від пояснень, які відкидав і на які приставав. А усвідомлення, що десь за тиждень вони будуть на шляху додому, робило тутешнє довкілля навіть нестерпнішим. Він знову підняв роздратований погляд на той аномальний місяць.
Двері розчахнулися, і з них, заточуючись, вийшла доглядальниця-американка. Уся в сльозах, вона, різко спинившись, зігнулася навпіл і, впершись руками в коліна, захлипала й захапала повітря. Хитаючи головою — наче кажучи «ні» землі під ногами — бідолашна вгледіла Бенджаміна, і той був ладен заприсягтися: щойно оговтавшись від здивування та збентеження, її очі спалахнули ненавистю. А втім, усе це відбулося надто швидко, і жінка, відвернувшись, майже миттю кинулася до відведеного доглядальницям приміщення. А невдовзі по тому його покликали в палату до Гелен.
Відколи він востаннє її бачив, минуло два дні. Перед дверима Бенджамін позволікав, роздумуючи, чи не варто дочекатися наступного вливання та помітного поліпшення, яке воно мало принести. Але зрештою увійшов. Цього разу дружину обмостили подушками, й обличчя було видно одразу з дверей. Чи не було в отих змарнілих рисах деякого натяку на торжество (на думку мимоволі спало, що достоту такий вираз, певне, мають лиця породіль)? І чи не видно примари сумливої посмішки? Підступивши на кілька кроків, він чітко розгледів, як Гелен беззвучно, самими вустами, назвала його на ім’я. Опустившись навколішки коло койки, той пригорнув її — саму ключицю, лопатку й хребет — і заплакав, уперше за весь час хвороби повіривши в можливість одужання.
Протягом наступних трьох днів Гелен залишалася нерухомою й онімілою. Її мовчання видавалося самозрозумілою річчю — як-от безсловесність тварини. Але для Бенджаміна поліпшення були безсумнівні. Попри виснаження й затуманений мозок, вона зробилася немовби притомніша. І навіть якщо не вповні здавала собі справу з оточення, то принаймні тьмяно усвідомлювала його наявність. Під час коротких проміжків, коли до неї пускали (бо щодо відпочинку доктор Афтус був категоричний), вона дивилася на Бенджаміна, начебто впізнаючи його, і, здавалося, навіть передавала поглядом легкі ознаки небайдужості. Ну а коли, готуючись до сну, заплющувала очі, то легенько потискала йому руку, немов ненадовго прощаючись.
Більшість їхнього майна вже спакували й відправили найнятими вантажівками, а нью-йоркський будинок готували для Гелен відповідно до Афтусових настанов. Від’їзд призначили на третій день після наступного вливання. Тепер, коли віру в одужання Гелен було вповні відновлено, увага Бенджаміна знову перемкнулася на роботу. Хоча інформації з першоджерел він не мав (і все ще потерпав від приниження, вимушено читаючи пресу), але відчував, що в перебудові фінансового життя, яка саме проходила у Сполучених Штатах, крилися численні можливості. Настав ідеальний момент доєднатися до нового укладу, який поставав після краху. Ну й, звісно, купівля Haber-Pharmazie потроху просувалася. Він уже послав у Берлін емісара з листом, у якому декларував свої наміри.
Бенджамін не був забобонним, але в день третьої й останньої процедури, яка передувала від’їзду, знову зайняв своє місце на лаві при вході. Після стількох тижнів бездіяльності йому було приємно відчувати, як скорочується час, коли з головою занурюєшся в роботу. Якби його запитали, він не зміг би точно сказати, про що думав тієї години, але його мисленнєвий процес протікав із невимовною ясністю. У цій зосередженій розсіяності, що передувала всім його великим бізнесовим задумам, зовнішній світ хтозна-чому немовби не сприймався. Навіть його «я» розчинялося в цьому потоці безособового мислення. Тому він і не одразу усвідомив присутність доктора Афтуса — хоч очі й бачили, як той повільно підступає. Повноцінної реальності психіатр набув, лише коли сів поруч нього.
Склавши долоні докупи й подбавши, щоб кожен палець був точно навпроти аналогічного, доктор Афтус відтак роз’єднав їх і, глибоко зітхнувши, промовив, що в деяких випадках цифри статистики нічого не важать: кожна втрата — абсолютна й ніякі минулі або майбутні тріумфи її не пом’якшать.
Бенджамін закліпав очима на почуті слова.
І доктор Афтус, знову зітхнувши, додав, що серце місис Раск, яке досі так добре справлялося, цього разу не витримало. Він розуміє, що всі вислови співчуття будуть марні, й, звісна річ, залишається в розпорядженні містера Раска, якщо той захоче провести дізнання.
Гóри, земля, саме Раскове тіло раптом стали нематеріальними й невагомими. Все спорожніло. Це не він підвівся — це просіла планета. Бенджамін пройшов до корпусу й униз по коридору, до палати Гелен, дивуючись, що його ноги ходять, а п’ясток повернув дверну ручку. Медсестри заціпеніли. Раск рушив до койки, і вони розступилися.
Немовби шкірку з ніжного плода, знімав він простирадло. Заспокоєння на обличчі Гелен не було ні найменшого. Весь біль так і зостався запечатаним усередині. Її тіло було якесь перекривлене, і Бенджамін, відступивши на крок, подумки спробував розпрямити його.
Хтось згадав про ключицю. Той роззирнувся. Це виявилася та сама американка, яка за кілька днів доти вибігала з будівлі в сльозах. Вона сказала, що судоми місис Раск були шаленими й бідолашна зламала собі ключицю.
