Українська письменниця, поетка та активістка жіночого руху Уляна Кравченко (справжнє ім'я Юлія Шнайдер) починала свій професійний шлях як учителька, а в 1885 році представила дебютну збірку віршів «Prima vera», що одразу принесла їй популярність. Зануритися глибше у світ української літератури авторці допоміг Іван Франко, що підтримував її в творчих пошуках та редагував її поезію, публікуючи в часописі «Зоря».
Уляна Кравченко стала однією з найвідоміших галицьких письменниць, випустивши збірки «На новий шлях», «В житті є щось» та «Мої цвіти», розміщуючи свої тексти у феміністичному альманасі «Перший вінок», який створили Наталія Кобринська й Олена Пчілка, При цьому біографія авторки та її спадок досі недостатньо добре вивчені.
Автобіографічний роман «Хризантеми» змальовує контекст епохи, в якій формувалася письменниця — кінець XIX століття. Уляна Кравченко розказує про перші сімнадцять років свого життя, які провела в містечку на Львівщині. Вона звертається до своїх спогадів про дорослішання, описуючи столик із шухлядками й трохи запилене піаніно, які ніби застигли в літах, зображує побут галицької інтелігенції, розкриваючи парадокси власної особистості.
У своїй модерністській прозі письменниця фокусується на спостереженнях та філософських роздумах про власні рішення, а також на викликах, з якими стикалася в традиційній патріархальній системі. Крім того, вона згадує десятки жіночих імен, попередниць і сучасниць, вплітаючи їхній досвід у полотно тексту.
«Найцікавіше у цій книзі пам’яті — лірична героїня, сама авторка, чия особистість поступово розкривається, ніби вишукана квітка, хризантема...», — зазначають у видавництві Vivat. Пропонуємо краще познайомитися з книгою, прочитавши її уривок.
Уляна Кравченко
ІV
1869 рік. Сірий листопадовий день. Ранок. Хвилина повної тиші. Тільки за вікном, на подвір’ї, стукіт: рубачі рубають дрова. Гупають сокири, вищать пилки та гуркотять поліна, падаючи на землю. Тільки перейшли з вітальні до їдальні й засіли за стіл, коли близько почувся ледве помітний скрипіт, який скоро змінився у грімкий лоскіт.
У вітальні завалилася стеля, відірвалася від мурів і враз цілим тягарем упала на підлогу, зламала її — і з гуком злетіла в темні челюсті льоху. Порох густою хмарою затьмарив денне світло.
Половина дому завалилася. Звалища… груз… Зі старого солідного муру залишилося каміння… Дуже сильні ті старі мури… Прикрість і біль, коли на наших очах перемінюється дім у купу звалищ…
Восени, після катастрофи в домі Устияновичів, не було в цілому містечку вільного дому до винайму, і наша родина мусила розміститися на зиму на піддашші…
При Стрийській вулиці, зараз за мостом, напроти камениці пані Марковської, був партеровий дім. Тут мешкали ковалі-німці, власники дому. Тільки на вузькому піддашші по обидва боки були вільні дві довгі вузькі кімнати. Круті дерев’яні старі сходи вели до того мешкання. Давно тут ніхто не мешкав. Непривітно. Дім старий, дуже нагадував будовою середньовіччя. На подвір’ї кузня.
Дотеперішнє наше мешкання було гарне, просторе, серед городів і служило тільки для нас. Господарів у нім не було. Тут зимно, темно, таємничо і — небезпечно… Теж може завалитися. Але нема вибору — нема мешкань. Сім’я коваля німецька, прізвище Гете. У віконці на піддашші тріскають замерзлі шибки. Непривітно, тісно в нашому новому мешканні на горищі.
Усе тут інше: стіни з дощок відділяють частину горища. Дві частини сполучають окремі двері, такі вузькі, що нагадують біблійне вухо голки, через яке трудно перейти…
Жорстокий розрив зі світом мого дитинства! Багато речей знищилося під час катастрофи, інші треба було примістити у знайомих. Моє фортепіано приміщено зараз у сусідньому домі, у Штрогальмів, куди я з учителькою музики ходила грати. Мої книги й записки спаковані, так само і збірки засушених цвітів. Ніяк тут думати про роботу. Але це не довго триватиме, і не можна турбувати батьків.
Батько нездужав. Приятель батька, лікар Вайнек, приходив щодня, але діагнозу не міг дати. Записував тільки хінін — все хінін. Гарячка не припинялася. Від того дня, коли ми сюди переселилися, батько майже не вставав з ліжка. Не кашляв, не відчував болю, а сили щезали.
У нас тоді все була котрась із тіток. Вечорами батько читав або говорив про намічені твори. Пісня-слово викликали в батька святкове захоплення, туга за висловленням себе проявлялась у хворого тоді ще більше; він думав про щось величне, хотів писати… Молодий, сорокалітній, інтелект нації в ньому, але відділений від рідного ґрунту. У конфлікті з дійсним світом, у конфлікті з самим собою, без коріння…
Вагання були й раніш… Думка чи діло? Поет — людина думки й чину, як Кернер, як Петефі… Кожний поет є рівночасно героєм, дає зміст життю, змінює світ. Слово й чин дають новий зміст і все нову форму світові…
Ars і Caritas. І одне, і друге манило батька… А тут інша боротьба — з буденщиною, з владою, з життєвими умовинами. Туга, справжня ностальгія тих колоністів з-над Дунаю, що тисячами, як урядовці, були примушені покинути свою батьківщину, лишати своє — з серцем роздертим, не могли звикнути до нової дійсності.
А батько бажав у людини гармонії душі й тіла, єдності письменника й людини. Писати, проголошувати ідеї, але й жити згідно з ідеями, шанувати в собі гідність людини. Людина-невільник своїх жадоб не може нічого сказати.
Ідею соціалізму чи краще спільнотності перших християн я унаслідила від батька. Часто, коли ми мешкали в домі Устияновича, батько приводив з собою якусь зустрічну сирітку. На вид бідноти будилося в мене дивне почуття, неначеб хтось узяв моє серце в руки і стиснув…
У кімнаті, де лежав батько, звичайно була мати, тітка Ліна і я. Братчики і сестра були ще дуже малі, щоб могли використати слова батька. Батько бажав для мене освіти, бажав, щоб його доня (він усе говорив до мене: «Моя доня») здобула знання. І я найбільше користувалася з розмови з батьком. Охота-нахил до медитації була в мене зроду; я унаслідила її, як спадщину.
У батька — якесь розуміння вищої поезії, доступної для втаємничених. Творчість поетична євангельсько-містична. Езотеричність обороняє поезію перед профанацією…
Батько тужив за творчою працею, думав про щось велике, про справжнє мистецтво. Усе, що досі робив, було неначе підготовою до діла. Справжнє мистецтво не спутується ніякими суспільними проблемами; не може мати на меті удосконалення людства; не може прислухуватись до голосу харитативної любові. А тут батько часто приводив зустрічні дитинята з вулиці, щоб їх одягнути, нагодувати… І так досі минало йому життя між харитативними ділами та службовими обов’язками. А коли що писав, то це були речі припадкові, писані на чиєсь прохання і найчастіше — українською мовою. Тепер хворий, сягав думками в легендарний світ, щоб співати про героїчне життя, що погорджує смертю…
Батько, людина великої культури, вказував доні мету життя: працю над інтелектуальним розвитком. Делікатно-ніжна мати будила більш витончені почуття, вчила більше прикладом, ніж словом. Умінням пожертвуватися, відмовитися від чогось виявляла високість своєї душі. І я теж постійно хитаюся між мистецтвом і ділами посвяти-милосердя…
Провесна — але недужий батько не підводиться. В його руках бачила я ще «Essais de Michel de Montaigne». Закреслений розділ «Філософувати — значить приготовлятися на смерть». Розділ «Про самоту». Зло й добро залежне від нашої думки про них. Чому не оцінюємо людини за її властивою суттю, але за її убранням? Стільки умових ступенів, скільки ліктів від нас до неба. Між одною і другою звіриною менша різниця, ніж між людьми. Бачу ще тепер деякі закреслені місця: «Нема нічого злого в житті для того, хто зрозуміє, що втрата життя не є злом. Уміти вмирати — значить уміти визволятися з усякого підданства, з усіх пут…».
Ця книга — остання лектура батька. Останні слова: «Відімкніть колодку, здійміть ланцюги з моїх ніг…». Був ранок квітневий. Я кінчала першу декаду життя. 1870 рік. Звільнений від кайданів тіла, знайшов дорогу додому… Смугою світла на хвилях відійшов при сході весняного сонця…
Не маю світлини батька, але бачу його у спогадах таким, яким він був… А втім, його вигляд пригадує мені одного з велетнів німецької літератури. Обличчя, стигмоване вогнями Шиллера… Універсалізм Гете й сильна воля, дух тихого наказу, послуху, пожертви — ради цілості. Сила, що є у творах Фіхте, Канта… Краса, теплота і світло людства — дух єднання і служба всім — усім…
Чорна суконка, тричі обшита внизу білою стрічечкою. Несамовите враження!.. Німець столяр Меркель із зажуреним обличчям з приводу смерті комісара. Вузькі сходи… Нікуди з труною обернутися, ввійти… В ту хвилину все виглядало зовсім інакше, як звичайно. Доми й кущі інші. Прірва… Щось розкрилось, і крізь щілину з іншого світу показується тайна. Я мала враження, що час віддалився від мене та лишив мене на цю хвилину в нерухомій порожнечі.
Чи всі кудись відійшли, чи тільки я відійшла від усіх далеко? Люди — манекени. Розмова безвартна. Живу спогадами — я, дитина. Чую звуки дзвонів, бачу похорон. Розкрита яма. Домовина. Чоловік з лопатою. Стою наче над проваллям. Чую, як перші грудки землі падають на домовину батька… А по небі пливуть весняні хмари і — спів жайворонка чую… У спогаді біль…
Я не плакала. Плакало серце без сліз… Маю сліз багато, щоб плакати на самоті… Перешіптуються: «Вона не плаче! Сором не плакати на похороні батька! Серця не має!..».
Але ті, що дуже плачуть над могилою своїх покійників, за хвилину можуть балакати про що-небудь… І сміятися будуть і їсти, якби нічого й не сталося… І мені доведеться жити серед них ціле життя!.. Почуваю в серці тихий спротив до всього.
